Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанційУ вересні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та примусове виселення без надання іншого житла.Свої вимоги обґрунтовували тим, що їм на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . У квартирі за відсутності достатніх правових підстав зареєстрована та фактично проживає ОСОБА_3, яка відмовляється звільнити квартиру та знятися з реєстраційного обліку, чим створює перешкоди власникам у користуванні майном.Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1, а також виселити її у примусовому порядку з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 12 червня 2020 року у складі судді Терещенко О. Є., позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Усунуто перешкоди у користуванні житловим приміщенням - житловим будинком, розташованим в АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_3 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі мають право користуватися та розпоряджатися квартирою на їхній розсуд, оскільки остання є їхньою спільною частковою власністю відповідно до договору про визначення часток та договору про припинення права на аліменти в зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно. Відповідач не є членом сім`ї позивачів, доказів свого законного перебування та користування квартирою не надала, а тому вимоги про виселення підлягають задоволенню.Постановою Херсонського апеляційного суду від 02 березня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 .Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу від 24 вересня 2006 року за реєстровим № 3198 не визнано недійсним, а посилання на вчинення ОСОБА_4 шахрайських дій не підтверджено вироком суду, що набрав законної сили, а тому правильним є висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для застосування презумпції правомірності правочину до зазначеного договору купівлі-продажу та презумпції невинуватості ОСОБА_4 .Апеляційний суд також вказав, що судом першої інстанції не надана належна оцінка тій обставині, що після укладення у 2006 році договору купівлі-продажу, ОСОБА_3 понад 12 років продовжує проживати у спірній квартирі, яка є її єдиним житлом, а також несе витрати на утримання житла, сплачуючи комунальні послуги.Отже, сам факт того, що ОСОБА_4 протягом понад 12 років не вимагав від ОСОБА_3 виконання умов пункту 8 договору купівлі-продажу, за яким відповідач зобов`язалась знятись із реєстрації та передати йому квартиру до 25 вересня 2007 року, свідчить про існування між сторонами усних домовленостей щодо порядку проживання та користування відповідачем спірним житлом.ОСОБА_2 та ОСОБА_1, які є сином і дружиною ОСОБА_4, оформивши право власності на частки у спірній квартирі у 2018 році, за певної обачності мали реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування відповідачем та передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості при укладенні правочинів.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скаргиУ травні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Херсонського апеляційного суду від 02 березня 2021 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).Відповідачі своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися.

Позиція Верховного СудуСтаттею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судамиОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору міни з ОСОБА_4 від 27 квітня 2006 року за реєстровим № 1361, набула у власність спірну однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_4 набув у власність належну відповідачу двокімнатну квартиру на АДРЕСА_3 .З моменту набуття права власності на житло відповідач постійно проживала у зазначеній квартирі, де і зареєструвала своє місце проживання, що підтверджується довідкою Відділу реєстрації місця проживання осіб Каховської міської ради Херсонської області від 27 липня 2018 року.24 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Каховського районного нотаріального округу Коршуновою Л. А. за реєстровим № 3198, відповідно до якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 придбав у власність спірну квартиру АДРЕСА_1, яка має загальну площу 34,6 кв. м.Згідно з Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 08 січня 2008 року за № 4648.Відповідно до договору про визначення часток у квартирі, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя від 20 лютого 2018 року, посвідченого державним нотаріусом Каховської міської державної нотаріальної контори Херсонської області Гладушком К. В., зареєстрованим у реєстрі за № 221, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 домовилися про поділ квартири АДРЕСА_1, у зв`язку з чим право спільної сумісної власності подружжя на квартиру припиняється, а замість цього співвласники набувають право спільної часткової власності, а саме по Ѕ частини у квартирі кожен.Цього ж дня 20 лютого 2018 року згідно з договором про припинення права на аліменти на дитину у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно, посвідченим державним нотаріусом Каховської міської державної контори Херсонської області Гладушком К. В., ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2, взамін припинення права на аліменти на утримання останнього Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . 10 серпня 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 направили ОСОБА_3 лист про виселення, в якому просили залишити займану квартиру та добровільно знятись з реєстраційного обліку до 27 серпня 2018 року.

Нормативно-правове обґрунтуванняСтаттею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово формулював висновки про те, що відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillowv. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСП) від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцієюпоняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України"(Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.Підсумовуючи можна дійти висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скаргиЗа обставинами цієї справи встановлено, що сторони давно знайомі, оскільки ще у 2006 році укладали договір міни, за яким ОСОБА_3 набула спірну квартиру, передавши в обмін ОСОБА_1 свою двокімнатну квартиру. 24 вересня 2007 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Каховського районного нотаріального округу Коршуновою Л. А. за реєстровим № 3198, відчужила ОСОБА_4 спірну квартиру АДРЕСА_1 .Вказаний договір ніким не оспорений, а отже, діє презумпція дійсності договору, незважаючи на доводи ОСОБА_3 про те, що квартира вибула з її власності шахрайським шляхом.Отже, у 2007 році ОСОБА_4 (чоловіком позивача ОСОБА_1 та батьком позивача ОСОБА_2 ) укладається інший договір щодо спірної квартири, про незаконність якого ОСОБА_3 починає стверджувати лише у 2018 році після отримання вимоги про виселення. Крім того, ОСОБА_3 не заперечує, що сама передавала документи на спірну квартиру ОСОБА_4 у зв`язку з отримання у нього позики, а також не заперечувала, що позику не повернула. Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є відповідно дружиною та сином ОСОБА_4, а на час звернення до суду позивачі стали власниками спірної квартири, тому за обставинами справи вони не могли не знати про історію стосунків відповідачки та ОСОБА_4 та юридичну долю спірної квартири, якою останні 12 років користується відповідач. Очевидним є те, що відповідач не є власником спірної квартири. У ОСОБА_3 відсутні докази правомірності користування спірним житлом, враховуючи те, що ОСОБА_3 відчужила спірну квартиру ще у 2007 році на підставі договору купівлі-продажу, вимоги про її виселення є законними та обґрунтованими.Разом з тим, враховуючи необхідність дотримання балансу інтересів сторін при вирішенні спору з урахуванням оцінки пропорційності втручання у право відповідача на житло, Верховний Суд зазначає, що у кожній конкретній справі суд повинен встановити усі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У справах, де виникає потреба у встановленні справедливого балансу між інтересами сторін, має значення також і поведінка кожної із сторін спору. Верховний Суд визнає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1, оформивши право власності на частки у спірній квартирі у 2018 році, не могли не знати про те, що у спірній квартирі фактично проживає відповідач і несе усі витрати з утримання цієї квартири останні 12 років, що ОСОБА_4 та позивач ОСОБА_1, які з 2007 року фактично були співвласниками спірної квартири, не вимагали виселення відповідача. Крім того, згідно з інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна квартира АДРЕСА_1, на праві приватної власності належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 23 жовтня 2020 року, серія та номер: 816, зареєстрований Каховською міською державною нотаріальною конторою Херсонської області. Право власності за ОСОБА_4 зареєстровано 23 жовтня 2020 року.У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку заявник у касаційній скарзі посилається як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права, сформульовано висновок про те, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Права позивача, як власника житлового приміщення, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання пропорційності втручання у право ОСОБА_3 на житло, врахував висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), оцінивши встановлені у справі фактичні обставини, відмови у задоволенні позову про виселення, обґрунтовуючи своє рішення тим, що виселення буде становити непропорційне втручання у її право на житло. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися. Судом апеляційної інстанції здійснено оцінку пропорційності втручання у право відповідача на житло. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Доводи касаційної скарги по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що в свою чергу не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду