У березні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Державної казначейської служби України в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області (далі - ДКС України), треті особи: Головне управління Національної поліції в Дніпропетровської області (далі - ГУ НП в Дніпропетровської області,) Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровської області (далі - ГУ МВС України в Дніпропетровській області), про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду.Свої вимоги обґрунтовували тим, що СВ "ОЗ" СУ УМВС України в Дніпропетровській області розслідувалася кримінальна справа № 36001130. У рамках цієї кримінальної справи за підозрою у скоєнні злочину 14 жовтня 2000 року затримано ОСОБА_2 16 жовтня 2000 року в рамках цієї ж кримінальної справи затримано ОСОБА_1, якого примусили написати рапорт про звільнення з посади оперуповноваженого Відділу карного розшуку Амур-Нижньодніпровського районного відділу Дніпропетровського міського управління, яку він на той час обіймав, за власним бажанням з 09 жовтня 2000 року.15 жовтня 2000 року за місцем проживання кожного з них проведений обшук.18 жовтня 2000 року ОСОБА_2 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні вимагання у складі організованої групи, до складу якої, за версією слідства, входили ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .Відносно ОСОБА_2 застосований запобіжний захід - тримання під вартою.19 жовтня 2000 року як обвинуваченого в цьому ж злочині притягнуто ОСОБА_1, якого звільнено з-під варти та застосовано запобіжний захід - підписку про невиїзд.Під час попереднього розгляду справи за відсутності обвинуваченого 31 травня 2001 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська повернув справу на додаткове розслідування та вказав прокурору змінити ОСОБА_1 запобіжний захід з підписки про невиїзд на тримання під вартою.19 серпня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська за результатами попереднього розгляду кримінальну справу повторно повернуто на додаткове розслідування у зв`язку з невиконанням вказівок суду від 31 травня 2001 року.03 січня 2002 року ОСОБА_1 взято під варту.14 травня 2002 року кримінальну справу відносно ОСОБА_1, ОСОБА_2 та інших прийнято до розгляду Ленінським районним судом м. Дніпропетровська, при цьому запобіжний захід їм залишено у вигляді тримання під вартою.Вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засуджено за частиною 4 статті 189 КК України (у редакції 2001 року) до семи років позбавлення волі з конфіскацією майна. Міру запобіжного заходу залишено тримання під вартою.19 вересня 2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська скасований, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі. При цьому міру запобіжного заходу залишено без змін.25 квітня 2004 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська направив кримінальну справу на додаткове досудове розслідування, змінивши позивачам запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд.Постановою старшого слідчого СВ "ОЗ" СУ УМВС України в Дніпропетровській області кримінальному справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 закрито у зв`язку з недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочину. Копія постанови про закриття кримінальної справи їм надіслана не була. Крім того, дані про закриття кримінальної справи не передані до Департаменту інформаційних технологій МВС України.Згідно з довідками Департаменту інформаційних технологій МВС України ОСОБА_2 та ОСОБА_1 значаться як особи, яких заарештовано за скоєння злочину, передбаченого частиною третьою статіт 144 КК України (2341-14) (у редакції 1960 року), та щодо яких 25 травня 2004 року запобіжний захід змінено на підписку про невиїзд.Незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, внаслідок якого вони були піддані обшуку, відносно них були застосовані запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою та підписки про невиїзд, а також їх засуджено за скоєння злочину, їм завдана моральна шкода, яка полягає у душевних і фізичних стражданнях через тортури, які до них застосовувалися, перенесеному нервовому струсі, емоційному стресі, депресії, розлученні з дружинами.