Іменем України14 грудня 2021 року м. Київсправа № 758/5454/18провадження № 61-16767св20Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи:позивач -ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2, подану адвокатом Пожидаєвим Ігорем Валентиновичем, на постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року до суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до

ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 01 жовтня 1983 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано 07 квітня 2012 року.

У період перебування в шлюбі подружжям придбане нерухоме майно - нежитлове приміщення № 138 за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки майно, набуте в шлюбі, належить подружжю на праві спільної сумісної власності, позивач просив суд про поділ цього майна та визнання за сторонами права власності у рівних частках на вказане нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року

в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя відмовлено.

Додатковим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року заяву ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 про відшкодування понесених судових витрат задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на правничу допомогу в сумі 30 000,00 грн.

Суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю позивача і відповідача як таке, що було придбане ними

у шлюбі. Однак позивачем не надано належних, допустимих і достовірних доказів в підтвердження того, що позивач довідався про своє порушене право лише

в березні 2018 року, намагаючись в усному порядку узгодити з відповідачем питання використання спірного нежитлового приміщення. Вказані позивачем обставини також спростовуються укладеними договорами оренди нежитлового приміщення (від 15 березня 2005 року та від 09 жовтня 2006 року), які позивач як директор ТОВ "ВВТ Оздоббуд Плюс" укладав з відповідачем.Рішення Подільського районного суду м. Києва про розірвання шлюбу позивача

і відповідача набрало законної сили 21 грудня 2008 року.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 27 лютого 2020 року та додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що нежитлове приміщення №138, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю позивача і відповідача як таке, що було придбане ними у шлюбі. Рішення суду в цій частині сторонами не оскаржується. При визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте

в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Зазначений правовий висновок щодо визначення перебігу позовної давності до вимог про поділ майна подружжя наведений у постанові Верховного Суду України від

23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15. Позивач зазначає, що під час продажу квартири АДРЕСА_2 за договором купівлі - продажу від 15 березня 2018 року (а.с. 82- 85, том 1), в усному порядку відповідачем йому було повідомлено про відмову добровільно компенсувати вартість спірного нежитлового приміщення, яке розташоване у цьому ж будинку. Враховуючи, що ОСОБА_2 була зроблена така заява, він у травні 2018 року подав до Подільського районного суду м. Києва дану заяву про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Колегія суддів не погодилася із висновками суду першої інстанції, що вказані позивачем обставини щодо позовної давності, спростовуються укладеними договорами оренди нежитлового приміщення від 15 березня 2005 року та від

9 жовтня 2006 року, оскільки вказані договори укладені між ОСОБА_2 як Фізичною особою - підприємцем та позивачем як директором ТОВ "ВВТ Оздоббуд Плюс", що не свідчить про наявність спору між подружжям щодо права власності на нежитлове приміщення, або визнання ОСОБА_1 особистого права власності на спірне майно за ОСОБА_2 . Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняла дії, які б порушували право на спільну сумісну власність позивача на спірне нежиле приміщення до 2018 року. Відсутні у справі

і докази того, що право на спільну сумісну власність позивача на спірне майно оспорювалось чи не визнавалось відповідачем до моменту його звернення

з даним позовом до суду.

Апеляційний суд встановив, що позивачем доведено, що про порушення (не визнання відповідачем) його права власності на спільне майно подружжя стало відомо з березня 2018 року, відтак позовна давність не пропущена.

Аргументи учасників справи

12 листопада 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду, залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції зазначив про те, що позивач дізнався про своє порушене право лише в березні 2018 року під час продажу квартири АДРЕСА_2 за договором купівлі - продажу від 15 березня 2018 року. Відповідач в усному порядку йому повідомив про відмову добровільно компенсувати вартість спірного нежитлового приміщення, яке розташоване у цьому ж будинку.

Разом з тим позивач звернувся до суду за захистом свого майнового права про поділ нежитлового приміщення № 138 за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому, продаж квартири АДРЕСА_2 вчинено двома сторонами справи - позивачем та відповідачем разом як продавцями, а відповідно до пункту 4 договору від 15 березня 2018 обидва продавці отримали кошти від продажу квартири, тобто ніякого порушення прав позивача у цій частині не було. Квартира АДРЕСА_2 та нежитлове приміщення № 138 за цією ж адресою є різними (окремими об`єктами) нерухомості.

Позивач просив суд про поділ нежитлове приміщення, яке вважає спільною сумісною власністю, але починаючи із 2004 року не користувався вказаним нежитловим приміщенням, доступу до нього не мав, воно не перебувало у його володінні, а також він не міг ним розпоряджатись, про що йому було відомо весь час з 2004 року і це встановлено судом першої інстанції. Позивач ніколи не користувався спірним нежитловим приміщенням, а 15 березня 2005 року та

09 жовтня 2006 року укладав із відповідачем договори оренди спірного нежитлового приміщення, які підписував як директор ТОВ "ВВТ Оздоббуд Плюс".

Обов`язок позивача довести, що він не міг довідатися про порушення свого права, випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 81 ЦПК України, тоді як відповідач повинен довести лише, що інформацію про порушення свого права позивач міг отримати раніше (правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 16 листопада 2016 року у справі

№ 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, а також правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21 лютого 2018 року

у справі 144/1292/15-ц, від 16 січня 2018 року у справі № 397/1402/15-ц).

Таким чином позивач не довів, що він не міг дізнатися про порушення свого права раніше, ще в 2008 році, оскільки як в період шлюбу, так і після його розірвання позивач не мав безперешкодного доступу до спірного нежитлового приміщення, не мав змоги володіти, користуватись і розпоряджатись спірним нежитловим приміщенням на власний розсуд. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 11 грудня 2008 року у справі № 2-3317-08р, яке набрало законної сили 21 грудня 2008 року, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та встановлено, що спору з приводу спільно нажитого майна сторони не мають.

Встановивши, що про порушення свого права позивач міг дізнатися ще

в 2008 році, а з позовом звернувся лише в у травні 2018 року, тобто через 10 років, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем пропущено позовну давність, про застосуванні наслідків спливу якої заявленого відповідачем.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, в порушення частини 2 статті 389 ЦПК України, застосував норму права статті 261 ЦК України, статті 72 СК України та статті 81 ЦПК України, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року

у справі № 6-17цс17 та Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року у справі

№ 202/3004/16-ц (провадження № 61-774св20), від 21 лютого 2018 року у справі 144/1292/15-ц, від 16 січня 2018 року у справі №397/1402/15-ц, від 04 липня

2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61- 19445св18), від

06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження № 61-5819св19, від

13 липня 2020 року справа №570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19) та

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Разом з цим у жовтні 2003 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_2

300 000,00 гривень для придбання нежитлового приміщення з метою відкриття

в ньому відповідачкою приватного медичного закладу. У 2004 році відповідачем придбане нежиле приміщення № 138 площею 298, 60 кв. м за особисті кошти, яке розташоване в АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 26 липня 2004 року, видане Головним управлінням житлового забезпечення. У 2005 році створене ТОВ "ДОБРОДЕЯ" (м. Київ, вул. Волоська, 50/38, оф. 138), керівником якої була і є відповідач ОСОБА_2 . Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не перевірив доводи щодо належності спірного нежитлового приміщення до особистої приватної власності подружжя, що не відповідає правовим висновкам Верховного Суду

у постановах: від 12 червня 2019 року у справі №595/324/17, від 27 січня

2020 року у справі №266/6293/18, а також висновкам Верховного Суду України

у постановах: від 01 липня 2015 року у справі №6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі №6- 2641цс15 від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі

У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до суду відзив, у якому просив рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.

Відзив мотивований тим, що скаржник в касаційній скарзі посилається на постанови Верховного Суду, однак його твердження щодо застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, є помилковими.

Вирішуючи питання про початок перебігу строку позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, бо саме по собі припинення шлюбу не є свідченням порушення права власності когось із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б свідчили про заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, яке зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права такого подружжя

і вказувати на початок перебігу строку позовної давності. Зазначена позиція Верховного Суду викладена в постановах по справі № 2-142/2011 від 06 лютого 2019 року, по справі 590/460/16-ц від 03 жовтня 2018 року, по справі № 6-258цс15 від 23 вересня 2015 року, по справі № 2 647/1683/15-ц від 28 лютого 2018 року.

Позивач дізнався про порушення його права на нежитлові приміщення лише

у березні 2018 року після продажу квартири за договором купівлі-продажу від

15 березня 2018 року, яка також придбана під час шлюбу, коли йому було повідомлено про відмову в добровільному порядку компенсувати вартість нежитлового приміщення, яке є спільною сумісною власністю, а титульним власником є відповідач. До 15 березня 2018 право позивача на спільну сумісну власність не порушувалось, він не заперечував проти користування приміщенням відповідачем.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду України від

16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 01 липня 2015 року у справі №6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі №6-2641цс15 від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 202/3004/16-ц (провадження

№ 61-774св20), від 21 лютого 2018 року у справі 144/1292/15-ц, від 16 січня

2018 року у справі №397/1402/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі

№ 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року

у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року

у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19, від 13 липня 2020 року справа №570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 12 червня 2019 року у справі №595/324/17, від 27 січня 2020 року у справі №266/6293/18 та

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року

в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) та від 21 листопада

2018 року у справі № 372/504/17.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Між позивачем та відповідачем 01 жовтня 1983 року укладено шлюб.

В період шлюбу відповідачем придбано нежиле приміщення

АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 08 липня 2004 року.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 грудня

2008 року шлюб між сторонами розірвано.

07 квітня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Переяслав-Хмельницького міськрайонного управління юстиції в Київській області видане свідоцтво НОМЕР_1 про розірвання шлюбу.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 60 СК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування

і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (435-15) .

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина третя статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України).

Встановивши, що спірне нежитлове приміщення придбане сторонами в шлюбі, суди зробили правильний висновок, що воно є їх спільною сумісною власністю. При цьому позивач рішення суду першої інстанції в частині мотивів відхилення її доводів в цій частині не оскаржувала.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

При визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 202/3004/16-ц (провадження № 61-774св20) зроблено висновок, що "вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19) зроблено висновок, що "обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного

з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15)".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що "можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює

в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається

з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32- 38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше".

Установивши, що позивачем доведено, що про порушення (не визнання відповідачем) його права власності на спільне майно подружжя стало відомо

з березня 2018 року, а тому відсутні підстави для відмови у задоволенні позову за пропуском позовної давності, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення ? без змін.