розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, у складі судді Тополевої Ю. В., від 18 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., від 02 лютого 2021 року,

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування запису про право власності.

Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу

від 15 квітня 2004 року ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач посилався на те, що в житловому будинку АДРЕСА_2 було дві квартири під номером 2 .

Належній йому квартирі на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 27 червня 2012 року у справі

№ 1519/9319/2012 фактично було присвоєно новий номер "2-А". При цьому, суд незаконно визнав право користування квартирою № 2-А за ОСОБА_3, який у лютому 2013 року отримав документи про її приватизацію.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 24 березня 2014 року заочне рішення цього ж суду від 27 червня 2012 року у справі

№ 1519/9319/2012 скасовано, а ухвалою Малиновського районного суду

м. Одеси від 14 травня 2014 року позовну заяву ОСОБА_4 залишено без розгляду.

20 червня 2014 року ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_5, який 29 вересня 2014 року продав її ОСОБА_6, а той в свою чергу 22 березня 2018 року відчужив спірну квартиру на користь ОСОБА_2 .

Відповідач не визнає прав позивача на спірну квартиру.

З урахуванням викладених обставин, позивач вважав, що наявні підстави для витребування із незаконного володіння ОСОБА_2 на його користь квартири АДРЕСА_1 та скасування рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на це майно за відповідачем.

Короткий зміст оскаржених судових рішень

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 02 лютого

2021 року, позов задоволено частково. Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . В задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 не з його волі, оскільки заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 27 червня 2012 року про визнання за ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_1 було скасовано, а сам позов залишено без розгляду. Подальше відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_5 відбулося на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, яке не видавалося ОСОБА_3, що знайшло своє підтвердження дослідженими в ході судового розгляду матеріалами кримінального провадження № 12018161470000741.

Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суди виходили з того, що ОСОБА_1 не знав про вибуття із його володіння спірної квартири до квітня 2018 року, а його звернення до суду з цим позовом 18 вересня 2019 року відбулося в межах встановленого законом трирічного строку позовної давності.

Вимога ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора спрямована на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), а отже є неефективною.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Завальнюк Д. Ю., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

05 березня 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Завальнюк Д. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу в справі № 521/15501/19 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку дію оскаржених судових рішень в частині витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 .

У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року уточнену касаційну скаргу від 02 травня 2021 року ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат

Завальнюк Д. Ю. в справі № 521/15501/19 залишено без розгляду і повернуто особі, яка її подала.

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій застосували вимоги статті 388 ЦК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 18 грудня

2019 року у справі № 345/4014/17, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11,

від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 12 лютого 2020 року у справі № 279/5072/14-ц.

Заявник вважає, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують об`єктивну неможливість позивача дізнатися про вибуття спірної квартири з його володіння до квітня 2018 року, а посилання позивача на його проживання в місті Києві не свідчить про неможливість дізнатися про стан своїх майнових прав. Суди попередніх інстанцій не врахували, що

з 27 лютого 2014 року позивачем не вчинялися дії щодо виявлення інтересу до спірної квартири, та з цього часу позивач не сплачував вартість житлово-комунальних послуг.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ростомов Г. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 набув право власності на квартиру

АДРЕСА_1, загальною площею 21, 1 кв. м, житловою площею - 16, 2 кв. м на підставі договору купівлі-продажу, укладеного із ОСОБА_7, посвідченим 15 квітня 2004 року державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори Чередниченко Г. А. та зареєстрованим в реєстрі за № 5-875.

У вказаній квартирі проживав батько позивача ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 червня 2012 року у справі № 1519/9319/2012 визнано за ОСОБА_3 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано комунальне підприємство "Житлово - комунальний сервіс "Хмельницький" відкрити особовий рахунок на ОСОБА_3 для оплати комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 . Встановлено порядок виконання зазначеного рішення суду, згідно з яким воно є підставою зареєструвати місце проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 24 березня 2014 року у справі № 1519/9319/2012 задоволено заяву КП ЖКС "Хмельницький" про перегляд заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси

від 27 червня 2012 року, заочне рішення суду скасовано, а справу призначено до розгляду в загальному порядку.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 14 травня 2014 року у справі № 1519/9319/2012 позовну заяву ОСОБА_4 залишено без розгляду у зв`язку із повторною неявкою позивача у судове засідання.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за позивачем, та квартира АДРЕСА_1, право користування якою було визнано за ОСОБА_4, є одним й тим самим об`єктом нерухомого майна.

20 червня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Рубінчик Л. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 952 право власності на квартиру АДРЕСА_1 перейшло до

Згідно пункту 1 договору купівлі-продажу від 20 червня 2014 року квартира АДРЕСА_1 належала продавцю ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Департаментом міського господарства Одеської міської ради 27 лютого

2013 року та зареєстрованого і записаного в реєстрову книгу за № 3-29509.

09 вересня 2014 року ОСОБА_5 продав спірну квартиру ОСОБА_6, за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Масловою М. І. та зареєстрованим в реєстрі за № 1-1717.

22 березня 2018 року ОСОБА_6 продав спірну квартиру ОСОБА_2

за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А. та зареєстрованим в реєстрі за № 1258.

11 квітня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до поліції із заявою щодо вжиття заходів до осіб, які заволоділи його квартирою АДРЕСА_1 .

11 квітня 2018 року за заявою ОСОБА_1 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про кримінальне провадження № 12018161470000741.

За повідомленням комунального підприємства "Міське агентство з приватизації житла" № 217/01-09 від 10 травня 2018 року, - квартира за адресою: АДРЕСА_1 не приватизована. Розпорядження органу приватизації № 240041 від 27 лютого 2013 року стосується іншого об`єкту нерухомого майна.

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц викладено правовий висновок, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Верховний Суд звертає увагу, що власник майна з дотриманням вимог

статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

Для такого витребування, оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Встановивши, що квартири № 2-А та АДРЕСА_1 є одним і тим же об`єктом нерухомого майна, а ОСОБА_3 неправомірно зареєстрував своє право власності на спірну квартиру, оскільки відповідне рішення органу приватизації від 27 лютого 2013 року стосується іншого об`єкту нерухомого майна, а свідоцтво про право власності на квартиру, не видавалося уповноваженим на те органом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_1 поза його волею, у зв`язку з чим ОСОБА_3, а в подальшому і ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не мали правових підстав для подальшого її відчуження, що вказує на наявність передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування спірної квартири від ОСОБА_2 на користь позивача, що відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника цього майна.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному його власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня

1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства`від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції"

від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня

2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. Для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Судами не заперечувалось, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири, разом із тим враховуючи обставини розглядуваної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, витребування майна, яке належить ОСОБА_1,що вибуло із володіння позивача поза його волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між його інтересами та інтересами відповідача.

Верховний Суд звертає увагу, що у розглядуваній справі право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 за відсутності рішення уповноваженого органу про приватизацію житла або рішення суду про визнання за ним права власності на квартиру.

Натомість ОСОБА_1 мав зареєстроване право власності на квартиру, згідно договору купівлі-продажу від 15 квітня 2004 року, яке не було припинено у встановленому законом порядку.

При цьому ОСОБА_2 не позбавлена права на відшкодування завданих їй збитків, зокрема, в порядку передбаченому статтею 661 ЦК України.

Висновки судів у розглядуваній справі за встановлених обставин не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 18 грудня

2019 року у справі № 345/4014/17, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11,

Доводам відповідача щодо пропуску строку позовної давності суди попередніх інстанцій надали відповідну оцінку з якою погоджується і Верховний Суд, та не вбачає підстав для ревізії цих висновків судів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.