Постанова
Іменем України
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 756/11551/19
провадження № 61-14491св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Ліхт Інвест",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Тетяна Вікторівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Громова Марина Євгенівна, на рішення Оболонського районного суду м. Києва, у складі судді Жука М. В., від 10 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Немировської О. В., Махлай Л. Д., Ящук Т. І., від 22 липня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до
ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Ліхт Інвест", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 належала їй на праві власності та була передана в іпотеку за договором від 18 вересня 2003 року, укладеним із відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) "Універсал банк "Розвитку та Партнерства", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) "БГ Банк", в забезпечення виконання кредитного договору № 92 від 20 травня 2003 року.
14 листопада 2014 року між ПАТ "БГ Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Фінансова компанія "Марко Поло" укладено договір відступлення права вимоги за кредитними договорами та договорами застави (іпотеки), в тому числі й за укладеними нею договорами. У подальшому постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року у справі № 910/2924/15-г вказаний договір відступлення прав вимоги визнаний недійсним.
Проте 11 квітня 2017 року за договором купівлі-продажу, укладеним між ТОВ "Ліхт Інвест" та ОСОБА_2, іпотечна квартира була відчужена.
Оскільки договір, за яким відступалось право вимоги за кредитним договором від 20 травня 2003 року та договором іпотеки від 18 вересня 2003 року, визнано судом недійсним, то продавець квартири ТОВ "Ліхт Інвест" не набув права власності на цю квартиру й відповідно до
ОСОБА_2 воно не перейшло.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 11 квітня 2017 року між ТОВ "Ліхт Інвест" та ОСОБА_2, і застосувати наслідки недійсності правочину.
Короткий зміст оскаржуваних рішень
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 10 листопада
2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що позивач не довела факту порушення її права власності на вказану квартиру внаслідок укладення договору купівлі-продажу, стороною якого вона не є.
Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, додатково вказав, що визнання недійсним договору від 14 листопада
2014 року, укладеного між ПАТ "БГ Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Марко Поло", за яким було відступлене право вимоги за кредитними договорами та договорами застави (іпотеки), в тому числі й за укладеними ОСОБА_1 договорами, не є підставою для задоволення позову, оскільки право власності на спірну квартиру вперше відчужувалось
ТОВ "Факторингова компанія "Агро Фактор", яка значилась іпотекодержателем вже із 27 грудня 2011 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Громова М. Є., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати, ухваливши нове судове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
26 серпня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Громова М. Є. подала касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 22 липня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із районного суду.
У вересні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, у постановах Верховного Суду від 25 травня 2020 року у справі
№ 645/5540/16-ц, від 28 липня 2021 року у справі № 199/669/20,
від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вважає, що судами не враховано того факту, що ОСОБА_1 хоч і не є стороною договору купівлі-продажу від 11 квітня 2017 року, однак має право його оспорювати, як заінтересована особа.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2021 року адвокат Бенько І. В., як представник ОСОБА_2, подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить закрити касаційне провадження, оскільки висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. У разі не закриття касаційного провадження просив залишити касаційну скаргу без задоволення.
Вважає, що у касаційній скарзі не вказано у чому полягає неправильне застосування судами положень частини третьої статті 215 ЦК України, а крім того позивачем не доведено порушення її права або законного інтересу внаслідок укладення оспорюваного договору. Жоден із правовстановлюючих документів на квартиру не визнавався недійсним, а записи про реєстрацію права власності не скасовані.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
20 травня 2003 року між ВАТ "Універсальний Банк Розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ПАТ "БГ Банк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 92, за умовами якого ОСОБА_1 надано банком кредит в сумі 50 000 доларів США на придбання нерухомості, зі сплатою 15 % річних та строком повного погашення до 19 травня
2013 року. Того ж дня були укладені договори поруки із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Відповідно до свідоцтва про право власності від 12 серпня 2003 року
ОСОБА_1 належала на праві приватної власності квартира
АДРЕСА_1, загальною
площею 149,4 кв. м.
18 вересня 2003 року між ВАТ "Універсальний Банк Розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ПАТ "БГ Банк", та ОСОБА_1 було укладено договір застави № 5415, відповідно до якого в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 92
від 20 травня 2003 року передано в заставу (іпотеку) квартиру
АДРЕСА_1
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 19 січня 2015 року у справі № 756/2333/13-ц стягнуто на користь ПАТ "БГ Банк" солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором № 92 від 20 травня 2003 року станом на 08 лютого 2013 року у розмірі: заборгованість за кредитом - 120 156,13 грн, заборгованість по процентам - 3 214,70 грн, пеня - 90 060,70 грн, 3% річних - 11 650,94 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2015 року у справі
№ 756/2333/13-ц рішення Оболонського районного суду м. Києва
від 19 січня 2015 року в частині задоволення позовних вимог до
ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасовано та у задоволенні цих позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 грудня 2015 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 березня 2016 року, у справі № 910/2924/15-г договір відступлення права вимоги від 14 листопада 2014 року, укладений між
ПАТ "БГ Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Марко Поло", визнано недійсним та застосовано наслідки недійсності правочину шляхом зобов`язання ТОВ "Фінансова компанія "Марко Поло" повернути
ПАТ "БГ Банк" оригінали всіх документів, які зазначені в акті прийому-передачі документації, зокрема пов`язані з кредитним договором № 92
від 20 травня 2005 року, укладеного банком з ОСОБА_1
17 лютого 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко С. А. зареєстровано на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 28396361 від 23 лютого 2016 року право власності на вказану квартиру за ТОВ "Факторингова компанія "Агро Фактор" на підставі договору застави № 5415 від 18 вересня 2003 року, договору відступлення права вимоги № 1205 від 14 липня
2015 року, вимоги про усунення порушення зобов`язання забезпеченого іпотекою з повідомленням про вручення поштового відправлення
від 12 жовтня 2015 року, інформаційної довідки КМ БТІ КВ-2016 № 5978
від 22 лютого 2016 року, довідки про показники об`єкта нерухомого майна ТОВ "Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна" № 294/2016 від 19 лютого 2016 року, звіту про незалежну оцінку майна ТОВ "Інститут оціночних експертиз і права"
№ 929413_22022016_001 від 22 лютого 2016 року.
