Іменем України24 листопада 2021 рокум. Київсправа № 552/5874/19провадження № 61-15786св20Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Петрова Є. В. (суддя-доповідач),суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ткачука О. С.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Хіль Л. М., Бутенко С. Б., Гальонкіна С. А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів на його користь у розмірі 4 372 942,00 грн.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказував, що на початку вересня 2016 року до нього звернувся ОСОБА_2 з проханням надати в борг кошти у розмірі 4 372 942,00 грн та оскільки у нього були відсутні такі кошти у готівці вони домовилися про їх перерахунок ОСОБА_2 протягом вересня, жовтня та листопада 2016 року, а за закінченням отримання коштів вони укладуть нотаріально посвідчений договір позики.

З вересня до листопада 2016 року з карткового рахунку позивача № НОМЕР_1 та карткового рахунку № НОМЕР_2 перераховано ОСОБА_2 в рахунок позики кошти у розмірі 4 372 942 грн.

ОСОБА_2 відмовився укладати договір позики та його нотаріально посвідчувати.

ОСОБА_1 вказував, що під час судового розгляду цивільної справи № 554/445/17, у якій він був відповідачем, отримав копію листа від 26 лютого 2019 року № 20.1.0.0.0/7-20190211/2042, наданого АТ КБ "ПриватБанк" на виконання ухвали суду про розкриття банківської таємниці, в якому зазначено, що з 01 вересня 2016 року до 01 лютого 2017 року з його депозитних рахунків, відкритих в АТ КБ "ПриватБанк", проводились виплати на карту довірених осіб, серед яких і відповідач ОСОБА_2 .

Як зазначено у вказаному листі АТ КБ "ПриватБанк", відповідач ОСОБА_2 був довіреною особою по депозитним рахункам ОСОБА_1 . Відповідач також у відзиві від 26 листопада 2019 року у цій справі визнав, що протягом вересня - листопада 2016 року він отримував грошові кошти з рахунків ОСОБА_1, а також визнав, що мав праводоступу до депозитних рахунків як довірена особа.

Відповідач грошові кошти у розмірі 4 372 942 грн не повернув, які були отримані ним з депозитних рахунків позивача. При цьому зазначені грошові кошти продовжують знаходитись у розпорядженні відповідача без належних правових підстав.

Після отримання відповідачем з депозитного рахунку позивача останньої частини із вказаної суми грошових коштів в розмірі 4 372 942 грн відповідач відмовився укладати письмовий договір позики на відповідну суму, тому ОСОБА_1 вимагав повернути йому всю суму отриманих коштів, що і до цього часу не виконано.

З огляду на зазначене позивач вважав, що відповідач безпідставно утримує його кошти та просив стягнути їх з відповідача з підстав, передбачених положеннями статей 1006, 1212 ЦК України.

Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні. Пояснив, що позивач у грудні 2016 року позичив у нього кошти у розмірі 4 425 106 грн. Договір позики між ними укладався у письмовій формі. Оскільки ОСОБА_1 не повернув його борг, він звертався до Октябрського районного суду м. Полтави з позовом про стягнення боргу.

Рішеннями судів першої, апеляційної та касаційної інстанції його позовні вимоги були задоволені, стягнено з ОСОБА_1 на його користь суму боргу у розмірі 4 393 326 грн. З метою уникнення повернення боргу ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, та просив стягнути з нього 4 372 942 грн, що приблизно відповідає сумі боргу.

Відповідач категорично заперечував ту обставину, що він просив у позивача у борг вказану суму коштів та отримав їх від позивача як позику. Не заперечуючи факт отримання за довіреністю коштів з депозитного рахунку позивача, зазначав, що вони працювали разом, він був засновником підприємства, а позивач директором підприємства. Позивач видав йому довіреності на повне розпорядження його депозитними рахунками в АТ КБ "ПриватБанк", які є дійсними і на час розгляду справи. Кошти за довіреністю він отримував в рахунок повернення боргу ОСОБА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 28 липня 2020 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження того, що між сторонами була домовленість про укладення договору позики, що цей договір відбувся та отримання ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 4 372 942,00 грн.

Також ОСОБА_1 не надав жодного доказу того, що він перерахував сам особисто на картковий рахунок відповідача ОСОБА_2 2 497 742 грн (4 372 942 грн - 1 875 200 грн = 2 497 742 грн), а 1 875 200 грн ОСОБА_2 зняв з його карткових рахунків за довіреністю.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 28 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 4 372 942,00 грн. Вирішено питання про розподіл судового збору.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що посилання ОСОБА_2 про те, що кошти йому було повернено в рахунок погашення боргу за розпискою, не заслуговують на увагу, оскільки останнім не надано належних доказів, які б підтверджували факт зарахування вказаних грошових коштів в рахунок боргу за розпискою, зокрема, розписки про отримання і зарахування грошових коштів в рахунок боргу, звернення до суду чи виконавчого листа про зарахування грошових коштів в рахунок погашення боргу за розпискою.

Крім того, вказані кошти у сумі 4 372 942 грн були зняті в період з вересня до листопада 2016 року, ще до ухвалення рішення Октябрьського районного суду м. Полтави від 08 квітня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики (розпискою) та при ухваленні вказаного рішення не були враховані, як повернення боргу ОСОБА_1 за розпискою.

Враховуючи, що грошові кошти у розмірі 4 372 942,00 грн були отримані відповідачем ОСОБА_2, а у матеріалах справи немає доказів набуття останнім коштів за договірними правовідносинами щодо цього майна, тому у відповідача виникло зобов`язання перед позивачем повернути отримане майно, оскільки воно є таким, що безпідставно набуте.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, у якій просить скасувати вказане судове рішення із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з Київського районного суду м. Полтави.

25 січня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.

У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року справа призначена до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, зокрема суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме статтю 1212 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2020 року у справі № 910/13271/18.

Суд апеляційної інстанції не обґрунтував підстави відступу від правових висновків Верховного Суду, застосованих у вказаній справі судом першої інстанції, зокрема щодо статті 1212 ЦК України, з урахуванням виданих довіреностей на ім`я відповідача щодо "повного розпорядження депозитним вкладом", чинних станом на подання касаційної скарги.

Також ОСОБА_2 вказував, що суд апеляційної інстанції взагалі не надав оцінки доказам, не взяв до уваги того факту, що позивач ОСОБА_1, надаючи пояснення суду першої інстанції, не міг визначитися з походженням коштів на його депозитних рахунках, вказуючи, що кошти на них зараховувалися і від діяльності ТОВ "Мультиплат", які суми він точно не міг вказати, суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявності банківських доручень "на повне розпорядження вкладом", виданих ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2, в яких відсутнє зобов`язання повернення грошових коштів.

Позивачем не надано доказів на підтвердження переказу коштів у розмірі 2 497 742 грн на картковий рахунок відповідача ОСОБА_2, не зміг пояснити, коли та яким чином він сам особисто перераховував вказану суму та скільки карткових чи депозитних рахунків він мав в АТ КБ "ПриватБанк", перераховував він кошти ОСОБА_3 готівкою чи через банківську установу.

Суд апеляційної інстанції також не взяв до уваги та не надав оцінки тому, що ОСОБА_1 не зміг пояснити суду, чому він, ніби-то надавши кошти в борг в сумі 4 372 942 грн, здійснивши останні платежі в листопаді 2016 році, в подальшому в грудні 2016 року, а точніше 07 грудня 2016 року знову ж таки взяв у борг 4 510 011 грн, надавши ОСОБА_2 розписку. Не зрозуміло, чому ОСОБА_1, знаючи, що ОСОБА_2 ніби-то винен йому гроші в сумі 4 372 942 грн, позичає 4 372 942 грн, а не вимагає повернення боргу, що ставить під сумнів походження вказаних коштів, як і тверджень ОСОБА_1, що саме він позичав кошти ОСОБА_2 .

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що суд апеляційної інстанції правильно застосував висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17.

Суд першої інстанції не застосував під час ухвалення судового рішення презумпцію правомірності набуття права власності на певне майно, яке означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності е встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Судом першої інстанції порушено положення статті 82 ЦПК України, відповідно до яких обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Оскільки матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами договорів позики та будь-яких інших договорів, позивач обґрунтовано стверджував, що правовідносини між сторонами носять кондикційний характер.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до довіреностей, виданих ОСОБА_1 14 вересня 2016 року та 21 липня 2016 року на ім`я ОСОБА_2, позивач надав право ОСОБА_2 за нього розписуватися та виконувати всі дії та формальності, що пов`язані з цим дорученням. Строк дії довіреностей встановлений строком дії вкладів.

