Іменем України02 лютого 2022 рокумісто Київсправа № 676/2884/19провадження № 61-1090св21Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,третя особа - приватний нотаріус Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюк Микола Миколайович,розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 жовтня 2020 року у складі судді Бондаря О. О. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2019 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюк М. М., про визнання недійсним договору довічного утримання від 25 червня 2010 року, зареєстрованого в реєстрі за № 414.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати, ОСОБА_3, яка постійно проживала в квартирі АДРЕСА_1 . Ця квартира належала померлій та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, на праві спільної сумісної власності. Після смерті матері позивач дізналася про існування договору довічного утримання, укладеного 25 червня 2010 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, в реєстрі за № 414, посвідченого приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округуГанасюком М. М.

Позивач стверджувала, що на момент підписання договору довічного утримання ОСОБА_3 мала незадовільний стан психічного здоров`я, у зв`язку з чим не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_2 належно взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання в частині забезпечення догляду за відчужувачами не виконувала. Вважала, що договором порушено право позивача як спадкоємця першої черги на спадщину після ОСОБА_3 .

У зв`язку із зазначеним просила визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 25 червня 2010 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М., зареєстрований в реєстрі за № 414.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що позивач не здійснювала догляд за матір`ю, яку ОСОБА_2 доглядала понад 10 років. Відповідач здійснювала догляд також за батьком позивача понад три роки.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 жовтня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зробив висновок про недоведеність обставин, що договір укладений особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 жовтня 2020 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції керувався статтями 203, 215 ЦК України, не врахувавши, що підставою визнання договору недійсним позивачем зазначена стаття 225 ЦК України.

Оцінюючи зібрані у справі докази у сукупності, апеляційний суд не встановив підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, для визнання договору довічного утримання недійсним.

Суд апеляційної інстанції наголосив, що доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції доказів, наданих позивачем щодо неналежного виконання відповідачем умов договору довічного утримання, не спростовують висновків суду про відмову у задоволенні позову. Неналежне виконання умов договору довічного утримання, незабезпечення належним доглядом, харчуванням, побутовими послугами, потрібними лікувальними засобами, за умови їх доведеності, могли б бути підставою для розірвання оспорюваного договору довічного утримання, однак не є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 225 ЦК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 19 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 жовтня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 грудня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, не передаючи справу на новий розгляд.

Визначення заявником підстав касаційного оскарження та узагальнений виклад доводів касаційної скарги

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначила, що:

- суд апеляційної інстанції усупереч правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 509/667/15-ц (провадження № 61-9576св18), не врахував, що позивач пред`явила уточнену позовну заяву, у якій змінила підставу вимог про визнання договору довічного утримання недійсним;

- суд першої інстанції належно не дослідив письмові докази у справі, зокрема щодо матеріального забезпечення позивачем своєї матері;

- суди першої та апеляційної інстанцій не надали правову оцінку тій обставині, що ОСОБА_3, уклавши договір довічного утримання, отримувала соціальне обслуговування вдома від Кам`янець-Подільського територіального центру соціального обслуговування "Надія";

- суди не врахували, що відповідач не надала доказів виконання нею умов договору довічного утримання щодо матеріального забезпечення відчужувачів;

- висновок експертизи не має домінуючого значення серед інших доказів. У справі, яка переглядається, висновок судової експертизи зроблено на лише з неякісним врахуванням фізичного та психічного стану здоров`я відчужувача, а й з оцінкою певних фактів, які не відповідають дійсності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 21 лютого 1967 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, актовий запис про смерть від 18 липня 2013 року № 515.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, актовий запис про смерть від 12 листопада 2018 року № 840.

Відповідно до свідоцтва про народження, серії НОМЕР_1, виданого 17 листопада 1952 року, актовий запис № 149, у графі "Мати" ОСОБА_1 зазначено " ОСОБА_3".

Після смерті матері ОСОБА_1 дізналася, що ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 25 червня 2010 року уклали договір довічного утримання № 414, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М.

Відповідно до договору довічного утримання ОСОБА_4, ОСОБА_3, як відчужувачі, та ОСОБА_2, як набувач, уклали договір довічного утримання, згідно з умовами якого ОСОБА_2 отримала у власність квартиру АДРЕСА_1, на умовах надання утримання (догляду) довічно за подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду міськвиконкому 30 вересня 1997 року №1173, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 лютого 2019 року за № 155702412 власником зазначеної квартири є ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання, зареєстрованого в реєстрі 25 червня 2010 року за № 414 приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М.

З архівного витягу Кам`янець-Подільського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) "Надія" встановлено, що 18 вересня 2015 року видано наказ № 214, згідно з яким у зв`язку з оформленням договору довічного утримання наказано зняти з обслуговування відділенням соціальної допомоги ОСОБА_3 .

За змістом інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 03 липня 2019 року за № 56729456 після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, заведено спадкову справу № 63901692.

Відповідно до свідоцтва та посвідки про поховання № 635 ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_3 .

Згідно зі свідоцтвом та посвідкою про поховання № НОМЕР_2 ОСОБА_2 здійснила поховання ОСОБА_4, що також підтверджується довідками від 23 серпня 2019 року № 22 та № 23 Кам`янець-Подільського комунального підприємства "Спецкомунтранс".

Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 19 лютого 2020 року № 102 ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент укладення договору довічного утримання від 25 червня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Кам`янець-Подільського міського нотаріального округу Ганасюком М. М., зареєстрованого у реєстрі за № 414, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. У матеріалах цивільної справи немає інших ґрунтовних відомостей, які б підтверджували те, що ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, страждала на будь-який психічний розлад на момент укладання згаданого договору довічного утримання від 25 червня 2010 року. Експертизу проведено кваліфікованими судовими експертами, які попереджені про кримінальну відповідальність, на підставі оцінених доказів; висновок посмертної судово-психіатричної експертизи не суперечить матеріалам справи.

Доказів, які б поставили під сумнів правильність висновку експертизи, матеріали справи не містять.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначала, що її мати підписала договір довічного утримання, не усвідомлюючи при цьому своїх дій та будучи не в змозі керувати ними. Як на правові підстави позову ОСОБА_1 посилалася на правила статей 203 та 225 ЦК України.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо судом буде встановлено, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Правила цієї статті поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, в якому не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України суду має встановити неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, враховуючи сукупність зібраних доказів у справі.

У статті 3 Закону України "Про психіатричну допомогу" визначено презумпцію психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, допоки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Для визначення тимчасового стану особи, за якого вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, є обов`язковим призначення судово-психіатричної експертизи.

Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину, має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку експертизи, так й інших доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Умовою для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України, може бути виключно абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок судової експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та підтримані висновками у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц

(провадження № 61-7835сво19).

У справі, яка переглядається, проведено посмертну судово-психіатричну експертизу, за висновком якої ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент укладення оспорюваного договору довічного утримання від 25 червня 2010 року, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Суди надали оцінку зазначеному висновку у сукупності із іншими наявними у справі доказами та не встановили суперечності між ними.

Доводи касаційної скарги в частині непогодження із висновком судової експертизи зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України, а тому не можуть бути враховані Верховним Судом.

Не підлягають також врахуванню доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що матеріальне забезпечення ОСОБА_3 надавала позивач, а відповідач не надала доказів виконання нею умов договору довічного утримання щодо матеріального забезпечення відчужувачів.

Відповідно до змісту частини першої статті 202 СК України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Зміст наведеної статті свідчить, що законодавством передбачено обов`язок дітей утримувати батьків. Одночасно законодавець зазначив, що такий обов`язок виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька у матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей з утримання батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із наведених умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу. При встановленні, чи батьки потребують матеріальної допомоги, повинні враховуватися будь-які обставини, які свідчать про необхідність у матеріальній допомозі. При цьому отримання матір`ю чи батьком доходів, які є більшими за прожитковий мінімум, автоматично не свідчить, що батько (мати) не потребують матеріальної допомоги. Зазначений висновок виклав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18 (провадження № 61-2386сво19).

Суди під час розгляду справи встановили що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3 . Відповідач не заперечувала факт надання позивачем допомоги матері. Водночас факт надання позивачем допомоги своїй матері не може бути підставою для задоволення позову, оскільки надання такої допомоги не породжує жодних правових наслідків, які б мали значення для вирішення справи, та є виключно добровільним проявом піклування позивача за непрацездатною матір`ю. Укладення договору довічного утримання не позбавляє можливості дітей піклуватися про непрацездатних батьків шляхом надання матеріальної допомоги, а також здійсненням інших дій зі здійснення догляду за ними.

Верховний Суд наголошує, що невиконання відповідачем умов договору довічного утримання не є підставою для визнання його недійсним, а могло бути підставою для звернення з позовом про його розірвання.

Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після його укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Щодо посилань заявника на неврахування апеляційним судом звернення до суду з уточненою позовною заявою, у якій позивач змінила підстави для визнання договору довічного утримання недійсним, Верховний Суд вважає за потрібне зазначити про таке.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що переглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

У разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої та частинами третьою і четвертою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає у рішенні суду (частина п`ята статті 49 ЦПК України).

Верховний Суд врахував, що у матеріалах справи немає ухвали суду першої інстанції про прийняття уточненої позовної заяви від 07 червня 2019 року. Відповідно до змісту протоколів судових засідань від 24 червня 2019 року, 21 серпня 2019 року, 16 вересня 2019 року, 08 жовтня 2019 року, 21 листопада 2019 року, 09 грудня 2019 року ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, питання про прийняття уточненої позовної заяви суд першої інстанції не вирішував.

Водночас, на переконання суду касаційної інстанції, такі порушення норм процесуального права не призвели до неправильного вирішення спору по суті, оскільки представник позивача брала участь у розгляді справи у суді першої інстанції, надавала пояснення по суті пред`явлених позовних вимог та надавала до суду клопотання по суті розгляду справи.

Верховний Суд врахував, що зміст уточненої позовної заяви свідчить, що позивач доповнила її фактичними підставами, зокрема, що відповідач не виконувала договір довічного утримання, проте, як зазначив Верховний Суд, такі обставини не впливають на дійсність правочину. При цьому факт недійсності договору довічного утримання з підстав, визначених у статті 225 ЦК України, позивач під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій не довела.

Апеляційний суд переглянув оскаржуване рішення суду першої інстанції з урахуванням уточнень, наданих заявником до суду, та ухвалив рішення про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам позивача про невиконання ОСОБА_2 договору довічного утримання, незабезпечення відчужувачів продуктами харчування, лікарськими засобами, побутовими послугами та обґрунтовано відхилив їх.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували перебування матері ОСОБА_3 під час дії договору на обслуговуванні Кам`янець-Подільського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) "Надія". Суди встановили, що ОСОБА_3 було знято з обслуговування у зв`язку з оформленням договору довічного утримання.

Резюмуючи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, оскільки позивач не довела, що на момент укладення оспорюваного договору довічного утримання ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а доводи про невиконання або неналежне виконання відповідачем умов оспорюваного правочину не є підставою для визнання його недійсним.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним чином визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України", заява № 3236/03).

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 509/667/15-ц (провадження № 61-9576св18), на яку посилалася заявник у касаційній скарзі, оскільки апеляційним судом під час перегляду рішення суду першої інстанції враховано наявність у матеріалах справи уточненого позову та надано належну правову оцінку доводам, викладеним у ньому, а тому Верховний Суд не встановив підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.