Позивачі наполягали на тому, що відносно них порушено положення статей 3, 5, 6, 8, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки у зв`язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності вони були піддані жорстокому нелюдському поводженню, яке є рівноцінним катуванню, на них чинився психологічний тиск, затримання ОСОБА_2 14 жовтня 2000 року не зафіксовано, відносно них проведено обшуки та застосовано запобіжний захід без дозволу суду. Крім того, рішення про зміну ОСОБА_1 запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою прийнято без його виклику, без зазначення причин із посиланням виключно на тяжкість можливого покарання. В подальшому тримання під вартою протягом надмірно тривалого часу здійснювалося без суттєвих і достатніх підстав, немотивованих рішень.Під час тримання їх під вартою вони пережили жорстокі несприятливі умови, оскільки перебували в камерах, площа яких становила, приблизно, сім метрів, майже без денного освітлення та свіжого повітря. В камерах не було дотримано жодних санітарних норм, мали змогу приймати душ та прати білизну раз на тиждень. Харчування було мізерним та поганої якості. Обмежено доступ до інформації, заборонено побачення з рідними, листування, отримання посилок. Здійснювалися особисті обшуки та обшуки камер, під час яких застосовувалася фізична сила та погрози. Через залякування та приниження переживали страх, неспокій, вразливість. Їм не надавалася жодна медична допомога у зв`язку з отриманими тілесними ушкодженнями під час обшуку. Не мали можливості поскаржитися на зловживання, допущених щодо них. На судові засідання та ознайомлення з матеріалами справи (35 переїздів) їх доставляли в конвойних автомобілях, пасажирські відділення яких були надзвичайно переповнені: на одного ув`язненого припадало 0,3 кв. м. Під час перевезення не надавали їжі та води, що призводило до психічного та фізичного виснаження. Під час очікування судових засідань також перебували у маленькій та погано вентильованій кімнаті, їх не забезпечували їжею та водою, не було можливості відпочити. Крім того, під час судових засідань їх утримували в металевій клітці.Вчинені відносно них протиправні дії, спричинили значний вплив на їхнє здоров`я, психічний стан, імідж. Вони залишилися без роботи, зруйновані родинні стосунки. З 25 квітня 2004 року, перебуваючи під підпискою про невиїзд, яку відносно ОСОБА_2 станом на 12 листопада 2018 року, а відносно ОСОБА_1 - станом на 12 січня 2019 року не скасовано, вони були позбавлені можливості покинути місце проживання, виїхати на заробітки, на відпочинок, відвідати родичів та друзів, оскільки вважали, що перебувають під слідством. Таке тривале застосування підписки про невиїзд було непропорційним обмеженню права на свободу пересування.Отже, фактичне перебування ОСОБА_1 під підпискою про невиїзд 195 місяців, під вартою - 28 місяців 17 днів, ОСОБА_2 під підпискою про невиїзд 173 місяці 19 днів, під вартою - 43 місяці 11 днів, негативно вплинуло на їхній душевний стан, завдало їм душевних страждань, погіршило стосунки з оточуючими.Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, упередженого ставлення працівників правоохоронних, пенітенціарних органів, органів прокуратури та суду, тривалої ізоляції від сім`ї, відриву від звичного способу життя, руйнування життєвих планів, соціальних зв`язків, приниження честі, гідності та ділової репутації, дискомфортних умов існування, їм спричинено моральну шкоду, яка виразилася у фізичних та моральних стражданнях.Посилаючись на викладене, позивачі просили стягнути на їхню користь з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку моральну шкоду, ОСОБА_1 в розмірі 10 000 000,00 грн, ОСОБА_2 у розмірі 14 000 000,00 грн, а також стягнути понесені ними витрати на професійну правничу допомогу адвоката.Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2020 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 548 833,33 грн та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 533,22 грн. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 657 416, 66 грн та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 456,49 грн.У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Визначаючи розмір морального відшкодування ОСОБА_1 у розмірі 548 833,33 грн, суд врахував обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача під слідством і судом 66 місяців 11 днів, з яких він 28 місяців 26 днів утримувався під вартою, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв`язків, підриву авторитету як працівника міліції, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя, всі інші обставини справи, зокрема обмеження, яких зазнав позивач і які наведені ним у позові, у тому числі, що пов`язані з умовами тримання під вартою.Визначаючи розмір морального відшкодування ОСОБА_2 у розмірі 657 416,66 грн, суд врахував обсяг заподіяної шкоди, глибину та тривалість моральних страждань, перебування позивача під слідством і судом 66 місяців 11 днів, з яких він 43 місяці 11 днів утримувався під вартою, що призвело до порушення його нормальних життєвих зв`язків, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя, всі інші обставини справи, зокрема обмеження, яких зазнав позивач і які наведені ним у позові, в тому числі, що пов`язані з умовами тримання під вартою.На переконання суду, такий розмір відшкодування є пропорційним шкоді, яка завдана позивачам у зв`язку з перебуванням під слідством і судом понад п`яти з половиною років, відповідає обсягу їх страждань, а також відповідає практиці Європейського суду з прав людини.Разом із тим присудження позивачам компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000 000,00 грн та 14 000 000,00 грн відповідно, є невиправданим, оскільки такий розмір є занадто завищеним, не відповідає розмірам сатисфакцій, які відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини присуджуються заявникам за порушення державою їхніх прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , на порушенні яких під час перебування під слідством і судом наполягають ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .Крім того, суд вважає необґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у частині відшкодування моральної шкоди за інший період, а саме після закриття 26 квітня 2006 року щодо них кримінальної справи з тих підстав, що копія процесуального рішення їм не була вчасно вручена та відомості про перебування під підпискою про невиїзд не виключені з бази обліку МВС, оскільки із закриттям кримінальної справи застосовані запобіжні заходи скасовуються та Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) визначено вичерпний перелік випадків та підстав відшкодування шкоди.Сам по собі факт невручення позивачам постанови про закриття кримінальної справи від 26 квітня 2006 року, щодо руху якої вони не цікавилися до 2018 року, та невнесення відповідних відомостей до відповідної бази МВС, не є підставою для відшкодування позивачам моральної шкоди відповідно до статті 1176 ЦК України, оскільки з часу закриття кримінальної справи вони під слідством не перебували, їхнє кримінальне переслідування припинилося.Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнутоз Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 100 000,00 грн та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 1 100,00 грн. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 085 000,00 грн та понесені судові витрати на правничу допомогу в розмірі 1 085,00 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що кримінальне переслідування відносно ОСОБА_1 тривало з 15 жовтня 2000 року, а відносно ОСОБА_2 із 15 жовтня 2000 року, та те, що 08 листопада 2018 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого СВ "ОП" СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області Козинец Р. Н. про припинення кримінальної справи в зв`язку з недоведеністю провини обвинувачених ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_5 в здійсненні злочину повернуто скаржнику для звернення до належного суду, і така тривалість кримінального провадження, понад 18 років, несумісна із вимогою розумного строку, що гарантується пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і такі дії призвели до необхідності звернення до відповідних органів з метою відновлення свого порушеного права.Визначаючи розмір морального відшкодування ОСОБА_1, колегія суддів врахувала час перебування під слідством і судом з 15 жовтня 2000 року по 08 листопада 2018 року (216 місяців), виходячи з 1 розміру мінімальної заробітної плати (5 000,00 грн) за кожен місяць. Визначаючи розмір морального відшкодування ОСОБА_2, апеляційний суд врахував його перебування під слідством і судом з 15 жовтня 2000 року по 08 листопада 2018 року (216 місяців), виходячи з 1 розміру мінімальної заробітної плати (5 000,00 грн) за кожен місяць.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скаргУ травні 2021 року ДКС України подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц.У червні 2021 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказують на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19-ц, від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17.Учасники справи своїм правом подати відзив на касаційні скарги не скористалися.

Позиція Верховного СудуСтаттею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Частиною третьою статті 411 ЦПК Українипередбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_6 та ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Касаційна скарга ДКС України підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав.

