Позов обґрунтовувала тим, що з 01 серпня 2007 року вона з відповідачем почала проживати разом як одна сім`я без реєстрації шлюбу. Разом вели спільне господарство, мали спільний бюджет та спільний побут, взаємно харчувалися і допомагали один одному. Вона займалась веденням домашнього господарства, дбала про родину. Мешкали весь час в придбаній відповідачем квартирі, розташованій за адресою: кв. АДРЕСА_1 . 16 лютого 2013 року вони зареєстрували шлюб, який пізніше рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 26 вересня 2017 року розірвано. За час спільного проживання та за спільні кошти вони з відповідачем зробили прибудову до вказаної квартири та провели ряд інших ремонтних робіт, внаслідок чого майно поліпшилося (збільшилося у вартості) на 75 %. Після розлучення між ними не досягнуто домовленості щодо поділу квартири, частина якої, на її думку, є об`єктом права їх спільної сумісної власності з ОСОБА_2 .

На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд встановити факт її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу разом з відповідачем у період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року, визнати квартиру АДРЕСА_1, об`єктом права їх спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на 37,5/100 частин даної квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Лебединський районний суд Сумської області рішенням від 14 серпня 2020 року позов задовольнив.

Встановив факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року.

Визнав 75/100 частин квартири АДРЕСА_1, об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнав за ОСОБА_1 право власності на 37,5/100 частин квартири АДРЕСА_1 .

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач довела факт свого проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу разом з ОСОБА_2 у період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року. Будівництво прибудови до квартири відповідача, зведення споруд та проведення поліпшень квартири, які проведені у період з серпня 2007 року до 15 лютого 2013 року, здійснені сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, за їх спільні кошти, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності сторін і з цих підстав ОСОБА_1 має право на 37,5/100 частин зазначеної квартири.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.

Сумський апеляційний суд постановою від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 14 серпня 2020 року в частині вирішення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу змінив.

Встановив факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з 27 грудня 2007 року по 15 лютого 2013 року.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції, врахувавши докази, надані сторонами щодо підтвердження та спростування вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, а також положення СК України (2947-14) , якими врегульовано відносини між особами, які проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, обґрунтовано встановив факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Проте, зазначаючи період не врахував, що позивач 26 грудня 2007 року зареєструвала розірвання попереднього шлюбу з ОСОБА_3, тому факт проживання однією сім`єю слід обраховувати з 27 грудня 2007 року по 15 лютого 2013 року, що позивач не заперечувала.

В іншій частині рішення суду є законним, оскільки суд обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет та взаємні права і обов`язки саме як подружжя, на що вказує наявність спільного побуту, спільних друзів, спільного відпочинку, придбання ними майна, що підтверджено відповідними доказами, яким суд дав належну оцінку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 березня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, зупинив виконання постанови Сумського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до закінчення касаційного провадження, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі № 750/9847/18, від 12 листопада 2020 року у справі № 750/12880/19, Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Крім того, апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про відкладення розгляду справи та розглянув справу за відсутністю відповідача та його представника (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України), а також судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивував тим, що представником відповідача подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з хворобою на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19 та проходження ним лікування, однак апеляційним судом відмовлено у задоволенні зазначеного клопотання.

Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не надали чітких пояснень щодо конкретних обставин проживання позивача та відповідача у період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року. Показання свідків не підтверджує, що дійсно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вели спільне господарство, побут та бюджет, мали спільні витрати, взаємні права та обов`язки, разом брали участь у витратах на утримання житла, іншого нерухомого майна, його ремонт, спільно набували право власності на майно для спільного користування ним. Також, пояснення свідків ОСОБА_4, яка є матір`ю позивача, та ОСОБА_6, не можна брати до уваги, оскільки вони документально не підтверджені.

Із довідки Товариства з обмеженою відповідальністю "Лебединський хлібозавод" (далі - ТОВ "Лебединський хлібозавод") від 05 грудня 2017 року № 77, вбачається, що з 03 вересня 2007 року позивач стала працювати в ТОВ "Лебединський хлібозавод" та при працевлаштуванні на роботу вона вказала адресу проживання: АДРЕСА_2, не може бути належним доказом спільного проживання сторін.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що будівництво прибудови до квартири та проведення поліпшень квартири здійснено внаслідок спільної праці ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки позивачем не надано доказів наявності у неї таких грошових коштів саме на момент придбання майна, внесення нею грошових коштів на придбання спірного майна чи участі у будівництві.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 16 лютого 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.

Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 26 вересня 2017 року шлюб між сторонами розірвано.

Після розірвання шлюбу сторони не дійшли згоди щодо добровільного поділу квартири АДРЕСА_1 .

Також встановлено, що свого часу позивач проживала в с. Будилка Лебединського району Сумської області та працювала в с. М. Бобрик завідуючою поштою, що не оспорюється відповідачем.

На підставі показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 судом встановлено, що у 2007 році сторони стали проживати разом і з серпня 2007 року почали робити ремонт в квартирі відповідача.

Свідок ОСОБА_7 пояснив, що сторони стали зустрічатися, коли працювали на пошті, а як встановлено в судовому засіданні, з 03 вересня 2007 року позивач вже працювала в ВАТ "Лебединський хлібозавод".

З довідки ТОВ "Лебединський хлібозавод" від 05 грудня 2017 року № 77 вбачається, що з 03 вересня 2007 року позивач стала працювати в ТОВ "Лебединський хлібозавод". При працевлаштуванні на роботу вона вказала адресу проживання: АДРЕСА_2, і зазначила номер стаціонарного телефону вказаного помешкання.

13 грудня 2008 року позивач зареєструвала своє місце проживання за вищевказаною адресою, де зареєстрована і на даний час, що підтверджується копією будинкової книги.

На підставі журналу судового засідання від 26 вересня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу судом встановлено, що під час судового засідання між сторонами обговорювалися деталі їх спільного сімейного життя, в ході чого, ОСОБА_2 визнав та сам особисто підтвердив той факт, що з 2007 року він та ОСОБА_1 проживали разом. Сторонами визнавалося, що в спірний період вони вели спільне господарство, побут, мали спільні витрати, позивач оформляла кредити, які, як вона пояснила, витрачала на спільні потреби сім`ї, сторони брали участь у витратах на утримання свого спільного житла, його ремонт.

Також встановлено, що квартира АДРЕСА_1, набута особисто відповідачем і належить йому на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу від 10 липня 2007 року.

В подальшому квартира добудована, що вбачається з матеріалів інвентаризаційної справи, наданої КП "Бюро технічної інвентаризації виконавчого комітету Лебединської міської ради", дослідженої в судовому засіданні, та висновку судової будівельно-технічної експертизи від 12 березня 2020 року № 814/819, згідно якого проведеним дослідженням наданих документів та проведеним обстеженням об`єкту станом на 13 вересня 2019 року, встановлено, що в період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року по квартирі АДРЕСА_1, проведено ряд ремонтно-будівельних робіт з будівництва прибудов до квартири АДРЕСА_3, зведення споруд та проведених поліпшень квартири, а саме: демонтовано стару прибудову літ. "а"; добудовано нову прибудову літ. "а4" розмірами 3,82 х 9,15 м з влаштуванням оздоблення приміщень та встановленням всього інженерного оснащення; підведено до прибудови літ. "а4" систему газопостачання; добудований вхідний тамбур "І" розмірами 1,30 х 1,70 м; в приміщеннях квартири АДРЕСА_3 житлового будинку літ. "А - встановлені радіатори та труби опалення; побудовано колодязь водопровідний з встановленням обладнання.

Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 12 березня 2020 року № 814/819 встановлено, що дослідженням наданих матеріалів цивільної справи, даних матеріалів інвентаризаційної справи та технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1, враховуючи дані проведеного обстеження на дату 13 вересня 2019 року, експертом встановлено, що вартість квартири збільшилась в зв`язку з проведеними ремонтно-будівельними роботами в період з 01 серпня 2007 року по 15 лютого 2013 року на 221 333 грн.

Проведеними розрахунками встановлено, що на дату проведення обстеження частка поліпшень (збільшення вартості квартири), яка припадає на ОСОБА_1 складає 37,5 % (75 % х 1/2).

Крім того встановлено, що спірний період позивач мала постійне місце роботи в ТОВ "Лебединський хлібозавод", де їй стабільно виплачувалася заробітна плата, що підтверджується довідками про заробітну плату.

За час спільного проживання з відповідачем без реєстрації шлюбу позивач неодноразово отримувала кредити в банківських установах, що підтверджується договорами, з яких вбачається, що кредити бралися на споживчі потреби.

Дозвіл на перебудову приміщення веранди ОСОБА_2 надано 19 вересня 2007 року, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Лебединської міської ради, а в технічних документах будівля вперше відображена 17 липня 2008 року, тобто майже через рік з дня надання дозволу.

З плану газопостачання, узгодженого газовим господарством 16 жовтня 2007 року, вбачається, що спірна добудова до квартири станом на жовтень 2007 року на плані відсутня, в порівнянні з технічним паспортом, де станом на 17 липня 2008 року вона є.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі № 750/9847/18, від 12 листопада 2020 року у справі № 750/12880/19, Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Крім того, апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про відкладення розгляду справи та розглянув справу за відсутністю відповідача та його представника (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України), а також судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України)).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач довела факт свого проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу разом з ОСОБА_2 . Будівництво прибудови до квартири відповідача, зведення споруд та проведення поліпшень квартири, які проведені у період з серпня 2007 року до 15 лютого 2013 року, здійснені сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, за їх спільні кошти, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності сторін і з цих підстав ОСОБА_1 має право на 37,5/100 частин зазначеної квартири.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що позивач 26 грудня 2007 року зареєструвала розірвання попереднього шлюбу з ОСОБА_3, тому факт проживання однією сім`єю слід обраховувати з 27 грудня 2007 року по 15 лютого 2013 року, що позивач не заперечувала.

Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій враховуючи наступне.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Частиною другою статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69- 72 СК України та статтею 372 ЦК України.

За змістом пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Правилами статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частини друга статті 364 ЦК України).

Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що "згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 (v005p710-99) обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) міститься висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)".

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, оцінивши надані сторонами докази, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про наявність фактичних шлюбних відносин між сторонами, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, а отже спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки будівництво прибудови до квартири, зведення споруд та проведення поліпшень квартири відбулось за час перебування сторін у шлюбних відносинах. Відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно, не надано належних доказів на підтвердження доводів останнього.

При цьому, суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, правильно зазначив, що позивач 26 грудня 2007 року зареєструвала розірвання попереднього шлюбу з ОСОБА_3, тому факт проживання однією сім`єю необхідно обраховувати з 27 грудня 2007 року по 15 лютого 2013 року, що позивач не заперечувала.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про відкладення розгляду справи та розглянув справу за відсутністю відповідача є необґрунтованими з огляду на наступне.

Згідно із статтею 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Отже, суд апеляційної інстанції виходячи з того, що відповідач та його представник належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, справа призначалась до розгляду двічі, а також явка сторін в суді апеляційної інстанції не є обов`язковою, правильно дійшов висновку про розгляд справи без участі відповідача та його представника. Крім того, сам факт повідомлення стороною про перебування на самоізоляції без надання відповідних доказів до суду не може свідчити про поважність причин неможливості з`явитися до суду та не може бути безумовною підставою для відкладення розгляду справи відповідно до частини першої статті 372 ЦПК України. До поданого клопотання про відкладення розгляду справи в суді апеляційної інстанції заявник не надав доказів, які були підставою для перебування його на самоізоляції.

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 міститься висновок, що "за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти". Подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 750/12880/19.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

Отже, посилання в касаційній скарзі на те, що судами не враховано висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 750/12880/19, Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 є необґрунтованими, оскільки висновки, викладені в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам, зазначеним у вищенаведених постановах Верховного Суду. Так, у справі, що переглядається суди встановили спільне проживання сторін, пов`язаність спільним побутом і взаємність прав та обов`язків, що характеризувало відносини сторін як сімейні, а тому є підстави вважати, що 75/100 частин вказаної квартири є спільною сумісною власністю сторін.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі № 750/9847/18 є безпідставними, оскільки у зазначеній справі, на відміну від справи, що є предметом касаційного перегляду, розглядалась заява про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту проживання однією сім`єю, яка була залишена без розгляду, оскільки у справі наявний спір про право.

Посилання в касаційній скарзі на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що будівництво прибудови до квартири та проведення поліпшень квартири здійснено внаслідок спільної праці ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки позивачем не надано доказів наявності у неї таких грошових коштів саме на момент придбання майна, внесення нею грошових коштів на придбання спірного майна чи участі у будівництві, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки, розглядаючи дану справу, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовані вищезазначені норми права.

Аргументи касаційної скарги про те, що не можна брати до уваги показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, а також довідку ТОВ "Лебединський хлібозавод" від 05 грудня 2017 року № 77 є безпідставними, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.