ОСОБА_2 отримував кошти з карткових рахунків позивача на підставі виданих ним довіреностей, що не заперечується відповідачем ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції встановив, що виписки по картковим рахункам № НОМЕР_1 та № НОМЕР_3, що відкриті в АТ КБ "ПриватБанк" на ім`я ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 204-216), містять інформацію про те, коли поповнювались вказані депозитні рахунки, розмір суми поповнення, та коли і в якому розмірі відбувалась видача коштів з цих рахунків, а інформації про те, кому видавались кошти та на якій правовій підставі відсутня.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору у вказаній справі є матеріально-правова вимога про стягнення коштів у розмірі 4 372 942,00 грн.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Надаючи оцінку доводам позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правовою підставою для задоволення позову є положення статті 1212 ЦК України.

Верховний Суд не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Відповідно до статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18.

Згідно зі статтею 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Статтею 1003 ЦК України визначено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 видав ОСОБА_2 довіреність від 14 вересня 2016 року та від 21 липня 2016 року на повне розпорядження його картковими рахунками № НОМЕР_1 та № НОМЕР_3, на підставі яких ОСОБА_2 отримував грошові кошти, що не заперечувалось відповідачем. Строк дії довіреностей встановлений строком дії вкладів. Із вказаних довіреностей вбачається, що позивач надав відповідачу право підпису та виконання всіх дій та формальностей, пов`язаних з цими дорученнями.

Згідно з листом АТ КБ "ПриватБанк" від 29 травня 2020 року, який приєднано до матеріалів справи, в якому банк роз`яснив, що бланк довіреності друкується за бажанням вкладника-довірителя. Обслуговуватися за довіреністю, що оформлена у банку, можливо як при наявності паперового бланку, так і без нього. Тобто ОСОБА_2 діяв на підставі дійсної довіреності, виданої саме за добровільним бажанням ОСОБА_1, який повністю був обізнаний із вимогами щодо її оформлення та строку дії.

Крім того, ОСОБА_1 як клієнт банку, відповідно до договору депозитного вкладу, надав право ОСОБА_2 на розпорядження вкладом. У разі звернення довіреної особи в банк для отримання грошових коштів з депозитного рахунку клієнта, ОСОБА_1 доручає банку відкрити на ім`я клієнта поточний рахунок у валюті вкладу з оформленням спеціального платіжного засобу (додаткової картки) на ім`я довіреної особи, а саме ОСОБА_3 . Довірена особа має право розпоряджатися коштами на поточному рахунку в розмірі вкладу за допомогою додаткової картки, пунктом 2.2.1.28 договору депозитного вкладу, який розміщений на офіційному сайті АТ КБ "ПриватБанк" та є публічним, діючим на цей час, тобто зняття готівки безпосередньо з депозитного рахунку заборонено, лише перерахування на інший картковий рахунок.

Таким чином, в договорі депозитного вкладу чітко визначено порядок зняття коштів із депозитного рахунку як клієнтом так і довіреною особою.

Отже, викладене свідчить про те, що дії ОСОБА_1 щодо передачі коштів ОСОБА_2 були добровільними, відповідно до чинних норм законодавства, зокрема, і умов депозитного вкладу, а тому кошти, отримані ОСОБА_2 на підставі виданих банківських доручень ОСОБА_1, не можна вважати безпідставно набутим майном в розумінні статті 1212 ЦК України, а твердження позивача щодо протилежного не підтверджується жодними доказами, тому суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки щодо безпідставності набуття вказаних коштів.

Тобто суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що наявність довіреностей, що видані позивачем ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 на повне розпорядження коштами позивача на його особистих карткових рахунках, є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). ОСОБА_1, надаючи ОСОБА_2 довіреності на повне розпорядження коштами, не зазначив жодних обставин, строків, при яких ОСОБА_2 як повірений повинен був би повернути кошти.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального й процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

З урахуванням встановлених у справі обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним і обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя, у зв`язку із чим таке рішення не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.