розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Луцького прикордонного загону (військова частина 9971) Державної прикордонної служби України на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року у складі судді Філюк Т. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у складі колегії суддів: Данилюк В. А., Киці С. І., Осіпука В. В.,

у справі за позовом Луцького прикордонного загону (військова частина 9971) Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1 про виселення з гуртожитку,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року Луцький прикордонний загін (в/ч 9971) Державної прикордонної служби України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення з гуртожитку.

В обґрунтування позовних вимог Луцький прикордонний загін (в/ч 9971) Державної прикордонної служби України посилався на те, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 листопада

2008 року серії НОМЕР_1 гуртожиток (літер А-5), загальною площею 3088, 8 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1, належить Державі Україна в особі Державної прикордонної служби України на праві державної власності.

Військовослужбовець ОСОБА_2 проходив військову службу у військовій частині 53904.

Відповідно до листа в/ч 53904 від 21 жовтня 1997 року № 33 старшому лейтенанту ОСОБА_2 надано ордер від 24 жовтня 1997 року № 62 на право зайняття жилої площі гуртожитку 1 КЕЧ ПВ України в

АДРЕСА_1 . На підставі вказаного ордеру ОСОБА_2 заселився із сім`єю (дружина ОСОБА_1, дочка

ОСОБА_3 ) у кімнату АДРЕСА_2 .

На момент звернення до суду із позовом ОСОБА_2 з Луцьким прикордонним загоном Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України у публічно-правових відносинах не перебуває.

Спірний гуртожиток призначений для проживання військовослужбовців Луцького прикордонного загону та членів їх сімей.

Згідно з картками прописок у спірному житловому приміщенні зареєстровані та проживають двоє членів сім`ї колишнього військовослужбовця ОСОБА_2 : дружина ОСОБА_4 та дочка ОСОБА_3, які займають житлову площу без належних правових підстав.

Посилаючись на необхідність у поселенні діючих військовослужбовців та членів їх сімей, які проходять службу та не мають у користуванні будь-якого службового житла, Луцький прикордонний загін (в/ч 9971) Державної прикордонної служби України просив виселити відповідача з кімнати

АДРЕСА_2, без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області

від 11 червня 2020 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1 із кімнати АДРЕСА_2, без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 листопада 2020 року заочне рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 червня 2020 року скасовано, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що виселення ОСОБА_1 не відповідає принципу пропорційності з огляду на те, що відповідач іншого житла для проживання не має, користується ним правомірно, оскільки вселилася в кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера, виданого її чоловікові як військовослужбовцю, уклала договір найму, постійно проживає у ньому та зареєстрована за його адресою, сплачує комунальні послуги, а тому її виселення є надмірним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, жодних доказів того, що відповідача було попереджено про необхідність звільнення приміщення в гуртожитку, позивачем суду не було надано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2021 року Луцький прикордонний загін (військова частина 9971) Державної прикордонної служби України засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 лютого 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У листопаді 2021 року справу № 161/21172/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права, яке полягає у помилковому та неповному дослідженні обставин справи. Суди не звернули належної уваги на те, що ОСОБА_2

у публічно-правових правовідносинах із позивачем уже не перебуває, а тому в порядку, передбаченому положеннями статті 132 ЖК УРСР, відповідач підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Позивач надіслав лист про звільнення спірної кімнати і у разі неотримання відповідачем вказаного листа, вона під час розгляду справи дізналася про намір Луцького прикордонного загону не продовжувати з нею договірні правовідносини.

Суди помилково застосували до спірних правовідносин положення інструкції № 380.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які не підтверджують наявність підстав для скасування законних і обґрунтованих судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що гуртожиток (літер А-5) загальною площею

3 088,8 кв. м, який знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, відповідно до свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 11 листопада 2008 року належить Державі Україна в особі Державної прикордонної служби України на праві державної власності (а. с. 7).

Військовослужбовцю ОСОБА_2 та членам його сім`ї (дружина ОСОБА_6 та донька ОСОБА_7 ) 24 жовтня 1997 року видано ордер на право зайняття жилої площі в гуртожитку на

АДРЕСА_1, а саме: кімнати АДРЕСА_3, житловою площею 14,52 кв. м (а. с. 11).

08 жовтня 2004 року між військовою частиною 9971 в особі командира частини підполковника ОСОБА_8 та ОСОБА_1 укладено договір найму кімнати № 68 у гуртожитку за адресою:

АДРЕСА_1 (а. с. 10).

Відповідно до карток прописки зареєстровані та проживають у кімнаті № НОМЕР_2 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а. с. 12, 13).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)

та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У контексті рішення ЄСПЛ у справі "KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE" викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

ЄСПЛ констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займаного або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві…". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, 41, 42,43 ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Крім того, за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла "має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів

статті 8 Конвенції…" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03,

§ 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на те, що "коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з житлом. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції" (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32-35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, з урахуванням того, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Пунктом 11 розділу І Положення про гуртожитки (в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено, що виселення з гуртожитків здійснюється відповідно до статті 132 ЖК УРСР.

Відповідно до положень статті 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що військовослужбовцю ОСОБА_2 та членам його сім`ї (дружина ОСОБА_6 та донька ОСОБА_7 ) 24 жовтня 1997 року видано ордер на право зайняття жилої площі в гуртожитку на АДРЕСА_1, а саме: кімнати

АДРЕСА_3, житловою площею 14,52 кв. м. 08 жовтня 2004 року між військовою частиною 9971 в особі командира частини підполковника ОСОБА_8 та ОСОБА_1 укладено договір найму кімнати № 68

у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до карток прописки зареєстровані та проживають у кімнаті № НОМЕР_2 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Факт перебування ОСОБА_2 на момент подачі позову із Луцьким прикордонним загоном Північного регіонального управління Державної прикордонної служби України у публічно-правових відносинах не встановлено.

Разом із тим, вирішуючи питання виселення ОСОБА_4 із займаної кімнати гуртожитку, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що втручання у право відповідача на житло, навіть якщо і здійснюється згідно із законом, проте не є співмірним та пропорційним,

а також суперечить вимогам Конвенції.

Вказаний висновок судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що житлове приміщення в гуртожитку є постійним місцем проживання відповідача, яка в ньому зареєстрована. Відповідач вселилася в кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера ще у 1997 році, постійно проживає у ньому та зареєстрована за його адресою, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, сплачує всі комунальні послуги. Таким чином, на думку судів, відповідач має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції. У зв`язку з чим виселення ОСОБА_4 із гуртожитку без надання іншого житла суперечитиме як вимогам закону, так і буде порушенням її права на житло.

Колегія суддів із зазначеним висновком судів першої та апеляційної інстанцій погоджується та наголошує, що формальне розуміння закону не може бути вищим за ідею справедливості, у зв`язку з чим доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 у публічно-правових правовідносинах із позивачем уже не перебуває, є безпідставними.

З огляду на встановлені судами фактичні обставини у контексті цієї справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог Луцького прикордонного загону (військова частина 9971) Державної прикордонної служби України є правильним.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що

в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,