розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану через адвоката Пархоменко Олену Олегівну, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтований тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . У квартирі зареєстрований ОСОБА_2 та його син ОСОБА_3, 2018 року народження. З травня 2016 року ОСОБА_2 не проживає за місцем реєстрації, а ОСОБА_3 не проживає у квартирі з моменту реєстрації, що підтверджується актом.

Реєстрація відповідачів у квартирі не дозволяє йому розпорядитися своїм майном, він сплачує за відповідачів житлово-комунальні послуги та несе додаткові витрати.

Просив визнати ОСОБА_2 та його сина ОСОБА_3, 2018 року народження, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав доказів, що крім квартири АДРЕСА_1, відповідачі мають інше постійне місце проживання. Тимчасова відсутність у спірному житловому приміщенні відповідачів є вимушеною, оскільки власник квартири за час відсутності у ньому відповідачів уклав договір оренди житлового приміщення з іншою особою, що унеможливлює їх проживання. Факт непроживання відповідача та його сина у спірній квартирі обумовлений поважними причинами (неприязні стосунки та передача в оренду квартири).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану через адвоката Пархоменко О. О., задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення посилання на статті 71-72 ЖК Української РСР та на роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) . В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінивши рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції правильно встановив, що відповідачі не проживають у належній позивачу квартирі з поважних причин. Проживання у квартирі третьої особи є перешкодою для відповідачів у користуванні цим житлом. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження тривалої відсутності (понад рік) відповідачів у спірному житловому приміщенні, яка обумовлена їх власним бажанням.

Суд апеляційної інстанції встановив, що неповнолітній ОСОБА_3 зареєстрований у спірному житловому приміщенні 15 січня 2019 року. Водночас позов про визнання його таким, що втратив право користування цим житлом, пред`явлений до суду у лютому 2019 року, тобто до спливу встановленого статтею 405 ЦК України річного строку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 через адвоката Пархоменко О. О. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року, просив оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції, виключивши з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статті 71- 72 ЖК Української РСР та на роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) , не врахував, що апеляційна скарга подана була з інших підстав.

Суди не врахували, що відповідач у судовому засіданні визнав обставини щодо причин його переїзду та місця проживання, зазначив, що дійсно з 2016 року не проживає у квартирі, не був позбавлений можливості користування квартирою, а переїзд здійснив за власним бажанням, оскільки його місце роботи поруч з його фактичним місцем проживання та більш сприятливішими умовами для проживання та розвитку маленької дитини.

Також суди не врахували, що проживання у квартирі третьої особи не є наслідком того, що відповіда там не проживає. Вселення третьої особи до квартири обумовлено неохідністю оплати комунальних послуг, вартість яких є обтяжливою без участі відповідача у несенні цих витрат.

Помилковими є висновки судів про те, що немає доказів на підтвердження тривалої відсутності відповідачів у квартирі, оскільки ОСОБА_2 визнав, що останній раз був у квартирі у вересні 2017 року, тому відповідно до статті 82 ЦПК України ці обставини не підлягають доказуванню.

Також суд апеляційної інстанції не врахував пояснень позивача, що однією з причин бажання зняти відповідачів з реєстрації місця проживання є те, що ОСОБА_1 поводить себе як син недостойно та не прислухається до думки позивача.

Позивач неодноразово звертався до ОСОБА_1 з проханням зареєструвати дитину ОСОБА_3 за адресою реєстрації його матері та фактичного їх проживання, щоб полегшити фінансове становище позивача з правом на одержання субсидії, проте жодних дій він не вчинив.

Також суди не взяли до уваги показання свідків, які підтвердили, що відповідачі не проживають у спірній квартирі протягом тривалого часу, у квартирі відсутні речі відповідачів, на підтвердження чого складені акти від 09 жовтня 2019 року, 27 листопада 2019 року.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 квітня 1994 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 квітня 2018 року

У спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_2 з 28 серпня 1998 року, ОСОБА_3 з 15 січня 2019 року, ОСОБА_1 з 24 червня 1982 року.

Згідно з актом від 25 січня 2019 року, який підписаним сусідами та працівниками Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Фасад Констракшн" (далі - ТОВ "БК "Фасад Констракшн") у спірній квартирі зареєстровані, але не проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3, період непроживання актом не встановлено.

Відповідно до акта обстеження умов проживання дитини від 30 жовтня 2019 року, складеного представниками Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, у спірній квартирі не виявлено ознак проживання дітей.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року, провадження № 6-709цс16.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналізуючи вказані норми матеріального права, можна дійти висновку, що користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, провадження № 61-46621св18.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд виходить з того, що відповідно до цивільного процесуального закону позивач має довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 405 ЦК України строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Системний аналіз положень статей 383, 391, 405 ЦК України та положень статей 150, 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР дає підстави дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

До спірних відносин суди обгрунтовано застосували частину другу статті 405 ЦК України, яка регулює втрату права на користування житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника квартири, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317, 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом користування спірною квартирою відповідачами, які тривалий час не проживають у ній.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", пункт 60).

Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 88 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою статтею 129 Конституції України.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо застосування норм права щодо припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житла.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд також зазначає, що упостанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження

№ 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.

У цій справі спір виник щодо користування квартирою АДРЕСА_1, в якій проживає позивач та зареєстровані його син і онук.

Позивач зазначав, що відповідачі з травня 2016 року не проживають у квартирі, реєстрація відповідачів в квартирі не дозволяє йому розпорядитися своїм майном, він сплачує за відповідачів за житлово-комунальні послуги та несе додаткові витрати.

Проте відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні 10 лютого 2020 року вказував, що не використовує квартиру для проживання, оскільки у ній проживає третя особа, іншого житла не має, вважає спірну квартиру місцем свого постійного проживання та просив суд дозволити йому проживання в одній із кімнат (а. с. 72).

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що відповідачі крім спірної квартири мають інше постійне місце проживання, а їх не проживання у спірній квартирі обумовлене поважними причинами.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Верховний Суд враховує вимоги ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, вважає, що припинення права користування відповідачамиспірним житлом не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що крім спірної квартири іншого житла відповідачі не мають.

Суд апеляційної інстанції обгрунтовано зазначив, що неповнолітній ОСОБА_3 зареєстрований у спірному житловому приміщенні 15 січня 2019 року. Водночас позов про визнання його таким, що втратив право користування цим житлом, пред`явлений до суду у лютому 2019 року, тобто до спливу встановленого статтею 405 ЦК України річного строку.

Отже, у справі, що переглядається, інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідачів, вселених як членів сім`ї та яких не забезпечено іншим житловим приміщенням.

Фактично суди вирішили спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, тому підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Отже, суди оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, зважаючи на принцип змагальності та відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, дійшли обгрунтованого висновку про відмову у позові.

Суди дослідили належним чином докази у справі, перевірили обгрунтованість доводів сторін у справі, встановили характер спірних правовідносин та норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, з`ясували, чи є вказана квартира єдиним постійним житлом для відповідачів.

Встановивши, що відповідачі вселені до квартири як члени сім`ї власника, іншого постійного житла, крім житлового приміщення квартири АДРЕСА_1, не мають, тимчасова відсутність у спірному житловому приміщенні відповідачів є вимушеною внаслідок проживання у квартирі іншої особи.

Суд апеляційної інстанції спростував доводи ОСОБА_1 щодо визнання відповідачем у судовому засіданні факту, що переїзд відбувся за його власним бажанням, зазначивши, що ці посилання не узгоджуються із наявними у матеріалах справи доказами та те, що ОСОБА_2 вважає спірну квартиру місцем свого постійного проживання і просив суд дозволити йому проживання хоча б у одній кімнаті.

Тому такі ж доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не взяли до уваги показання свідків, оскільки суди надали їм правову оцінку у сукупності з іншими доказами у справі.

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції, виключивши з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на статті 71- 72 ЖК Української РСР та на роз`яснення Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) , не врахував, що апеляційна скарга подана була з інших підстав, є безпідставними, оскільки згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги щодо переїзду відповідачів за власним бажанням є необгрунтованими, оскільки під час апеляційного перегляду справи представник позивача не заперечувала тієї обставини, що позивач не використовує цю квартиру для свого проживання, водночас у квартирі проживає третя особа - знайомий позивача. Звернення з позовом до сина та онука зумовлене бажанням спростити процедуру отримання субсидії для оплати комунальних послуг.

Твердження позивача, що відповідно до статті 82 ЦПК України визнання ОСОБА_2 того, що він останній раз був у квартирі у вересні 2017 року не підлягає доказуванню, що є підтвердженням тривалої відсутності відповідачів у квартирі, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки суди встановили обставини та причини непроживання у спірній квартирі ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не врахував пояснень позивача, що однією з причин бажання зняти відповідачів з реєстрації місця проживання є те, що ОСОБА_1 поводить себе як син недостойно та не прислухається до думки позивача, є необгрунтованими з урахуванням підстав позову.

Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги, що позивач неодноразово звертався до ОСОБА_1 з проханням зареєструвати дитину ОСОБА_3 за адресою реєстрації його матері та фактичного їх проживання, щоб полегшити фінансове становище позивача з правом на одержання субсидії, проте жодних дій він не вчинив, оскільки позивач не надав доказів на підтвердження цього.

Щодо доводів заявника про неврахування судами висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, Верховний Суд виходить з такого. За змістом указаної постанови Верховний Суд України переглядав справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71, 72, 156 ЖК Української РСР та статтею 405 ЦК України. Зокрема, позивач посилався на те, що після смерті батька він успадкував будинок. Відповідач - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла.

Верховний Суд України зробив правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР вбачається, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Отже, правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16, стосується подібних до цієї справи правовідносин за предметом та підставою позову.

Проте Верховний Суд зазначає, що вказана постанова Верховного Суду України постановлена за різних обставин, які встановлені судами, тому оскаржувані судові рішення не можуть бути скасовані з підстав незастосування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі, необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2020 року в незміненій частині та постанова Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.