25 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Незнайком Є. В. зареєстровано право власності на вказану квартиру за ТОВ "Ліхт Інвест" на підставі договору купівлі-продажу № 653.
11 квітня 2017 року за договором купівлі-продажу ТОВ "Ліхт Інвест" продало, а ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 149,4 кв. м., за ціною 447 470 грн.
17 серпня 2017 року ОСОБА_1 сплачено заборгованість за рішенням суду у справі № 756/2333/13-ц у повному обсязі.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частинами першою-третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій з огляду на те, що на час укладення оспорюваного правочину вона вже не була власником спірної квартири, дійшли висновку про недоведеність факту порушення її прав внаслідок укладення договору купівлі-продажу, стороною якого вона не є.
Проте Верховний Суд не погоджується з такими висновками, оскільки сам факт того, що на момент укладення оспорюваного правочину позивач не була власником відчуженого нерухомого майна та відповідно не була стороною такого правочину беззаперечно не свідчить про відсутність порушення її прав та/або законних інтересів.
Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 травня 2020 року у справі № 645/5540/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17, від 28 липня 2021 року у справі
№ 199/669/20, відповідно до яких оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що без надання оцінки законності вибуття спірної квартири із власності ОСОБА_1 будь-які висновки про відсутність порушення її права власності на майно є передчасними.
Посилання апеляційного суду на те, що ТОВ "Факторингова компанія "Агро Фактор" було іпотекодержателем спірної квартири із 27 грудня 2011 року є помилковим та суперечить відомостям Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 217867214
від 27 липня 2020 року (розділ "Інформація про зміни іпотеки") згідно яких:
- 14 листопада 2014 року внесено відомості до реєстру про заміну іпотекодержателя ПАТ "Банк Перший" ("БГ Банк") на ТОВ "Фінансова компанія "Марко Поло";
- 05 червня 2015 року внесено відомості до реєстру про заміну іпотекодержателя ТОВ "Фінансова компанія "Марко Поло" на
ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Солід";
- 14 липня 2015 року внесено відомості до реєстру про заміну іпотекодержателя ПАТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Солід" на ТОВ "Факторингова компанія "Агро Фактор".
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1, який укладено 11 квітня 2017 року між ТОВ "Ліхт Інвест" та ОСОБА_2 .
З матеріалів справи вбачається, що у лютому 2016 року ТОВ "Факторингова компанія "Агро Фактор" у позасудовому порядку звернуло стягнення на вказану квартиру та 25 березня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу відчужило право власності на цю квартиру ТОВ "Ліхт Інвест", яке у свою чергу 11 квітня 2017 року відчужило спірну квартиру ОСОБА_2 .
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц зазначила, що слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначено, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Судовий захист повинен бути повним відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в
пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня
2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
Враховуючи викладене, задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, стороною якого позивач не є, та застосування наслідків недійсності цього правочину, не призведе до поновлення прав позивача на квартиру, які вона вважає порушеними, а тому вказані вимоги не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання.
Виходячи із встановлених обставин, належним способом захисту прав ОСОБА_1, які вона вважає порушеними, є звернення до суду із вимогами про витребування майна.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 листопада 2021 року у справі № 206/1198/19, від 27 жовтня 2021 року у справі
№ 752/20739/15, від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19, які прийнятті після подання касаційної скарги.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір,дійшли загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову
ОСОБА_1, але допустили помилку при мотивуванні своїх рішень, оскільки у задоволенні позову необхідно було відмовити саме у зв`язку із обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
За змістом статті 412 ЦПК України суд змінює судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених
статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
За таких обставин, рішення Оболонського районного суду м. Києва
від 10 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 22 липня 2021 року необхідно змінити, шляхом зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень з урахуванням висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду про те, що підставою для відмови у задоволенні позову є обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.
При цьому колегією суддів не встановлено передбачених статтею 396 ЦПК України підстав, для закриття касаційного провадження, як про це просила представник ОСОБА_2 - адвокат Бенько І. В., у відзиві на касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Громова Марина Євгенівна, задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови Верховного Суду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:
Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович