розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1, Національної поліції України та Міністерства внутрішніх справ України на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Сушко Л. П.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України

та Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 2338о/с його було звільнено з посади заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління

на підставі пунктів 10, 11 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" та пункту 64 "г" (через скорочення штату) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Позивач зазначав, що на час його незаконного звільнення з органів внутрішніх справ не відбувалось фактичного скорочення штату Головного слідчого управління, іншої посади йому запропоновано не було.

від 06 листопада 2015 року № 2338 о/с про звільнення, поновлення на посаді та зобов`язання Національної поліції розглянути питання щодо прийняття

на службу в поліцію.

23 листопада 2016 року у справі № 826/26466/15 Окружним адміністративним судом м. Києва було ухвалено судове рішення, яким задоволено частково вимоги ОСОБА_1 . Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 2338 о/с "По особовому складу" у частині звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління, згідно

з пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України "Про Національну поліцію"

та відповідно до Положення про проходження служби рядовим

і начальницьким складом органів внутрішніх справ звільнено з 06 листопада 2015 року у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів). Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України. Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 листопада 2015 року по 23 листопада 2016 року

у розмірі 392 982,49 грн.

У подальшому, як зазначав позивач, продовжуючи вчиняти протиправну бездіяльність, відповідачем було видано наказ від 08 вересня 2017 року

№ 953 о/с про звільнення його з займаної посади на підставі пункту 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим

і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

У зв`язку із цим ОСОБА_1, з метою захисту своїх прав, знов звертався

з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 січня 2020 року у справі № 826/12793/17 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 08 вересня 2017 року № 953 о/с (по особовому складу) в частині звільнення в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим

і начальницьким складом полковника міліції ОСОБА_1 (М-086841), заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління

з 08 вересня 2017 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 вересня 2017 року по 09 січня 2018 року у розмірі 182 296,06 грн.

Позивач вважав, що внаслідок зазначених дій йому завдано моральної шкоди, яку, виходячи із характеру та тривалості душевних страждань

та нервових переживань, оцінив у 580 788,00 грн.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив на відшкодування заподіяної моральної шкоди стягнути з Міністерства внутрішніх справ України кошти у розмірі 357 408,00 грн та з Національної поліції України - 223 380,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 листопада 2020 року

у складі судді Соколова О. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем належних

та допустимих доказів обставин, викладених у позовній заяві щодо заподіяння йому моральної школи, її розміру не надано, тому факт завдання йому моральної шкоди не доведено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 05 листопада 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України на корить ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з Національної поліції України на корить ОСОБА_1 10 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України та Національної поліції України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 61,00 грн з кожного.

Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України та Національної поліції України у дохід держави судовий збір у розмірі по 188,61 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована наявністю правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки спір у цій справі виник внаслідок порушення трудових прав позивача при проходженні служби

в органах внутрішніх справ, і обґрунтований моральними стражданнями позивача, пов`язаними з фактом його незаконного звільнення, що мало наслідком погіршення фізичного здоров`я позивача, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки матеріалами справи

та фактичними обставинами встановлено наявність підстав скасування наказу про звільнення позивача з роботи та поновлення його на роботі, тому вимога про відшкодування моральної шкоди підлягає частковому задоволенню.

Ураховуючи пряму вказівку щодо причинно-наслідкового зв`язку моральних страждань позивача з фактом його протиправного звільнення із органів Міністерства внутрішніх справ України та протиправної бездіяльності Національної поліції України щодо вирішення питання про прийняття

ОСОБА_1 у органи поліції, що встановлено матеріалами справи, зокрема рішеннями судів, які набрали законної сили, суд апеляційної інстанції вважав вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди обґрунтованими.

При цьому приймаючи до уваги фактичні обставини справи, а саме: допущені відповідачами Міністерством внутрішніх справ України та Національною поліцією України порушення трудового законодавства щодо позивача, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд апеляційної інстанції вважав за можливе стягнути з кожного з цих відповідачів на користь позивача по 10 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій 05 липня 2021 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити постанову суду апеляційної інстанції у частині розміру відшкодування моральної шкоди.

Касаційна скарга мотивована тим, що, на думку ОСОБА_1, судом апеляційної інстанції оскаржуваному судовому рішенні застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2020 року у справі № 826/26222/15, від 17 червня 2020 року у справі

№ 521/1892/18, від 13 серпня 2020 року у справі № 127/16375/19,

від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 12 лютого 2020 року

у справі № 813/2869/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 520/5147/19,

від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, 22 січня 2020 року у справі

Разом із цим ОСОБА_1 вважає, що оскільки його втретє незаконно було звільнено з органів внутрішніх справ, тому у цьому випадку протиправність дій відповідних суб`єктів владних повноважень дійсно свідчить про настання для нього наслідків, які є підставою для стягнення на його користь моральної шкоди у розумінні статті 237-1 КЗпП України. При цьому, ураховуючи характер та тривалість душевних страждань й нервових переживань, усіх обставин справи, а також керуючись принципом розумності та справедливості вважає, що розмір завданої йому моральної шкоди складає 25 000,00 грн з кожного із відповідачів Міністерства внутрішніх справ України та Національної поліції України.

Також посилається на те, що компенсації стороні, яка є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалено рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта повноважень пропорційно до розміру задоволення позовних вимог підлягають документально підтверджені судові витрати, зокрема: судовий збір та витрати, пов`язані з розглядом справи - витрати

на професійну правничу допомогу. У зв`язку із цим, на думку ОСОБА_1,

з відповідачів на його користь підлягають стягненню судовий збір у розмірі 3 544,00 грн, комісія - 35,44 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн.

У касаційній скарзі, поданій 12 липня 2021 року до Верховного Суду, Національна поліція України, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволених вимог до Національної поліції України та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що на думку Національної поліції України, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 12 грудня 2018 року у справі № 490/219/17-ц, від 20 травня 2020 року

у справі № 554/1499/17, від 12 березня 2019 року у справі № 910/715/17,

від 20 листопада 2019 року у справі № 569/4199/15-ц, від 02 березня 2020 року у справі № 910/434/19, від 09 квітня 2020 року у справі № 908/690/19,

від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16.

Разом із цим зазначає, що шкода, завдана незаконними діями державних органів, відшкодовується за рахунок державного бюджету. Покладаючи відшкодування завданої майнової та моральної шкоди на державу відповідно до статей 1173 та 1174 ЦК України, суд у такому випадку зобов`язує Державну казначейську службу України, як центральний орган виконавчої влади, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, списати ці кошти з відповідного казначейського рахунку,

що відповідає визначеній законодавством процедурі.

Національна поліція України вважає, що відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин норм статті 237-1 КЗпП України, оскільки позивач не є працівником Національної поліції України.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, Міністерство внутрішніх справ України, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що, на думку Міністерства внутрішніх справ України, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 804/14894/15, від 30 червня 2021 року

у справі № 818/1392/17 та від 22 вересня 2020 року у справі № 815/2925/18.

Міністерство внутрішніх справ України посилається на те, що, якщо судом

до спірних правовідносин буде застосовано положення статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України, то стягнення коштів у судовому порядку повинно буде здійснюватися з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку.

Вважає, що відсутній факт заподіяння позивачу будь-якої шкоди з вини Міністерства внутрішніх справу України та відсутній будь-який причинно-наслідковий зв`язок між шкодою та діяннями.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі та витребувано матеріали справи № 757/55300/18-ц із Печерського районного суду м. Києва.

У серпні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2021 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Національної поліції України

на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі № 757/55300/18-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства внутрішніх справу України на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі № 757/55300/18-ц.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви Національної поліції України та Міністерства внутрішніх справ України на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

При цьому Національна поліція України у своєму відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить закрити касаційне провадження за цією касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, посилаючись на те, що касаційна скарга у частині наведених у ній обґрунтувань вимог до суду касаційної інстанції - збільшення задоволеної суми відшкодування моральної шкоди, містить лише посилання на фактичні обставини справи, перелік нормативних актів, витяги із постанов Верховного Суду, що на думку її представника, не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судового рішення у розумінні пункту 1

частини першої статті 398 ЦПК України.

Разом із цим, зазначені заявником постанови Верховного Суду не є такими, що за змістом пункту 1 частини першої статті 398 ЦПК України ухвалені

у подібних правовідносинах, виходячи із явних відмінностей суб`єктивного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання,

а також умов застосування правових норм.

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1

на касаційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У період з вересня 1996 року по листопад 2015 року ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 2338о/с ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління згідно пунктів 10 та 11 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" та пункту 64 "г" (через скорочення штату) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

26 серпня 2016 року ОСОБА_1 було госпіталізовано у неврологічне відділення Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України, де він перебував на стаціонарному лікуванні перебував понад 21 день,

до 16 вересня 2016 року.

12 грудня 2016 року ОСОБА_1 госпіталізовано до кардіологічного відділення Центрального госпіталю Міністерства внутрішніх справ України, де перебував на лікуванні понад 21 день з 12 грудня 2016 року по 06 січня 2017 року.

З метою захисту своїх прав ОСОБА_1 звертався з адміністративними позовами до Окружного адміністративного суду м. Києва про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 2338 о/с про звільнення, поновлення на посаді та зобов`язання Національної поліції України розглянути питання щодо прийняття на службу в поліцію.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 20 вересня 2018 року, у справі N 826/26466/15 було частково задоволено позов ОСОБА_1 й визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06 листопада 2015 року № 2338 о/с у частині звільнення ОСОБА_1, поновлено його на раніше займаній посаді та стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 листопада 2015 року по 23 листопада 2016 року

у розмірі 392 982,49 грн. Визнано протиправною бездіяльність Національної поліції України щодо не вирішення питання про прийняття ОСОБА_1

в органи поліції та зобов`язано Національну поліцію України розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до поліції у відповідності

до пункту 9 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення"

Закону України "Про Національну поліцію".

На виконання зазначеного судового рішення наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 грудня 2016 року № 1223 о/с скасовано пункт наказу Міністерства внутрішніх справ від 06 листопада 2015 року

№ 2338 о/с "По особовому складу" у частині звільнення ОСОБА_1

з посади заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України з 06 листопада 2015 року.

Оскільки Департаментом персоналу, організації освітньої та наукової діяльності не було вирішено протягом дев`яти місяців питання подальшого проходження ним служби у Міністерстві внутрішніх справ України та оплати праці, ОСОБА_1 звертався до Окружного адміністративного суду м. Києва з відповідною позовною заявою про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії (адміністративна справа № 826/7001/17).

11 січня 2017 року ОСОБА_1 було госпіталізовано до державної установи "Національний інститут фтизіатрії та пульмонології ім. ФГ. Яневського Національної академії медичних наук України" де лікувався до 27 січня

Міністерство внутрішніх справ України листом від 06 червня 2017 року

N 7946/05/22-2017 запропонувало Голові Національної поліції України вжити заходів щодо виконання постанови Окружного адміністративного суду

м. Києва від 23 листопада 2016 року у справі N 826/26466/15 у частині прийняття ОСОБА_1 на службу в поліцію відповідно до пункту 9

розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію".

04 липня 2017 року Національна поліція України повідомила Міністерство внутрішніх справ України про те, що термін подання заяви про прийняття на службу в поліцію минув, тому вирішити питання щодо прийняття

ОСОБА_1 на службу в порядку, передбаченому пунктом 9

розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" (580-19) можливо лише за умови проходження конкурсу

на посади, що заміщуються поліцейськими на підставі

статей 47 та 52 вказаного Закону.

08 вересня 2017 року комісія у складі посадових осіб Міністерства внутрішніх справ України склала акт, у якому зазначила, що у зв`язку із ліквідацією органів внутрішніх справ України Міністерство внутрішніх справ України перетворилось на цивільне відомство та в ньому скорочено всі атестовані посади, а тому керівництво Міністерства внутрішніх справ України позбавлене можливості запропонувати ОСОБА_1 посаду атестованого працівника міліції як в апараті Міністерства внутрішніх справ України, так

і в територіальних органах Міністерства внутрішніх справ України, а також будь-яку посаду працівника міліції.

31 березня 2017 року ОСОБА_1 направив лист до Національної поліції України з метою виконання рішення суду та розгляду питання про прийняття на службу до поліції.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 08 вересня 2017 року

N 953 о/с (по особовому складу) полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління, з 08 вересня

2017 року звільнено із займаної посади відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів).

Не погоджуючись з такими діями Міністерства внутрішніх справ України, ОСОБА_1 оскаржив їх до адміністративного суду і рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 січня 2020 року у справі

№ 826/12793/17 було визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 08 вересня 2017 року № 953 о/с

(по особовому складу) у частині звільнення в запас Збройних Сил України

за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом полковника міліції ОСОБА_1 (М-086841), заступника начальника 1-го відділу управління розслідування особливо важливих кримінальних проваджень Головного слідчого управління з 08 вересня 2017 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09 вересня 2017 року по 09 січня 2018 року у розмірі 182 296,06 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,

що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення

від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду

за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить

як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа,

так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право

чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 та від 30 січня 2019 року

у справі № 569/17272/15-ц.

Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику

у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт

у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок

по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується

як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так

і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2021 року у справі № 127/937/17 (провадження № 61-10602св21). КЗпП України (322-08) не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників,

а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначено як один із способів захисту цивільних прав

та інтересів.

У відповідності до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку

з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку

із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) дійшла висновку, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, дійшов правильного висновку, що позивачем доведено факт заподіяння йому моральної шкоди неправомірними діями відповідачів, які полягали у незаконному звільненні

з роботи 06 листопада 2015 року, що призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Разом із цим при визначенні розміру грошової компенсації, суд апеляційної інстанції, ураховуючи конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін

у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, обґрунтовано керувався принципами розумності та справедливості.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 31 березня 2020 року у справі № 826/26222/15, від 17 червня 2020 року

у справі № 521/1892/18, від 13 серпня 2020 року у справі № 127/16375/19,

від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 12 лютого 2020 року

у справі № 813/2869/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 520/5147/19,

від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, 22 січня 2020 року у справі

№ 560/798/16-а, на які заявник посилався у касаційній скарзі,

є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність

та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести

до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо клопотання Національної поліції України про закриття касаційного провадження

Відповідно до частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, зокрема якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку),

а також якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Ураховуючи те, що висновки щодо застосування норм права, що викладені

у постановах Верховного Суду на які посилався ОСОБА_1 у касаційній скарзі стосуються схожих правовідносин, але ухвалені у різних фактичних обставинах справи, тому клопотання представника Національної поліції України про закриття касаційного провадження на підставі положень частини першої статті 396 ЦПК України задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Національної поліції України про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 червня