Обставини, встановлені судами15 жовтня 2000 року слідчим відділом "ОЗ" СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області порушено кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 за ознаками частини другої статті 144 КК України (у редакції 1960 року).16 жовтня 2000 року в порядку статті 115 КПК України (у редакції 1960 року) затримано за підозрою у вчиненні злочину ОСОБА_1 .19 жовтня 2000 року ОСОБА_1 пред`явлено обвинувачення за частиною третьою статті 144 КК України (у редакції 1960 року).Цього ж дня ОСОБА_1 звільнено з ізолятора тимчасового тримання та застосовано відносно нього запобіжний захід - підписку про невиїзд.16 травня 2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1, та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та 17 травня 2001 року справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.31 травня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб і повернута прокурору Дніпропетровської області на додаткове розслідування.11 червня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.26 липня 2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.10 серпня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування. У зазначеній постанові вказано про зміну ОСОБА_1 запобіжного заходу на взяття під варту.17 серпня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області внесено апеляційне подання на постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2001 року, яке 27 листопада 2001 року судовою палатою по кримінальним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області залишено без задоволення, а постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2001 року доповнено вказівками про необхідність усунення протиріч у висновках слідчих органів та порушень вимог статей 22, 36, 132, 217, 223 КПК України (у редакції 1960 року).11 грудня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.03 січня 2002 року слідчим слідчого відділу "ОЗ" СУ ГУМВС України Дніпропетровській області у порядку статті 115 КПК України (у редакції 1960 року) затримано ОСОБА_1, якому у подальшому обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту.09 січня 2002 року останньому пред`явлено обвинувачення за частиною третьою статті 144 КК України (у редакції 1960 року) та його допитано у якості обвинуваченого.14 лютого 2002 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_1, та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.01 листопада 2002 року вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_1 засуджено за частиною четвертою статті 189 КК України до 7 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна, яке є у його власності. Строк покарання ОСОБА_1 враховується з 03 січня 2002 року, зарахувати у строк відбуття відбутого покарання час тримання під вартою з 16 по 19 жовтня 2000 року, запобіжний захід залишено у вигляді тримання під вартою.19 вересня 2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2002 року скасований, кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб направлено на новий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суддів. Запобіжний захід ОСОБА_1 залишено у вигляді тримання під вартою.Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2004 року кримінальну справу № 36001130 повернуто прокурору Дніпропетровської області для проведення додаткового розслідування. Запобіжний захід відносно ОСОБА_1 змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд. ОСОБА_1 звільнено з-під варти у судовому засіданні.25 червня 2004 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_1 та інших осіб направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.26 квітня 2006 року кримінальну справу № 36001130 постановою старшого слідчого СВ "03" СУ УМВС України в Дніпропетровській області Козинець Р. Н. на підставі пункту 2 статті 213 КПК України (у редакції 1960 року) закрито за недоведеністю вини ОСОБА_1 та інших осіб у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 148-4, частиною другою статті 143, частиною другою статті 144 КК України (у редакції 1960 року) та частиною четвертою статті 189 КК України.08 листопада 2018 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська скаргу ОСОБА_1 на постанову старшого слідчого СВ "ОП" СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області Козинец Р. Н. про припинення кримінальної справи у зв`язку з недоведеністю вини обвинувачених ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_5 у здійсненні злочину, передбаченому частиною другою статті 148-4, частиною другою статті 143, частиною другою статті 144 КК України (у редакції 1960 року) та частиною четвертою статті 189 КК України - повернуто скаржнику для звернення до належного суду.Згідно з довідкою серії ІАА № 0996733, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_1 станом на 12 лютого 2019 року має підписку про невиїзд.15 жовтня 2000 року слідчим відділом "ОЗ" СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області порушено кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 за ознаками частини другої статті 144 КК України (у редакції 1960 року).15 жовтня 2000 року в порядку статті 115 КПК України (у редакції 1960 року) затримано за підозрою у вчиненні злочину ОСОБА_2 .18 жовтня 2000 року ОСОБА_2 пред`явлено обвинувачення за частиною третьою статті 144 КК України (у редакції 1960 року) та його допитано у якості обвинуваченого.Цього ж дня ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.16 травня 2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та 17 травня 2001 року зазначену справу спрямовано для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.31 травня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровської області на додаткове розслідування.11 червня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.26 липня 2001 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та зазначену справу спрямовано для подальшого Розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.10 серпня 2001 року постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська кримінальна справа № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб повернута прокурору Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.17 серпня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області було внесено апеляційне подання на постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2001 року, яке 27 листопада 2001 року судовою палатою по кримінальним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області залишено без задоволення, а постанову Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 серпня 2001 року доповнено вказівками про необхідність усунення протиріч у висновках слідчих органів та порушень вимог статей 22, 36, 132, 217, 223 КПК України (у редакції 1960 року).11 грудня 2001 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.14 лютого 2002 року у кримінальній справі № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб прокурором Дніпропетровській області затверджено обвинувальний висновок та спрямовано справу для подальшого розгляду до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.11 листопада 2002 року вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_2 засуджено за частиною четвертою статті 189 КК України до 7 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна, яке є у його власності. Строк покарання ОСОБА_2 враховується з 15 жовтня 2000 року, запобіжний захід залишено у вигляді тримання під вартою.19 вересня 2003 року ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області вирок Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2002 року скасований, кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб направлено на новий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суддів. Запобіжний захід ОСОБА_2 залишено у вигляді тримання під вартою.Постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 квітня 2004 року кримінальну справу № 36001130 повернуто прокурору Дніпропетровської області для проведення додаткового розслідування. Запобіжний захід відносно ОСОБА_2 змінено із тримання під вартою на підписку про невиїзд. ОСОБА_2 звільнено з-під варти у судовому засіданні.25 червня 2004 року прокуратурою Дніпропетровської області кримінальну справу № 36001130 відносно ОСОБА_2 та інших осіб направлено до СУ ГУМВС України в Дніпропетровській області для проведення додаткового розслідування.26 квітня 2006 року кримінальну справу № 36001130 постановою старшого слідчого СВ "ОЗ" СУ УМВС України в Дніпропетровській області Козинець Р. Н. на підставі пункту другого статті 213 КПК України (у редакції 1960 року) закрито за недоведеністю вини ОСОБА_1 та інших осіб у скоєнні злочинів, передбачених частиною другою статті 148-4, частиною другою статті 143, частиною другою статті 144 КК України (у редакції 1960 року) та частиною четвертою статті 189 КК України.Згідно з довідкою серії ІАА № 0975166, виданої ТСЦ № 1249 РСЦ МВС в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 станом на 13 листопада 2018 року має підписку про невиїзд.

Щодо доводів касаційної скарги ДКС України про неналежного відповідача у справіКожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. На відміну від позивача, відповідач -це особа, яка, на думку позивача порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача.Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18)). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК Українисуд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК Україниу редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою, тоді належним відповідачем у справі є держава Україна, як учасник цивільних відносин.Вказаний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження 14-515цс19), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20).Відповідно до пунктів 63, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.Отже, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди). У цій справі ДКС України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює списання коштів з державного бюджету, тобто не є належним відповідачем, хоча і зазначена таким. Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК Українисуд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.Згідно з пунктом 4 частини другої статті 197 ЦПК Україниу підготовчому засіданні суд вирішує питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача, об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці питання не були вирішені раніше.Проте в порушення вимог наведеної норми суд першої інстанції не вирішив питання про склад осіб, які мають брати участь у справі, а апеляційний суд на зазначені порушення закону уваги не звернув.Вказане має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки, залучивши до участі у справі лише ДКС України, яка є органом, що здійснює тільки списання коштів із державного бюджету, і не залучивши органи, дії яких, за твердженням позивачів, призвели до завдання їм моральної шкоди, суди позбавлені можливості встановити всі фактичні обставини справи, які необхідні для визначення розміру відшкодування цієї шкоди. ДКС України неправомірних дій відносно позивачів не вчиняла, тому й не є особою, відповідальною за вимогами позивачів. ДКС у змагальному процесі не повинна та об`єктивна не могла надати пояснення (заперечення) з приводу обставин, викладених у позові.Таким чином, доводи касаційної скарги ДКС України про застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18) про те, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав, є обґрунтованими.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 про порядок розрахунку розміру моральної шкодиСтаттею 56 Конституції Українивстановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).Статтею 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" (2135-12) , ";Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" (3341-12) та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).Положеннями статті 3 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода.Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету (стаття 4 вказаного Закону).Згідно із частиною другою статті 25 Бюджетного кодексу Українивідшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.Відповідно до статті 2 ЦК Українидержава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.Статтею 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"визначено, що розмір відшкодування повинен бути не меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом.Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.При визначенні розміру відшкодування необхідно виходити з розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи судом першої інстанції, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) сформульовано висновок, що законодавець визначив мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), Верховним Судом у постановах від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 61-7643св20).Задовольняючи частково позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством та судом, суд апеляційної інстанції правильно застосував правило частини третьої статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"та визначив розмір відшкодування моральної шкоди із розрахунку мінімальної заробітної плати, який діяв на час розгляду справи судом першої інстанції. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказували на те, що, задовольняючи частково позовні вимоги компенсації моральної шкоди суд апеляційної інстанції визначав розмір моральної шкоди за час незаконного перебування під слідством і судом встановленим Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) зі змінами, внесеними Законом "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) № 822-ІХ, розміром мінімальної заробітної плати (5000 грн), і не застосував статтю 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", якою на час ухвалення нового рішення судом апеляційної інстанції установлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 6 000 гривень. Верховний Суд відхиляє доводи заявників, з огляду на таке.Розмір мінімальної заробітної плати визначається на час розгляду справи судом першої інстанції, а не на час перегляду судового рішення судом апеляційної інстанції, незважаючи на те, що останній за результатами апеляційного перегляду може ухвалити нове судове рішення.Подібні висновки висловленні у постановах Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 755/5870/19 (провадження № 61-14996св20), від 16 червня 2021 року у справі № 388/964/19 (провадження № 61-12380св20), від 07 липня 2021 року у справі № 335/10173/19 (провадження № 61-5223св21).В апеляційному порядку переглядалася справа, в якій Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська рішення ухвалено 21 вересня 2020 року, а тому до спірних правовідносин апеляційний суд правильно застосував положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) , яким встановлено розмір мінімальної місячної заробітної плати у розмірі 5 000,00 грн (на час вирішення справи судом першої інстанції).Також у своїй касаційній скарзі заявники вказують на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, у постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17.Висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц наведені вище. Верховний Суд у постанові від 11 жовтня 2019 року у справі № 757/53996/17 погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо визначеного розміру маральної шкоди у розмірі 3 000 000,00 грн, встановивши всі обставини справи, аналізуючи ступінь негативного впливу на життя та свідомість позивача як факту безпідставного кримінального переслідування в цілому, так і факту його тривалого безпідставного утримання під вартою зокрема, значні порушення життєвого укладу та моральні страждання, які поніс позивач через неможливість тривалого відновлення своїх прав.Отже, у справі, що переглядається, Верховний Суд дійшов висновку про те, що доводи заявників у цій частині не знайшли свого підтвердження, оскільки визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.Визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати й більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) не передбачено. Тобто, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, виходять із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи.ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також вказували на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3232/19-ц.У вказаній постанові сформульовано висновок про те, що затримання та тримання під вартою, застосування міри запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд та покладення пов`язаних із нею обмежень, та накладення арешту на майно не охоплюється єдиним поняттям завданої позивачу шкоди - незаконне перебування під слідством і судом.За змістом пункту 1 пункту першого частини першої статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"законодавцем визначено випадки, за наявності яких особа може вимагати відшкодування моральної шкоди, і такі випадки у наведеній статті закону перелічені через кому.Виходячи із буквального тлумачення норми закону можна дійти висновку, що усі перелічені випадки, як то: незаконне засудження; незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення; незаконне взяття і тримання під вартою; незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки; незаконне накладення арешту на майно; незаконне відсторонення від роботи (посади) інші процесуальні дій, що обмежують права громадян - є самостійними підставами відшкодування моральної шкоди, тобто такими що не охоплюються їх початком, до прикладу - незаконне взяття під варту і їхнім закінченням- винесенням виправдувального вироку за реабілітуючих обставин.Тобто вказані висновки необхідно розуміти так, що проведення в особи виїмки, обшуку, не обов`язково пов`язується з тим, що ця особа перебуває під слідством і судом. Є перелік слідчих дій, які можуть здійснюватися до порушення кримінальної справи. Отже, не можна пов`язувати перелік обставин (незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду), за яких громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода, із обставинами перебування такого громадянина під слідством і судом. Таким чином, необхідно розмежовувати види незаконних процесуальних дій органів досудового слідства та прокуратури, за які спеціальним законом передбачено відшкодування моральної шкоди.Разом з тим у справі, що переглядається вказані висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню, оскільки перебування позивачів під слідством і судом розпочалося у жовтні 2000 року, і суди правильно обраховували період, який враховується при відшкодуванні. Отже, доводи ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що стали підставами для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження. В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.Оскільки суди обох попередніх інстанцій не встановили фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірили належним чином доводи сторін та неправильно встановили склад учасників справи, то ухвалені у справі судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.Під час нового розгляду справи судам також потрібно врахувати, що відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.Відповідно до пункту 4 Положення про ДКС України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 (460/2011) , центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є ДКС України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.Верховний Суд повторює, що відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).У зв`язку з наведеним аналізом норм матеріального права, а також враховуючи правовий висновок Великої палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), Верховний Суд вказує на те, що стягнення коштів проводиться не з Державного бюджету України, а з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, вирішити питання про залучення органів, дії яких призвели до завдання позивачам моральної шкоди, як співвідповідачів у порядку статті 51 ЦПК України (роз`яснивши позивачам їхнє право заявити відповідне клопотання), встановити усі підстави заявленого позову, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду