відповідач - ОСОБА_2,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Найди Дмитра Івановича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2020 року у складі судді Єршової Л. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Комлевої О. С., Сегеди С. М.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що за договором займу від 11 березня

2016 року він передав ОСОБА_2 у борг 49 000,00 доларів США,

29 000,00 євро та 1 900 000,00 рублів строком до 15 травня 2016 року.

Також згідно договору займу від 15 листопада 2016 року він надав у борг відповідачці грошові кошти у розмірі 6 500 000,00 рублів строком

до 15 березня 2017 року.

Посилаючись на те, що відповідачка свої зобовязання не виконала, грошові кошти у визначений строк не повернула, він звернувся до суду з цим позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 :

- борг за договором позики від 11 березня 2016 року, проценти за користування коштами та неустойку у сумі 95 507 148,00 рублів (еквівалентно курсу Національного банку України на день винесення рішення) та 3% річних у розмірі 653 632,27 рублів (еквівалентно курсу Національного банку України на день винесення рішення).

- борг за договором позики від 15 листопада 2016 року, проценти за користування коштами у сумі 12 660 000,00 рублів (еквівалентно курсу Національного банку України на день винесення рішення) та 3% річних у розмірі 390 534,25 рублів (еквівалентно курсу Національного банку України на день винесення рішення) та судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2020 року позовну заяву задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 11 березня 2016 року, проценти за користування коштами та неустойку у сумі 95 507 148 рублів, що за курсом НБУ на день винесення рішення (10 руб - 3,7133 грн) еквівалентно 35 464 669,27 грн та 3 % річних у розмірі

653 632,27 рублів, що за курсом НБУ на день винесення рішення еквівалентно 242 713,27 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 15 листопада 2016 року, проценти за користування коштами у сумі 12 660 000,00 рублів, що за курсом НБУ на день винесення рішення еквівалентно 4 701 037,80 грн та 3 % річних у розмірі 390 534,25 рублів, що за курсом НБУ на день винесення рішення еквівалентно 145 017,08 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 ухиляється від виконання грошових зобов`язань за договорами позики

від 11 березня та від 15 листопада 2016 року, а також не спростувала розрахунок заборгованості, наданий позивачем.

Враховуючи, що відповідачка ОСОБА_2 є громадянкою України та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом без порушення підсудності.

Також суд відхилив доводи представника відповідача про те, що сторонами за договорами позики від 11 березня та від 15 листопада 2016 року було проведено реструктуризацію боргу та укладено новий договір позики

від 04 квітня 2017 року на суму 9 000 000,00 рублів, оскільки жодних належних та допустимих доказів на підтвердження цього відповідачем суду не надано. Натомість судом було оглянуто в судовому засіданні, яке відбулося 17 березня 2020 року, надані представником позивача оригінали договору займу від 11 березня 2016 року та розписки про отримання займу від 11 березня 2016 року, а також оригінал договору займу від 15 листопада 2016 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 29 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2020 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачка не оспорює отримання грошових коштів в борг від позивача, а її посилання на реструктуризацію боргу при укладанні договору позики від 04 квітня

2017 року спростовуються наявністю у позивача оригіналів договорів позики як від 11 березня 2016 року, так і від 15 листопада 2016 року, які досліджені в суді апеляційної інстанції.

Враховуючи, що позов пред`явлено до суду за місцем реєстрації ОСОБА_2, а саме за адресою - АДРЕСА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), яка згідно адміністративно-територіального поділу міста Одеси знаходиться на території Приморського району міста Одеси та відноситься до територіальної юрисдикції (підсудності) Приморського районного суду

м. Одеса, апеляційний суд вважав безпідставними посилання відповідача на те, що спір не підсудний Приморському районному суду м. Одеси.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Найди Д. І. на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 квітня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Найда Д. І., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та закрити провадження у справі.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 910/11287/16, провадження № 12-139гс19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 22 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачка має як громадянство України та зареєстрована в м. Одесі, так і громадянство Російської Федерації. Позивач також є громадянином Російської Федерації. Всі угоди про позику грошей, на підставі яких заявлено позов, вчинено у м. Мурманську Російської Федерації, та борг забезпечений заставою на території Російської Федерації, проте суди попередніх інстанцій взагалі не застосували норми Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) щодо визначення іноземного елементу.

Крім того, судами не враховано наявність в матеріалах справи ухвали Арбітражного суду Мурманської області від 22 серпня 2019 року, відповідно до якої вимоги ОСОБА_1 до боржника ІП ОСОБА_2 визнані встановленими, підлягаючими включенню до третьої черги реєстру вимог кредиторів боржника, як забезпеченого заставою. Проте підставою стягнення коштів у цих справах є різні договори займу.

В той же час, відповідно до законодавства як України, так і Російської Федерації, особливістю справи про банкрутство є те, що в межах саме цієї справи суд вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; пред`явлення кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть здійснюватися лише у порядку та в межах провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до статті 22 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (240/94-ВР) (далі - Мінська конвенція), у випадку порушення провадження в справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставах у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, що порушив справу пізніше, припиняє провадження.

Разом з тим, на час подання касаційної скарги, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 22 Мінської конвенції у випадку порушення проваджень у судах двох Договірних Сторін про стягнення грошових коштів та банкрутство, коли підставою виникнення боргу є різні боргові зобов`язання.

Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України у разі реєстрації декількох місць проживання фізичної особи. Вважає, що суд мав повідомляти заявника за адресами реєстрації її місця проживання як громадянки України та як громадянки Російської Федерації.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно договору займу

від 11 березня 2016 року відповідачка ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_2, виданий відділом УФМС по Мурманській області в Первомайському АО м. Мурманська 29 лютого 2008 року, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ) отримала у борг від позивача ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_3, виданий відділом внутрішніх справ Октябрського округу міста Мурманська 17 лютого

2007 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ) грошові кошти, а саме: 49 000,00 доларів США; 29 000,00 євро; 1 900 000,00 рублів.

Згідно пункту 2 договору відповідачка зобов`язалася повернути грошові кошти до 15 травня 2016 року.

Відповідно до пункту 3 договору у разу падіння курсу рубля позичальник повертає кошти по курсу на 11 березня 2016 року, тобто 1 долар - 71 рубль

10 коп., 1 євро - 79 рублів 30 коп.

Пунктом 4 договору від 11 березня 2016 року передбачено сплату щомісячно 3% за користування позикою від суми займу.

Передача грошових коштів оформлюється розпискою позичальника про отримання займу і є єдиним доказом передачі грошових коштів (пункт 5 договору).

Пунктом 7 договору передбачається сплата неустойки за порушення строку повернення займу у розмірі 1 % від неповерненої суми за кожний день прострочки.

Відповідно до розписки про отримання займу від 11 березня 2016 року

ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у борг 49 000,00 доларів США, 29 000,00 євро та 1 900 000,00 рублів за договором займу від 11 березня

2016 року. В залог передано свідоцтво про реєстрацію власності НОМЕР_4 на приміщення за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно договору займу від 15 листопада 2016 року відповідачка ОСОБА_2 отримала у борг від позивача ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 6 500 000,00 рублів, які зобов`язалася повернути до 15 березня 2017 року.

Пунктом 2 вказаного договору передбачається сплата відсотків за користування займом у розмірі 220 000,00 рублів щомісячно.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач посилався на те, що відповідачка свої зобов`язання за договорами займу від 11 березня

2016 року та від 15 листопада 2016 року не виконала, грошові кошти не повернула.

Як вбачається з листа Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 5100.4.5-14538/51.1-19 від 07 жовтня 2019 року, проведеною перевіркою встановлено, що згідно з пунктом 1 статті 3 Закону України "Про громадянство України" ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України.

Згідно з інформацією Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_2 зареєстрована з 23 листопада 2010 року за адресою: АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За вимогами частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Щодо територіальної підсудності спору національним судам України

Заперечуючи проти підсудності спору про стягнення заборгованості за договором позики національному суду України, заявник стверджує, що цей спір має іноземний елемент.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону № 2709-IV цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема підсудність судам України справ з іноземним елементом.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що позивач ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, а отже, іноземцем, що свідчить про наявність іноземного елемента у справі, яка переглядається.

Водночас Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги, що у цій справі ОСОБА_2 бере участь як іноземець, оскільки, як встановлено, вона є громадянкою України.

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 має громадянство Російської Федерації, Верховний Суд врахував, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про громадянство" законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

За таких обставин, незважаючи на наявність у ОСОБА_2 громадянства іншої держави, у правових відносинах з Україною вона визнається громадянкою України.

Відповідно до частини першої статті 20 Мінської конвенції якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія. Якщо в справі беруть участь кілька відповідачів, що мають місце проживання (місцезнаходження) на територіях різних Договірних Сторін, спір розглядається по місцю проживання (місцезнаходженню) будь-якого відповідача на вибір позивача.

Верховний Суд у постанові від 24 липня 2020 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20) зазначив, що, визначаючи підсудність справи з іноземним елементом, судам України, потрібно керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлені підстави визначення підсудності справ судам України, зокрема, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 27 ЦПК України).

Оскільки ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1, а також має в Україні зареєстроване на праві власності нерухоме майно, тому справа є підсудною національним судам України, що відповідає пункту 2 частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", частині першій статті 27 ЦПК України, правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 910/11287/16 та у постанові Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20), на які заявник посилалася у своїй касаційній скарзі, та положенням Мінської конвенції.

Щодо застосування статті 22 Мінської конвенції до спірних правовідносин

Заперечуючи проти розгляду спору по суті, заявник зазначила, що провадження у справі підлягало закриттю відповідно до статті 22 Мінської конвенції, оскільки ухвалою Арбітражного суду Мурманської області від 14 грудня 2018 року у справі № А42-11185-3/2018 порушено провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) індивідуального підприємця ОСОБА_2

Верховний Суд врахував, що Україна та Російська Федерація є державами-учасниками Мінської конвенції, а тому цей міжнародний договір підлягає застосуванню під час вирішення питання про розгляд двох судових процесів у судах різних держав-учасниць одночасно між тими самими сторонами спору, про той же предмет і на тих же підставах.

Відповідно до частини першої статті 22 Мінської конвенції у випадку порушення провадження в справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставам у судах двох Договірних Сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, суд, що порушив справу пізніше, припиняє провадження.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що провадження у справі підлягає припиненню (закриттю) судом за умови одночасної наявності таких обставин: 1) суд відкрив (порушив) провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет спору та з тих же підстав; 2) провадження у справі відкрито (порушено) пізніше ніж у суді іншої договірної держави.

Відповідно до ухвали Арбітражного суду Мурманської області від 22 серпня 2019 року у справі № А42-11185-3/2018 визнано вимоги ОСОБА_1 на суму 11 543 048,32 рубля, з яких: 9 000 000,00 рублів - основний борг, 2 543 048,32 рубля - відсотки за користування кредитними грошовими коштами, до боржника - індивідуального підприємця ОСОБА_2 встановленими та такими, що підлягають включенню до третьої черги реєстру вимог кредиторів боржника.

Зміст зазначеної ухвали суду свідчить, що вимоги кредитора ОСОБА_1 стосуються виконання договору позики від 04 квітня 2017 року.

Отже, як вбачається з матеріалів справи, ухвала Арбітражного суду Мурманської області від 14 грудня 2018 року у справі № А42-11185-3/2018 про порушення провадження у справі про неплатоспроможність (банкрутство) індивідуального підприємця ОСОБА_2 та ухвала Арбітражного суду Мурманської області від 22 серпня 2019 року у цій же справі постановлені щодо іншого договору займу, який не є предметом розгляду цієї справи, що не заперечується відповідачем.

Таким чином, підстав для закриття провадження у цій справі немає.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що раніше Верховний Суд не викладав правовий висновок про застосування частини першої статті 22 Мінської конвенції, однак наведене у цій справі тлумачення застосування зазначеної норми права свідчить про неправильне розуміння заявником цих положень Мінської конвенції та не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі.

Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 грудня

2021 року у справі № 522/6059/19 (провадження № 61-1627св21).

Щодо повідомлення учасника справи про розгляд справи судом відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України

На переконання заявника, враховуючи, що вона має два громадянства, суд мав вжити заходів для направлення повісток про виклик до суду як за адресою реєстрації місця проживання в Україні, так і за адресою місця реєстрації проживання в Російській Федерації.

Відповідно до пункту 2 частини сьомої статті 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Верховний Суд вже зазначав, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про громадянство" законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. А тому, незважаючи на наявність у ОСОБА_2 іншого громадянства, у правових відносинах з Україною вона визнається лише громадянкою України.

Враховуючи, що у відносинах з Україною ОСОБА_2 визнається громадянкою України, національний суд не зобов`язаний був повідомляти ОСОБА_2 про розгляд справи за її місцем реєстрації проживання в Російській Федерації як громадянку цієї держави.

Відповідно до матеріалів справи суд першої інстанції направляв запит до Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та отримав відповідь про те, що заявник зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

У касаційній скарзі не наведено доказів про те, що суд першої інстанції повідомляв заявника про розгляд справи за адресою, яка не є місцем проживання в Україні, чим допустив неналежне сповіщення (неповідомлення) заявника про розгляд справи.

За таких обставин Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд мав повідомляти заявника за адресами реєстрації її місця проживання як громадянки України та як громадянки Російської Федерації.

Крім того, відповідно до частини п`ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Судом касаційної інстанції враховано, що представник відповідачки брав участь у судових засіданнях як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, що підтверджується протоколами судових засідань, поданням ним письмових пояснень по справі та доказів для долучення до матеріалів справи.

Щодо розгляду судами попередніх інстанцій позовних вимог про стягнення заборгованості

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій було встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено два договори позики:

- від 11 березня 2016 року на суму 49 000,00 доларів США, 29 000,00 євро та 1 900 000,00 рублів, зі сплатою щомісячно 3% за користування позикою від суми займу та сплатою неустойки за порушення строку повернення займу у розмірі 1 % від неповерненої суми за кожний день прострочки, строком

до 15 травня 2016 року.

- від 15 листопада 2016 року на суму 6 500 000,00 рублів зі сплатою відсотків за користування займом у розмірі 220 000,00 рублів щомісячно строком

до 15 березня 2017 року.

Оригінали вказаних договорів були оглянуті під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій. При цьому відповідачка не оспорювала отримання цих коштів в борг.

Вказані договори в силу дії презумпції правомірності правочинів є дійсними.

Відповідно до частини першої - другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги або заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані підтверджуються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере докази, що не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини. які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Разом з тим, якщо факт передання грошових коштів відрізняється від моменту підписання договору між сторонами, то він може підтверджуватися розпискою або іншими документами, тобто письмовими доказами. При цьому чинне законодавство України не встановлює обов`язковості написання розписки про передачу грошових коштів, якщо між сторонами укладений договір позики в письмовій формі або ними використовуються інші документи на підтвердження факту передання грошових коштів.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК Українисуд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження № 14-465св18), на яку посилається заявник в касаційній скарзі.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статей 525, 526, 530, 629 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору у встановлені строки; одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається; договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що сторони уклали два договори позики, за яким ОСОБА_2 отримала грошові кошти від ОСОБА_1, доказів повернення вказаних грошових коштів матеріали справи не містять, у зв`язку із чим суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ухилення від виконання грошового зобов`язання за договорами позики від 11 березня 2016 року та 15 листопада 2016 року є підставою для задоволення позовних вимог.

При цьому, відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц(провадження

№ 14-446цс18 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц(провадження № 14-360цс19).

Також суди вмотивовано відхилили посилання відповідачки на реструктуризацію боргу при укладанні договору позики від 04 квітня

2017 року, оскільки такі спростовуються матеріалами справи та наявністю у позивача оригіналів договорів позики як від 11 березня 2016 року, так і

від 15 листопада 2016 року.

Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду

від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження

№ 61-6674св21), від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 25 березня 2019 року у справі

№ 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17).

В той же час відповідно до частини першої статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

З наведеного випливає, що якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики.

Договори позики відповідачка не оспорювала, не просила визнати їх недійсними чи удаваними правочинами.

За таких обставин доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00,

§ 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вказане вище у сукупності, колегія суддів вважає, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України рішення судів попередніх інстанцій необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.