розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17 грудня 2020 року у складі судді Гетьмана В. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Левченко Т. А., Кононенко О. Ю.,

Ткачук С. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до

ОСОБА_3, ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, стягнення моральної шкоди,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_4 про захист честі, гідності, ділової репутації та стягнення моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_4 року на ютуб-каналі "ІНФОРМАЦІЯ_5", автором якого є відповідач ОСОБА_2, було викладено відеоматеріал за № 13 для невизначеного кола осіб під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_1". У вказаному відеосюжеті ОСОБА_2 у ствердній формі вказав, що (далі - цитація): "ІНФОРМАЦІЯ_6". У свою чергу відповідач ОСОБА_8 вказала, що 10 березня 2016 року

ОСОБА_1 застосував до неї фізичну силу та зґвалтував у приміщенні Конотопської міської ради, де на той час вона знаходилася та працювала.

У відеоматеріалі за № 20 від ІНФОРМАЦІЯ_7 року на тому ж ютуб-каналі "ІНФОРМАЦІЯ_5", автором якого є відповідач ОСОБА_2, з`явився відеоматеріал для невизначеного кола осіб під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_8". У ньому ОСОБА_2 стверджував, що депутат обласної ради ОСОБА_9 - ґвалтівник, висловлювався на його адресу лайкою та демонстрував при цьому фото позивача.

Розповсюдження вказаної недостовірної інформації, що не відповідає дійсності, принижує його честь і гідність, ділову репутацію. Кримінальні справи щодо вчинення позивачем відносно ОСОБА_8 злочинних дій не розглядалися та вироки не ухвалювалися. Крім того, він є депутатом Сумської обласної ради і розповсюдження недостовірної інформації про нього принижує його соціальну оцінку в очах оточуючих.

Унаслідок розповсюдження недостовірної інформації позивач зазнав душевних страждань. Крім того, зменшився його престиж, ділова репутація, що потребує додаткових зусиль для відновлення попереднього стану.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати недостовірною інформацію, що розповсюджена ОСОБА_2 та ОСОБА_8 стосовно зґвалтування ОСОБА_1 .

ОСОБА_8 та зобов`язати відповідачів спростувати цю інформацію у такий самий спосіб, у який вона була поширена; стягнути з відповідачів на користь позивача 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області

від 17 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, позов задоволено частково.

Визнано недостовірною інформацію, що розповсюджена ОСОБА_2

та ОСОБА_8 стосовно зґвалтування ОСОБА_1 ОСОБА_8 .

Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_8 спростувати інформацію про зґвалтування ОСОБА_1 . ОСОБА_8

у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_8 на користь

ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що поширена відповідачами інформація є фактичним твердженням, а не оціночним судженням, за відсутності належних та допустимих доказів достовірності розповсюдженої інформації відносно ОСОБА_1, будь-то наявність вироку суду, що свідчить про протилежне, тобто її недостовірність, тому порушене право позивача підлягає захисту у визначений законодавцем спосіб шляхом спростування недостовірної інформації особами, які її поширили.

Щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди суди виходили з того, що зміст поширеної відповідачами в мережі Інтернет недостовірної інформації щодо позивача, безпідставно звинуваченого у скоєнні насильницького злочину, викликає у необмеженого кола осіб негативні враження і формує думку, яка змінює ставлення до особи на негативне, що потребує чималих зусиль для відновлення репутації. Розповсюджена інформація є негативною, такою, що принижує честь, гідність та дискредитує позивача в очах суспільства, а викладена думка висловлена в брутальній, принизливій, непристойній формі.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди виходили із засад розумності, виваженості та справедливості, з огляду на глибину душевних страждань позивача. Крім того, вирішуючи питання про стягнення моральної шкоди у солідарному порядку, суди вважали, що аналіз викладеної в мережі Інтернет недостовірної інформації свідчить про спільність дій та намірів, направлених на досягнення негативних для позивача наслідків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17 грудня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 23 березня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

Верховний Суд, виконуючи свої процесуальні обов`язки в частині належного сповіщення учасників справи про відкриття касаційного провадження, вжив усіх необхідних та передбачених законом заходів для забезпечення усіх учасників справи права доступу до суду, неодноразово направляючи для виконання та до відома копію ухвали Верховного Суду від 13 травня

2021 року та касаційної скарги із доданими до неї матеріалами.

У червні 2021 року справу № 577/1629/20 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 21 серпня

2018 року у справі № 607/4318/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі

№ 646/126616-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 344/16715/15-ц,

від 28 лютого 2020 року у справі № 712/2320/18-ц.

Також судами повно та всебічно не досліджено фактичні обставини, що мають значення для справи. Зокрема, про достовірність розповсюдженої інформації свідчить внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення № 12020200080000629 від 10 червня 2020 року за фактом того, що ОСОБА_1 у приміщенні Конотопської міської ради, застосовуючи фізичну силу, зґвалтував ОСОБА_3, внаслідок чого остання завагітніла та народила доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Фактично у відеоматеріалах ОСОБА_3 повідомила про обставини, які стали підставою для її звернення до правоохоронних органів та є висвітленням суб`єктивної думки відповідача, що не може розцінюватися як повідомлення про те, що позивач є злочинцем.

Крім того, судами не враховано, що відповідно до висновків, викладених в огляді судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах про захист честі, гідності і ділової репутації у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у рішеннях інших органів, для яких законом передбачено інший порядок оскарження. Відомості, повідомлені у відеоматеріалі, повністю збігаються зі змістом заяви про вчинення злочину.

Судами проігноровано той факт, що ОСОБА_1 є депутатом Сумської обласної ради, а тому межа допустимої критики стосовно нього є ширшою, ніж щодо приватної особи, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини, а також практикою Верховного Суду. Зокрема, в постанові Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 607/4318/16-ц зроблено висновок про те, що політичні діячі та посадові особи підлягають ретельному громадському контролю та потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 344/16715/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справі

№ 646/1266/16-ц, від 28 лютого 2020 року у справі № 712/2320/18-ц, у якій, крім того, зазначено, що право на недоторканість ділової репутації,

честі і гідності публічної особи підлягає захисту лише у випадку, якщо позивач доведе, що інформація поширена "з явним злим умислом".

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 на момент звернення до суду із позовом був депутатом Сумської обласної ради 7 скликання (а. с. 11).

ОСОБА_10 01 листопада 2019 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_11 та змінила прізвище на " ОСОБА_10" (а. с. 96).

ІНФОРМАЦІЯ_4 року на ютуб-каналі "ІНФОРМАЦІЯ_5", автором якого є відповідач ОСОБА_2, було викладено відеозапис за № 13 для невизначеного кола осіб під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_1".

У вказаному відеозаписі ОСОБА_2 вказав, що (далі - цитація)

"ІНФОРМАЦІЯ_6". ОСОБА_8 в цьому ж відеозаписі вказала, що 10 березня 2016 року ОСОБА_1 застосував до неї фізичну силу та зґвалтував у приміщенні Конотопської міської ради, де на той час вона знаходилася та працювала.

ІНФОРМАЦІЯ_7 року на тому ж ютуб-каналі "ІНФОРМАЦІЯ_5", автором якого є відповідач, з`явився відеозапис за № 20 для невизначеного кола осіб під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_8". У ньому ОСОБА_2 стверджував, що депутат обласної ради ОСОБА_9 - ґвалтівник, висловлювався на його адресу лайкою та демонстрував при цьому фото позивача.

Згідно з витягом із ЄРДР 10 червня 2020 року за заявою ОСОБА_8 до ЄРДР було внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення за частиною першою статті 152 КК України, а саме: 10 червня 2020 року до Конотопського ВП ГУНП у Сумській області надійшла ухвала слідчого судді Конотопського міськрайонного суду Сумської області Гетьмана В. В. від 05 червня 2020 року, згідно з якою суд зобов`язав Конотопський ВП ГУНП у Сумській області внести відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_8 від 28 лютого 2020 року про те, що 10 березня 2016 року депутат Сумської обласної ради ОСОБА_1., перебуваючи у приміщенні Конотопської міської ради за адресою: пр. Миру, 8, м. Конотоп, застосовуючи фізичну силу, зґвалтував

ОСОБА_8, внаслідок чого остання завагітніла та ІНФОРМАЦІЯ_3 народила доньку ОСОБА_7 (а. с. 58).

На момент вирішення справи підозра позивачу у вчиненні кримінального провадження не пред`явлена, вирок суду відсутній.

Також встановлено, що у квітні 2018 року ОСОБА_8 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Конотопський міськрайонний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області, в якому, зокрема, ставила питання про визнання ОСОБА_1 батьком дитини, ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області

від 13 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 11 березня 2020 року та постановою Верховного Суду від 28 січня 2021 року, у справі № 577/1574/18 у задоволенні позову ОСОБА_8 до ОСОБА_1 про визнання батьківства відмовлено (а. с. 88-95).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

З позиції правової природи, право на захист честі, гідності та ділової репутації є частиною права на повагу до приватного життя, а підстави захисту такого права виникають, як правило, на стику взаємодії права (свободи) на вираження (думки) та права на повагу до приватного життя.

Колегія суддів наголошує на важливості права кожної людини на приватність і права на свободу вираження поглядів як основи демократичного суспільства. Ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність.

Згідно зі статтею 201 ЦК України (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширенняпро неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року

у справі № 904/4494/18 зроблено правовий висновок такого змісту: при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Крім того, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час, як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.

Згідно з частиною другою статті 30 Закону України "Про інформацію" оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, слід відрізняти деякі висловлювання, які хоч і мають характер образи, однак в цілому контексті є оцінюючими судженнями з урахуванням вживаних слів та виразів із використанням мовностилістичних засобів.

Судження - це те саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.

Таким чином, одним із основних питань, яке підлягає вирішенню у цій категорії справ, є визначення характеру поширеної інформації та з`ясування, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Не має характеру оціночних суджень інформація, яка стосується конкретних подій, конкретної особи та подається як установлений факт.

Звертаючись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_1 просив визнати недостовірною інформацію, що розповсюджена ОСОБА_2 та

ОСОБА_8 стосовно зґвалтування ОСОБА_1 .

ОСОБА_8, зобов`язати відповідачів спростувати цю інформацію у такий самий спосіб, у який вона була поширена, та відшкодувати завдану моральну шкоду.

Таким чином, характер поширеної інформації, що є предметом спору у цій справі, стосується факту зґвалтування.

Судами встановлено та не спростовано сторонами, що відеозаписи, викладені на ютуб-каналі "ІНФОРМАЦІЯ_5", автором якого є відповідач ОСОБА_2,

є у вільному доступі, тобто доведені до відома необмеженому колу осіб. Поширена інформація стосувалася особисто позивача ОСОБА_1 та за своїм характером є такою, що принижує його честь і гідність, а також шкодить діловій репутації, оскільки містить негативну інформацію про позивача.

Також суди встановили, що за характером висловлювань і вжитих словосполучень ця інформація є фактичними твердженнями, оскільки містить посилання як на такі, що реально існують, факти вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, а саме: зґвалтування.

Відповідно до статті 62 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободособа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 17 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України (4651-17) ) зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесуальному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний, однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невинуватості - об`єктивне право положення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.

Вказане відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини, який у рішенні від 10 лютого 1995 року у справі "Аллене де Рібермон проти Франції" підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

Європейський суд з прав людини також констатував, що має проводитися вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (Bohmer v. Germany, 54, 56, Nestak v. Slovakia, 88-89). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (Ismoilov and Others v. Russia, № 2947/06 від 24 квітня 2008 року).

У найзагальнішому вигляді правило презумпції невинуватості означає, що особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину і покарана лише за умови, що її вина буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Повідомлення особі про підозру, складання слідчим та затвердження прокурором обвинувального акта на стадії досудового розслідування, розгляд справи у підготовчому провадженні не вирішують наперед визнання його винуватим у вчиненні злочину. Лише один орган у державі наділений таким правом - це суд, який є відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (стаття 124) носієм судової влади, що здійснює правосуддя в умовах законності, незалежності, гласності та змагальності.

Враховуючи системний аналіз норм КПК України (4651-17) та принцип презумпції невинуватості, який закріплений у статті 62 Конституції України, статті 2 КК України, статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 11 Загальної декларації прав людини, колегія суддів робить висновок про відсутність правових підстав стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі підозрюваного чи в іншому із зазначених вище процесуальних статусів, має відношення до вчинення злочину, який розслідується. Відповідно до положень КПК України (4651-17) здійснюється досудове розслідування злочинів (статті 215, 216, 246, 294 КПК України), а про початок здійснення чи наявність кримінального провадження стосовно конкретної особи можливо стверджувати виключно у випадку наявності підозрюваних у таких провадженнях.

Таким чином, посилання на конкретну фізичну особу у контексті її зв`язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного. При цьому вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01 березня 2021 року у справі № 577/4402/19-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 537/3205/17.

Суд зауважує, що оскаржувані твердження зроблені не в рамках кримінального провадження, а у мережі Інтернет, при цьому підозра позивачу у кримінальному провадженні не пред`явлена, вирок суду відсутній, а тому, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, баланс прав на свободу слова та на повагу до гідності та честі, недоторканність ділової репутації, а також презумпцію невинуватості, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для визнання недостовірною та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію ОСОБА_1, інформацію щодо останнього, поширену

ОСОБА_2 та ОСОБА_8 . Висловлювання відповідачів містять твердження про факти вчинення позивачем дій, які містять ознаки складу злочину, відповідальність за який встановлена КК України (2341-14) , проте відповідачами не доведено протилежне, у тому числі наявність процесуального документа, яким би встановлювалася вина ОСОБА_1 у вчиненні злочину. Сам факт внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення не свідчить про те, що позивач перебуває у статусі підозрюваного чи має відношення до вчинення злочину, який розслідується.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є публічною особою, тому межа допустимої критики його діяльності є ширшою, ніж щодо окремої пересічної особи, що підтверджується також практикою Європейського суду з прав людини та практикою Верховного Суду, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову.

Так, дійсно, позивач є публічною особою, у зв`язку з чим його діяльність і вчинки є об`єктом ретельного громадського контролю, а межа їх допустимої критики є значно ширшою, ніж щодо окремої пересічної особи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Сіреджук проти України"

від 21 квітня 2016 року (заява N 16901/03) у черговийраз зазначено, що критичні оціночні судження не підлягають доведенню. Проте, якщо поширена інформація має форму обвинувачення, сформульованого як пряме твердження про потенційні кримінальні зловживання, це є досить серйозним. У разі тверджень однієї особи щодо поведінки іншої особи може бути важко встановити різницю між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав. За таких обставин Європейський суд з прав людини не вбачав порушень у тому, що національні суди вимагали обґрунтування тверджень щодо фактів, які лежали в основі висловлених думок, які за відсутності достатніх доказів могли вважатися наклепницькими.

Тобто, слід розрізняти критику діяльності та стверджувальні висловлювання щодо вчинення кримінальних правопорушень, які мають місце у цій справі. Критикуючи будь-чию діяльність, особа висловлює свою оцінку дій та вчинків іншої особи і така інформація дійсно є оціночними судженнями. Разом із тим, інформація, повідомлена ОСОБА_2 та ОСОБА_8,

є фактичними твердженнями про вчинення позивачем злочинних дій, а не оцінкою його діяльності при виконанні посадових обов`язків, тому правдивість такої інформація могла бути предметом перевірки судами.

З огляду на зазначене, колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі

№ 344/16715/15-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 646/1266/16-ц,

від 28 лютого 2020 року у справі № 712/2320/18-ц, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Так, у справі № 344/16715/15-ц, на яку в касаційній скарзі посилається

ОСОБА_3, судами встановлено, що позивач просив спростувати інформацію, яка по суті є громадською критикою з приводу того, як він виконував службові обов`язки на посаді оперуповноваженого з особливо важливих справ відділу внутрішньої безпеки в Івано-Франківській області Департаменту внутрішньої безпеки МВС України.

У справі № 646/1266/16-ц встановлено, що поширена відповідачами інформація про позивача є неприємною для нього, однак вона не виходить за рамки суспільної моралі. Висловлено інформацію в формі, яка не принижує гідність, честь чи ділову репутацію, не носить характеру завідомо неправдивих відомостей, не є розповсюдженням завідомо неправдивої інформації. Поширена інформація є оціночним судженням, яке було висловлено щодо посадової особи органу державної влади.

У справі № 712/2320/18-ц спірна інформація визначена судами оцінкою дій, висловлювання не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані, оскільки вони лише дають можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб`єктивними переконаннями. Спірна у зазначеній справі інформація не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів).

Разом із тим, у цій справі інформація, висловлена ОСОБА_2 та

ОСОБА_8, є фактичними твердженнями про вчинення позивачем злочинних дій, у той час як відповідачами не доведено наявності вручення підозри позивачу у кримінальному провадженні та вироку суду,

а тому вказана інформація не є оцінкою його діяльності при виконанні посадових обов`язків та оціночним судженням.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Таким чином, колегія суддів робить висновок про те, що висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що відомості, повідомлені у відеоматеріалі, збігаються із заявою про вчинення кримінального правопорушення, а тому не можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства, з огляду на наступне.

У порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі

№ 757/4403/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 332/293/17).

Разом із тим, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскаржувані твердження зроблені не в рамках кримінального провадження, не у вироку суду чи інших процесуальних документах, а поширені в мережі Інтернет, що робить цю інформацію доступною для невизначеного кола осіб.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для справи, не надано оцінки наявним доказам, оскільки вказане спрямовано на необхідність переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації").

Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, та спрямовані на переоцінку доказів у справі.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.