розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року у складі судді Середи І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 січня 2021 року у складі колегії суддів: Таварткідзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та стягнення грошової компенсації і моральної шкоди.

Позовну заяву мотивовано тим, що їй на праві власності належала 1/2 частка квартири АДРЕСА_1, інша частина належала її онуці ОСОБА_3 .

У грудні 2015 року її онука ОСОБА_3 та приятелі останньої ОСОБА_2 й ОСОБА_4 шляхом введення її в оману, вмовили її поїхати до нотаріуса та підписати документи.

Також зазначала, що про те, що вона не знала, що підписувала договір-купівлі продажу, з нотаріусом не спілкувалася та останній їй нічого не роз`яснював. У подальшому їй стало відомо, що ті документи, які вона підписувала у нотаріуса, це договір купівлі-продажу, за яким вона відчужила свою квартиру онуці, не отримавши від останньої грошей.

У лютому 2016 року її онука відчужила зазначену квартиру ОСОБА_6, а її відвезла в інше місце, де вона знаходилася без води та їжі.

Позивач зазначала, що із спірної квартири були вивезені всі її речі.

Вона систематично зверталася до органів поліції, проте безрезультатно, що стало підставою її звернення до суду.

Разом із цим, вважала, що їй було завдано моральну шкоду, яку вона просила стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд:

визнати недійсними договори купівлі-продажу квартири від 29 грудня 2015 року № 3027, укладений між нею та ОСОБА_3, та від 23 лютого 2016 року № 382, укладений між нею та ОСОБА_6 ;

стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти у розмірі 654 500,00 грн як грошову компенсацію за викрадене та вивезене майно;

стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її користь, зокрема: 300 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за позбавлення її житла; 300 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за утримання її у зачиненому приміщенні у період з 23 лютого 2016 року по 06 квітня 2016 року; 300 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за пограбування її речей.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звернувшись у лютому 2017 року до суду з позовними вимогами про стягнення вартості належної їй частини квартири у розмірі 208 802,00 грн, які рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року, залишеним без змін у цій частині позовних вимог постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року, були задоволені, ОСОБА_1 тим самим підтвердила дійсність оспорюваної угоди та намір укласти її.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги про визнання договорів недійсними і вимога про стягнення грошей на виконання умов договору, за своїм змістом є протилежними і позивач вже реалізувала своє право на судовий захист стягнувши кошти, які фактично не отримала за відчуження квартири у розмірі належної їй частки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності належних та допустимих доказів позбавлення позивача волі та утримання її протягом півтора місяці в зачиненому приміщенні, а також пограбування та викрадення майна зі спірної квартири.

Разом із цим, суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 654 500,00 грн, оскільки наявність у спірній квартирі зазначеного в переліку майна з вказаною вартістю не знайшли свого підтвердження належними доказами.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 січня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем реалізовано своє право на судовий захист у інший спосіб, зокрема стягнення грошових коштів, набрання рішенням законної сили, ухваленим у справі № 523/2064/17-ц й фактичним проведенням виконавчих дій з метою реального виконання цього судового рішення. Визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року та від 23 лютого 2016 року при таких обставинах по суті буде подвійним захистом прав позивача.

Разом із цим суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем вимог про стягнення з відповідачів на її користь моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначила неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у справі № 176/5124/15-ц.

Разом із цим ОСОБА_1 вважає, що судами попередніх інстанцій встановлені обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Не було допитано ОСОБА_7 як свідка, а також не було витребувано із комунальної установи "Міський психіатричний диспансер" копію усієї її медичної картки за 2016 рік.

Зазначає, що до підписання оспорюваного договору і під час його підписання вона не усвідомлювала того, що відчужує належну їй на праві власності 1/2 частину спірної квартири, оскільки спірна квартира була її єдиним житлом і іншого житла у неї не було.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 523/7309/17-ц із Суворовського районного суду м. Одеси. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії Суворовського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2019 року, залишеного без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, до закінчення касаційного провадження відмовлено.

У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 вересня 2021 року справу № 523/7309/17 справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2021 року справу призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка є онукою ОСОБА_1, на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2006 року були співвласниками у рівних частинах трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

29 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білик В. В., відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала свою частку квартири ОСОБА_3 .

За умовами зазначеного договору продаж 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 вчинено за 208 802,00 грн.

23 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т. Ю., відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала цю квартиру ОСОБА_6 .

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року у справі № 523/2064/17-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів та стягнення моральної шкоди. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 208 802,00 грн за договором купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року № 3027 року 1/2 частки трикімнатної квартири АДРЕСА_1, а також з них стягнуто солідарно грошові кошти у розмірі 150 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті втрати житла.

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року у справі № 523/2064/17-ц в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 щодо стягнення моральної шкоди та розподілу судових витрат скасовано і в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині стягнення моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

06 квітня 2016 року ОСОБА_1 зверталася із заявою до Портофранківського відділення Приморського відділу поліції м. Одеса Головного управління Національної поліції в Одеській області та просила прийняти заходи до її онуки ОСОБА_3 та її чоловіка ОСОБА_2, які утримували її в квартирі і не випускали на вулицю, не давали ключі від квартири. У цей же день ОСОБА_1 подавала заяву із проханням не розглядати зазначену заяву, оскільки в ситуації розібралися самостійно, претензій ні до кого не мала, від пояснень відмовлялася, просила з цього приводу більше не турбувати.

23 квітня 2016 року ОСОБА_1 зверталася до Суворовського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області із заявою у якій повідомляла про оману її онукою ОСОБА_3, про продаж квартири, не виконання обіцянки купити квартиру, не повернення коштів.

02 серпня 2016 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань було зареєстровано кримінальне провадження на підставі заяви ОСОБА_1 про те, що в лютому місяці її онука ОСОБА_3, шляхом довіри заволоділа її 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1, чим завдала матеріальний збиток на загальну суму 500 000,00 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Звертаючись до суду з позовом про визнання договорів недійсними, ОСОБА_1 посилалась на те, що укладаючи договір купівлі-продажу належної їй частини квартири АДРЕСА_1 на користь своєї онуки ОСОБА_3 вона була введена в оману, оскільки їй обіцяли, що після продажу цієї квартири їй куплять іншу, проте продавши квартиру, відповідачі нове житло для неї не придбали і грошові кошти за належну їй частину квартири не виплатили.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 230 ЦПК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно застосував вказані норми матеріального та процесуального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення та ураховуючи те, що позивач у лютому 2017 року зверталась до суду з позовними вимогами про стягнення вартості належної їй частини квартири у розмірі 208 802,00 грн, які рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року, залишеним без змін в цій частині позовних вимог постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року, були задоволені, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги про визнання договорів недійсними і вимога про стягнення грошей на виконання умов договору, за своїм змістом є протилежними і позивач вже реалізувала своє право на судовий захист стягнувши кошти, які фактично не отримала за відчуження квартири у розмірі належної їй частки.

Визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року та від 23 лютого 2016 року при таких обставинах по суті буде подвійним захистом прав позивача на користь якої судовим рішенням, яке набрало чинності, вже стягнуті грошові кошти на відшкодування вартості 1/2 частини квартири, яке фактично виконується в примусовому порядку, зокрема державним виконавцем арештовано та описано нерухоме майно боржника ОСОБА_2, а також призначено оцінку вартості цього нерухомого майна для подальшої реалізації.

Разом із цим відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди та стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 654 500,00 грн, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, відсутність належних та допустимих доказів позбавлення позивача волі й утримання її протягом півтора місяці в зачиненому приміщенні, а також пограбування та викрадення майна зі спірної квартири, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення цих позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у справі № 176/5124/15-ц, на яку заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать зазначеним висновкам.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.