треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Міссіяж Ольга Анатоліївна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харченко Інна Анатоліївна,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скаргу, - заступник керівника Харківської обласної прокуратури,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Київського районного суду м. Харкова, у складі судді Чередник В. Є.,

від 14 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Хорошевського О. М.,

від 14 грудня 2020 року,

Короткий зміст позовних вимог

23 грудня 2014 року керівник Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Харківської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними правочинів, визнання спадщини відумерлою та передання квартири у власність територіальної громади.

Позовна заява мотивована тим, що 04 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Міссіяж О. А. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, від імені якої діяв на підставі довіреності від 09 серпня 2013 року ОСОБА_4, та ОСОБА_1, а також зареєстровано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_1

24 липня 2014 року спірна квартира була відчужена за договором купівлі-продажу на користь ОСОБА_2 .

Разом з тим, ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_4, який нібито діяв від її імені при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 04 липня 2014 року, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Довіреність від 09 серпня 2013 року, посвідчена приватним нотаріусом Харківським міським нотаріальним округом Міссіяж О. А. та зареєстрована в реєстрі за № 2012, використана під час укладення договору купівлі-продажу від 04 липня 2014 року, була видана ОСОБА_5 на представництво своїх інтересів ОСОБА_6, а 03 липня 2014 року нотаріусом до вказаної довіреності було внесено зміни в частині довірителя - на ОСОБА_3 та представника - на ОСОБА_4 .

Посилаючись на те, що при посвідченні нотаріусом довіреності

від 09 серпня 2013 року та укладенні договорів купівлі-продажу від 04 липня 2014 року та 25 липня 2014 року було порушено загальні вимоги законодавства щодо правочинів, що вказує на їх недійсність, а після смерті ОСОБА_3 спадкова справа не заводилась, свідоцтво про право власності на спадщину не видавалось, заповіти та спадкові договори відсутні, прокурор, остаточно сформулювавши позовні вимоги, просив суд:

- визнати недійсним правочин, вчинений у формі довіреності, виданої

09 серпня 2013 року, згідно якої ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_4 бути її представником;

- визнати недійсними договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, посвідчений 04 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Міссіяж О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 977, та договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2, посвідчений 25 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківським міським нотаріальним округом Харченко І. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1617;

- визнати спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1, яка відкрилась після смерті ОСОБА_3, що померла ІНФОРМАЦІЯ_1, відумерлою, та передати її у власність територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради.

Інформація про рух справи в судах та короткий зміст оскаржених судових рішень

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 лютого

2015 позов першого заступника прокурора міста Харкова в інтересах держави, в особі Харківської міської ради, задоволено.

Визнано недійсним правочин, вчинений у формі довіреності, виданої

09 серпня 2013 року, згідно якої ОСОБА_3 уповноважила

ОСОБА_4 бути її представником.

Визнано недійсним правочин, вчинений у формі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 04 липня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за № 977.

Визнано недійсним правочин, вчинений у формі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 25 липня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за № 1617.

Витребувано майно - квартиру

АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 .

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2018 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задоволено, заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2015 року у цивільній справі № 640/23065/14-ц скасовано, призначено справу до розгляду в загальному порядку.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року позов керівника Харківської місцевої прокуратури №2 в інтересах держави в особі Харківської міської ради - задоволено частково.

Визнано недійсним правочин, вчинений у формі довіреності, виданої

09 серпня 2013 року, згідно якої ОСОБА_3 уповноважила

ОСОБА_4 бути її представником.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що під час вчинення правочину, - довіреності від 09 серпня 2013 року, згідно якої ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_4 бути її представником в усіх установах, підприємствах, організаціях були порушені загальні вимоги законодавства щодо правочинів, додержання яких є необхідним для чинності правочинів, а саме, частин другої, третьої та п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що вказує на її недійсність.

Під час укладання договорів купівлі-продажу та подальших реєстрацій

будь-яких порушень з боку ОСОБА_1 або ОСОБА_2 не відбувалося, наявність незаконних дій не встановлена.

Задоволення позову прокурора в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу, а також визнання спадщини відумерлою порушують

статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) . Законність права власності на спірну квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були належним чином перевірені та підтверджені органом державної реєстрації.

Також суд вказав на недоведеність прокурором суспільного інтересу втручання у майнові права відповідачів, оскільки прокурор навів лише загальний довід про відновлення прав держави на спірне майно, не стверджуючи про потребу Харківської територіальної громади у цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини.

Також суд вважав, що прокурором обрано неефективний спосіб захисту порушеного права територіальної громади м. Харкова, оскільки належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Постановою Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що звертаючись до суду з вимогами про визнання договорів купівлі-продажу від 04 липня 2014 року та 25 липня

2014 року недійсними, прокурор посилався на порушення вимог частини другої статті 203 ЦК України, проте не звернув увагу на те, що продаж спірної квартири порушує публічний порядок (стаття 288 ЦК України), об`єктивно спрямований на заволодіння чужим майном особами, які не встановлені, а тому визнання наступних договорів купівлі-продажу недійсними, не є ефективним способом захисту, оскільки тільки власник майна має право на захист порушеного права шляхом його витребування із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України.

Колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що втручання у право власності відповідача ОСОБА_2 на спірну квартиру не може вважатися пропорційним та таким, що не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі не встановлено та не надано належних доказів того, що ОСОБА_2 якимось чином був пов`язаний з попередніми продавцями спірної квартири або їм було відомо про незаконність їх дій.

Відхиляючи доводи прокурора про те, що спірна квартира на час її відчуження мала ознаки відумерлої спадщини, тобто майна, обмеженого у цивільному обороті, колегія суддів виходила з того, що протягом семи років Харківська міська рада із заявою щодо визнання спадщини відумерлою не зверталася.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі заступник керівника Харківської обласної прокуратури Кравченко А. Г., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких було відмовлено та передати справу в цій частині на новий розгляд до Київського районного суду м. Харкова.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У січні 2021 року засобами поштового зв`язку заступник керівника Харківської обласної прокуратури Кравченко А. Г. подав касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року у цивільній справі № 640/23065/14-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.

У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, допустили порушення вимог статей 76- 82, 89, 95, 263- 264, 338 ЦПК України, застосували положення статей 178, 203, 391, 661, 1258, 1277 ЦК України без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі

№ 487/10128/14-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, та постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі

№ 643/10756/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц,

від 26 лютого 2020 року у справі № 640/17297/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 522/11473/15-ц, від 29 квітня 2020 року у справі № 754/4108/18-ц,

від 01 липня 2020 року у справі № 344/2548/17, від 04 червня 2020 року у справі № 643/3144/17, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц,

від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18, від 02 грудня 2019 року у справі № 643/9546/16-ц.

З огляду на приписи статті 661 ЦК України прокурор вважає обґрунтованим втручання у право мирного володіння спірною квартирою ОСОБА_2, який не позбавлений можливості звернутися до ОСОБА_1 з вимогою про відшкодування збитків.

Наполягає на тому, що оспорювані договори купівлі-продажу суперечать вимогам статті 178, 203, 655, 658 ЦК України, а спірне нерухоме майно на час його відчуження мало ознаки відумерлої спадщини.

Звертає увагу, що Харківська міська рада вправі оспорювати право власності відповідачів, на майно, яке по суті є відумерлою спадщиною.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Право власності на квартиру АДРЕСА_1 із 13 лютого 2008 року було зареєстровано за ОСОБА_3 .

В матеріалах справи наявна довіреність від 09 серпня 2013 року посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Міссіяж О. А. про представництво ОСОБА_4 інтересів ОСОБА_3 у державних, громадських, господарських та інших органах і організаціях, пов`язаних з користуванням та розпорядженням усім її майном.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.

За фактами смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань 03 грудня 2013 року та

26 травня 2014 року внесено відомості про кримінальні провадження № 12013220490006254 та № 12014220470002691 відповідно.

04 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Міссіяж О. А. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 977 договір купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_3, від імені якої діє на підставі довіреності від 09 серпня 2013 року ОСОБА_4, та ОСОБА_1 .

Апеляційний суд зазначив, що із пояснень ОСОБА_1, наданих прокурору м. Харкова 06 серпня 2014 року вбачається, що вона лише поставила підпис у договорі купівлі-продажу від 04 липня 2014 року на прохання своїх знайомих та не передавала коштів за квартиру.

На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 25 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харченко І. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 1617, спірна квартира була відчужена на користь ОСОБА_2 .

Щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 спадкова справа не заводилась, свідоцтва про право на спадщину не видавалось, заповіти від імені ОСОБА_3 та спадкові договори відсутні.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо вимоги про визнання недійсною довіреності від 09 серпня 2013 року

Касаційна скарга не містить доводів щодо оскарження рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року та постанови Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсною довіреності від 09 серпня 2013 року, а тому в силу положень статті 400 ЦПК України справа в цій частині касаційним судом не переглядається.

Щодо вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири від 04 липня 2014 року та від 25 липня 2014 року

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи"

(статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Харківська міська рада є особою, законний інтерес якої полягає у реалізації положень статті 1277 ЦК України та переходу спірного майна у власність територіальної громади, а отже має право оспорювати правочини, укладені 04 та 25 липня 2014 року щодо такого майна.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між

ОСОБА_3, від імені якої на підставі довіреності від 09 серпня

2013 року нібито діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_1, посвідчено нотаріусом 04 липня 2014 року, тобто після смерті як власника - ОСОБА_3 (померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ) так і повіреного

ОСОБА_4 (помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що вказує на невідповідність як цього так і наступного договору купівлі-продажу квартири, укладеного

25 липня 2014 року вимогам частин першої, третьої статті 203 ЦК України та наявність підстав для визнання їх недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту прав є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня

2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, на яку посилалися суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, правом на звернення до суду із віндикаційним позовом наділений лише власник майна чи особа, що має речове право на майно (титульний володілець), тоді як оспорювати правочин має право заінтересована особа, яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину.

Пред`являючи позов в інтересах Харківської міської ради, прокурор виходив з того, що укладенням оспорюваних правочинів порушуються інтереси територіальної громади м. Харкова, які випливають із встановленого статтею 1277 ЦК України порядку визнання спадщини відумерлою.

Харківська міська рада не є власником спірного майна до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою, однак в силу закону на неї, покладено обов`язок по захисту прав територіальної громади, що свідчить про наявність законного інтересу який полягає в тому, щоб майно, яке може бути визнане відумерлою спадщиною, не було незаконно виведено зі спадкової маси, оскільки від цього залежить подальша можливість переходу такого майна у власність територіальної громади.

Вказане узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 640/17297/15-ц, на які прокурор послався як на підставу касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, підстав для відступу від яких колегія суддів не вбачає.

Висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсним договорів купівлі-продажу від 04 липня 2014 року та

від 25 липня 2014 року є помилковими та зроблені внаслідок неправильного застосування вищенаведених норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду в справах № 641/1689/15-ц та № 640/17297/15-ц.

Щодо визнання спадщини відумерлою

Оскільки відсутні відомості щодо заведеної спадкової справи після смерті ОСОБА_3, як власника спірної квартири, а також не встановлено будь-яких інших осіб, які б мали право або заявляли свої права як спадкоємці на спадкове майно, то наявні правові та фактичні підстави для визнання квартири АДРЕСА_1 відумерлою спадщиною та передання спадкового майна (спірної квартири) у власність територіальної громади міста Харкова, в особі Харківської міської ради.

Надаючи оцінку висновкам судів попередніх інстанцій щодо втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном, Верховний Суд ураховує наступне.

Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України"

від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Ураховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, Верховний Суд дійшов висновку, що визнання недійсним договорів купівлі-продажу спірного майна

від 04 липня 2014 року та 25 липня 2014 року, визнання спірного майна відумерлою спадщиною та його перехід у власність територіальної громади, відповідає вимогам закону та здійснюється в інтересах суспільства, оскільки створює умови для реалізації повноважень та виконання завдань Харківською міською радою щодо передачі житла у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально вразливим категоріям мешканців територіальної громади.

Крім того, в даному випадку треба врахувати, що спірна квартира була переоформлена із ОСОБА_3 на ОСОБА_1 внаслідок очевидно незаконних дій, оскільки укладення договору купівлі-продажу із померлою особою неможливо.

Розгляд і вирішення судами цивільної справи не передбачає проведення досудового розслідування та встановлення вичерпного кола осіб, які причетні до дій, що можуть мати ознаки кримінально караного діяння.

Разом і тим, встановивши, що ОСОБА_1 відчужує квартиру, через три тижні після її набуття у власність, за ціною меншою ніж придбала, ОСОБА_2 не мав перешкод для того, щоб зваживши на ці обставини проявити хоча б мінімальну обачність при укладенні договору від 25 липня 2014 року.

Встановлення очевидної незаконності переходу 04 липня 2014 року права власності за договором купівлі-продажу від ОСОБА_3, яка померла у грудні 2013 року до ОСОБА_1 не потребувало спеціальних юридичних знань чи дослідження значного обсягу документів, а могло бути з`ясовано покупцем, наприклад під час спілкування, при огляді квартири, із безпосередніми сусідами ОСОБА_3 (мешканцями будинку АДРЕСА_2 ).

Так, згідно дослідженої судами попередніх інстанцій реєстраційної картки Київського РВ УМВС України в Харківській області (т.1 а.с. 22) саме сусіди

у грудні 2013 року звернулись до правоохоронних органів через сморід із квартири ОСОБА_3, в якій і було виявлено тіло померлої.

В такій ситуації важко уявити щоб безпосереднім сусідам ОСОБА_3 не було відомо про її смерть, яка настала задовго до липня 2014 року, або що вони відмовились би повідомити вказані обставини ОСОБА_2 .

Харківська міська рада під час розгляду справи повністю підтримала позов прокурора.

Наявності підстав для представництва прокурором інтересів Харківської міської ради надана відповідна оцінка судом апеляційної інстанції та в цій частині постанова Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року відповідачами в касаційному порядку не оскаржується.

Прокурор не зволікав зі зверненням до суду та пред`явив позов

у грудні 2014 року безпосередньо після спливу одного року з дня смерті ОСОБА_3 .

Верховний Суд вважає, що з урахуванням обставин справи, в результаті задоволення позову прокурора буде дотримана справедлива рівновага (баланс) між загальним (суспільним) інтересом громади та інтересами ОСОБА_2, який може відновити свої права у спосіб передбачений статтею 661 ЦК України.

Отже висновок судів попередніх інстанцій щодо непропорційного втручання у право власності ОСОБА_2 є помилковим.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але неправильно застосовано норми матеріального права, рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в частині вирішення вимог прокурора про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою та передання квартири у власність територіальної громади необхідно скасувати, з ухваленням нового рішення в цій частині про задоволення позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року в частині вирішення вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою та передання квартири у власність територіальної громади скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позовні вимоги керівника Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Харківської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання спадщини відумерлою та передачу квартири у власність територіальної громади задовольнити.

Визнати недійсним посвідчений 04 липня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області

Міссіяж О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 977 договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 25 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Харченко І. А. та зареєстрований в реєстрі за № 1617.