Короткий зміст позовних вимог і рішень судівУ жовтні 2019 року Міністерство оборони України звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Концерн "Військторгсервіс", ОСОБА_3, ОСОБА_4, про витребування майна із чужого незаконного володіння.Позов мотивовано тим, що Міністерство оборони України є титульним володільцем майна, загальною площею 184,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . На праві господарського відання Концерн "Військторгсервіс" 11 травня 2010 року уклало з ОСОБА_5, правонаступником якого є ОСОБА_4, договір купівлі-продажу 7/25 частини об`єкта нерухомого майна. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2013 року у справі № 232/6833/12, зміненим рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 липня 2013 року, вказаний договір купівлі-продажу визнано недійсним з моменту укладення та застосовано двосторонню реституцію. Однак до цього часу нерухоме майно у власність держави в особі Концерну "Військторгсервіс" не повернуто. Позивач стверджував, що ОСОБА_4 є недобросовісним набувачем, так як була обізнана про зміст рішення Вінницького міського суду Вінницької області та Апеляційного суду Вінницької області у справі № 232/6833/12. З моменту вирішення питання про повернення спірного майна в державну власність, майно відчужено (подаровано) ОСОБА_3, який у подальшому в рівних частинах відчужив (продав) його відповідачам. Позивач стверджував, що ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 не вжили достатніх заходів для з`ясування правомочності продавця і могли проявити обережність і обачність при укладенні договору. Також позивач переконував, що 7/25 частини об`єкта нерухомого майна, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що перебуває у власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, вибули з державної власності поза волею органу управління майном - Міністерства оборони України.Позивач переконував, що витребування майна не позбавляє відповідачів можливості відновити своє право шляхом пред`явлення вимоги до особи, в якої вони придбали майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).На підставі викладеного Міністерство оборони України просило суд витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у власність держави в особі позивача по 7/50 частини об`єкта нерухомого майна, загальною площею 184,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, та стягнути з відповідачів судові витрати.Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2020 року залучено до участі у справі як третю особу без самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4, оскільки вирішення спору може в подальшому вплинути на її права чи обов`язки.Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, позов задоволено. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства оборони України 7/50 частини об`єкта нерухомого майна, загальною площею 184,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 у власність держави в особі Міністерства оборони України 7/50 частини об`єкта нерухомого майна, загальною площею 184,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто в рівних частинах із ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Міністерства оборони України судові витрати у розмірі 11 964,96 грн.Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки спірне майно вибуло з володіння власника на підставі договору купівлі-продажу, який судом визнано недійсним, то наявні підстави для його витребування у відповідачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, у власність держави в особі Міністерства оборони України за правилами статті 388 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:- дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для застосування позовної давності до позовних вимог у цій справі, оскільки не звернули увагу на те, що початок перебігу позовної давності за вимогами позивача має обчислюватись з моменту, коли спірне майно фактично вибуло з володіння позивача, а саме з 20 травня 2010 року;- не надали належної оцінки тому, що задоволення позову про витребування спірного майна у заявника призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція), оскільки в такому випадку на заявника буде покладено індивідуальний надмірний тягар;- не надали оцінку добросовісності позивача в аспекті захисту ним права власності на спірне майно; - не врахували, що відсутність реєстрації права власності на спірне майно після отримання рішення у справі № 232/3368/12 протягом певного часу, визначеного для його виконання, - 1 рік, позбавляє права позивача вважати, що спірне майно належить йому на праві власності, оскільки він самостійно свідомо його не реалізував;- не звернули увагу на те, що оскільки позивач не повернув собі спірне майно та не зареєстрував право власності на нього, то він знав або міг знати про те, що спірне майно знаходиться у володінні іншої особи, зареєстроване за іншою особою, тому свідомо допустив відчуження ОСОБА_4 спірного майна на користь ОСОБА_3 18 червня 2017 року, в чому і був прояв його волі;- не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 19/6, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16.Також у касаційній скарзі заявник послався на те, що апеляційний суд безпідставно відмовив йому у поверненні надмірно сплаченого судового збору за розгляд апеляційної скарги у сумі 8 973,72 грн, оскільки він оскаржував рішення суду першої інстанції лише в частині розгляду позовних вимог Міністерства оборони України до нього, а сплатив судовий збір за оскарження вказаного рішення повністю.Крім того, у касаційній скарзі заявником викладено клопотання про зупинення виконання постанови Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року. Клопотання обґрунтовано тим, що набрання оскаржуваним судовим рішенням законної сили дозволяє позивачу звернутись до державного реєстратора з заявою про внесення змін відомостей про власника без отримання виконавчого листа, що унеможливить у подальшому поворот виконання рішення, у зв`язку з чим є підстави для зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.У травні 2021 року Міністерство оборони України подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому, посилаючись на її необґрунтованість, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Також у травні 2021 року до Верховного Суду надійшли пояснення ОСОБА_1, в яких він виклав свої аргументи щодо незгоди з рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року, постановою Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року і просив їх скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанціїВідповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями Верховного Суду від 05 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху з наданням строку для доплати судового збору.У квітні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги ОСОБА_2, а саме: звіт про оцінку спірного майна та квитанція від 02 квітня 2021 року № 35 про доплату судового збору у розмірі 11 695,00 грн. Таким чином, недоліки касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ); витребувано матеріали справи № 127/29254/19 із Вінницького міського суду Вінницької області; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Вінницького апеляційного суду від 02 лютого 2021 року; надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У травні 2021 року матеріали справи № 127/29254/19 надійшли до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу № 127/29254/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справиСудами попередніх інстанцій встановлено, що з 20 травня 2010 року держава в особі Міністерства оборони України є власником нежитлового приміщення на АДРЕСА_1, загальною площею 655,1 кв. м.11 травня 2010 року між Концерном "Військторгсервіс" в особі начальника філії торгівлі "Управління Західного оперативного командування" ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу частини нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б. за реєстровим № 4518, згідно з пунктом 1 якого Продавець передав (продав) у власність, а Покупець - набув (купив) у власність 7/25 частини нежитлових приміщень на АДРЕСА_1 і сплатив відповідну грошову суму за вказану частину приміщення, визначену пунктом 3 цього договору.Договором від 06 липня 2010 року, укладеним між цими ж сторонами, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б. за реєстровим № 7006, в договір від 11 травня 2010 року внесені зміни, відповідно до яких пункт 1 викладено в новій редакції, а саме зазначено, що Продавець передав (продав) у власність, а Покупець - набув (купив) у власність 7/25 частини нежитлових приміщень АДРЕСА_2 і сплатив відповідну грошову суму за вказану частину приміщення, визначену пунктом 3 цього договору, ця частка складається з приміщень 1-го поверху № 108: № 1- № 22 площею 163,4 кв. м та приміщень № 109: № 1-№4, площею 21,0 кв. м, загальною площею 184,4 кв. м.ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, про що 17 січня 2013 року складено відповідний актовий запис № 184.Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2013 року у справі № 232/3368/12 позов заступника Вінницького прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України в особі Концерну "Військторгсервіс" до ОСОБА_5 про визнання недійсним договорів купівлі-продажу та застосування наслідків недійсності правочину задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу частини нежитлового приміщення, укладений 11 травня 2010 року між Концерном "Військторгсервіс" та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б. за реєстровим № 4518 та договір про внесення змін до договору купівлі-продажу частини нежитлового приміщення, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В.Б. 11 травня 2010 року за реєстровим № 4518, укладений 06 липня 2010 року між Концерном "Військторгсервіс" та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б. за реєстровим № 7006. Зобов`язано ОСОБА_5 повернути державі Україна в особі Концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 7/25 частини нежитлового приміщення АДРЕСА_2, що складається: приміщення 1 поверху № 108: № 1- № 22 площею 163,4 кв. м та приміщення № 109: №1-№4, площею 21,0 кв. м, загальною площею 184,4 кв. м, отримане ним за договорами від 11 травня та 06 липня 2010 року. Зобов`язано Концерн "Військторгсервіс" повернути ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 249 603,60 грн, отримані Концерном "Військторгсервіс" за договорами від 11 травня та від 06 липня 2010 року. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір в розмірі 2 603,34 грн.Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 липня 2013 року у справі № 232/3368/12 заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2013 року в частині застосування реституції та розподілу судових витрат скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. Зобов`язано ОСОБА_4 повернути державі Україна в особі Концерну "Військторгсервіс" нерухоме майно - 7/25 частини нежитлового приміщення АДРЕСА_2, що складається з: приміщення 1 поверху № 108: № 1--№ 22 площею 163,4 кв. м та приміщення № 109: № 1 - 4, площею 21,0 кв. м, загальною площею 184,4 кв. м, отримане ОСОБА_5 за договорами від 11 травня 2010 року та від 06 липня 2010 року. Зобов`язано Концерн "Військторгсервіс" повернути ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 249 603,60 грн, отримані Концерном "Військторгсервіс" за договорами від 11 травня та від 06 липня 2010 року. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 2 603,34 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.Підставою недійсності вказаного правочину, як встановлено заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2013 року та рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 липня 2013 року у справі № 232/3368/12, стало недотримання Концерном "Військторгсервіс", зокрема, пункту 8 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803 (803-2007-п) , а саме відчуження майна державного підприємства відбулося без надання згоди з Фондом державного майна України. Зобов`язання щодо повернення майна державі Україна в особі Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_4 не виконала.Проте ОСОБА_7, яка брала участь у зазначеній справі № 232/3368/12, не зважаючи на обов`язковість судових рішень, свідомо не повідомила державного нотаріуса про свою обізнаність щодо визнання судом недійсним договору купівлі-продажу частини нежитлового приміщення, укладеного 11 травня 2010 року та договору від 06 липня 2010 року про внесення змін до договору від 11 травня 2010 року, та про покладений на неї судом обов`язок повернути зазначене майно державі.22 жовтня 2013 року державний нотаріус Другої вінницької державної нотаріальної контори видав ОСОБА_4 як дочці спадкодавця ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, свідоцтво про право на спадщину за законом на спірні нежитлові приміщення. У цьому свідоцтві вказано, що ці приміщення належали померлому на підставі договору купівлі-продажу частини нежилого приміщення, засвідченого Лукашенком В. Б., приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу 11 травня 2010 року за реєстром № 4518, та договору про внесення змін до договору купівлі-продажу від 11 травня 2010 року за реєстром № 4518, посвідченого Лукашенком В. Б., приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу 06 липня 2010 року за реєстром № 7006, зареєстрованих КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 06 липня 2010 року, книга № 3дюо, номер запису 374, реєстраційний номер 30161462.Виконавче провадження про зобов`язання ОСОБА_4 повернути нежитлове приміщення, що розташоване в АДРЕСА_1, приміщення № АДРЕСА_25, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, було закрито. Наразі на виконанні виконавчий лист не перебуває.20 вересня 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали договір дарування частки нежитлового приміщення, відповідно до якого ОСОБА_4 безоплатно передала у власність, а ОСОБА_3 прийняв у дарунок 7/25 частини у праві власності на нежитлове приміщення, що розташоване на АДРЕСА_1 приміщення № АДРЕСА_25, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4 .18 червня 2019 року ОСОБА_3 з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, за умовами якого ОСОБА_3 передав у власність, а ОСОБА_2 і ОСОБА_1 прийняли по 1/2 частки кожний 7/25 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом.Станом на 25 жовтня 2019 року згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно і їх обтяжень власниками спірного нежитлового приміщення в рівних частинах, по 1/2 частки кожен, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Нормативно-правове обґрунтуванняУ статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-2407цс15).Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року в справі № 1522/25684/12).Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скаргиУхвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки спірне майно вибуло з володіння власника на підставі договору купівлі-продажу, який судом визнано недійсним, то наявні підстави для його витребування у відповідачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, у власність держави в особі Міністерства оборони України за правилами статті 388 ЦК України.Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц; у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 19/6, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.Аргументи касаційної скарги про те, що витребування спірного нежитлового приміщення у ОСОБА_2 призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, були предметом розгляду судів попередніх інстанції та їм надана належна правова оцінка.Зокрема, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відхилення таких доводів заявника з огляду на таке.Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном". Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Витребовуючи майно у добросовісних набувачів: ОСОБА_1 і ОСОБА_2, суди врахували, що втручання у право осіб на мирне володіння майном є законним, так як передбачене статтею 388 ЦК України.Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.З огляду на наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що відчуження спірного майна відбулось всупереч судовому рішенню, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, так як в результаті держава безпідставно була позбавлена права на майно. Суспільний інтерес спрямований на повернення спірного приміщення до державної власності для задоволення потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на майно. Позитивні наслідки вилучення майна для захисту інтересів держави є більш важливими, ніж дотримання прав відповідачів які законним шляхом добросовісно набули своє майно. Принцип "належного урядування", який передбачає ризик будь-якої помилки державного органу покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються, в даному випадку застосовуватись не може так як набуття відповідачами майна відбулось через неналежне виконання своїх обов`язків при посвідченні правочину та проведенні реєстраційних дій саме приватним нотаріусом.Також суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідачі не позбавлені права на отримання компенсації за втручання в їх право на мирне володіння нерухомим майном, що не дає підстав вважати задоволення позову індивідуальним і надмірним тягарем, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння майном.Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для застосування позовної давності до позовних вимог у цій справі, оскільки не звернули увагу на те, що початок перебігу позовної давності за вимогами позивача має обчислюватись з моменту, коли спірне майно фактично вибуло з володіння позивача, а саме з 20 травня 2010 року, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 ЦК України).Відповідно до частини першої статті 258 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.Із матеріалів справи вбачається та встановлено судами попередніх інстанцій, що позивач довідався про порушення відповідачами свого права на спірне майно, лише 19 вересня 2017 року, а саме: коли ОСОБА_4 подарувала спірне майно ОСОБА_3, а також з моменту укладення договорів купівлі-продажу часток спірного нежитлового приміщення - 18 червня 2019 року, тобто коли майно вибуло з володіння власника у володіння іншої особи, без його волі. Тому позивач не пропустив позовну давність.Аргументи касаційної скарги про те, що відсутність реєстрації права власності на спірне майно після отримання рішення у справі № 232/3368/12 протягом певного часу, визначеного для його виконання, - 1 рік, позбавляє права позивача вважати, що спірне майно належить йому на праві власності, оскільки він самостійно свідомо його не реалізував, є безпідставними, оскільки зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником чинних норм цивільного законодавства України.Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив заявнику у поверненні надмірно сплаченого судового збору за розгляд апеляційної скарги у сумі 8 973,72 грн, оскільки він оскаржував рішення суду першої інстанції лише в частині розгляду позовних вимог Міністерства оборони України до нього, а сплатив судовий збір за оскарження вказаного рішення повністю, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України "Про судовий збір" (3674-17) .Згідно з підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції, чинній на час подання позовної заяви) судовий збір за подання позовної заяви майнового характеру юридичною особою становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.За змістом пунктів 2, 10 частини першої статті 176 ЦПК України у позовах про визнання права власності на майно або його витребування ціна позову визначається вартістю майна. У позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.Відповідно до підпункту шостого пункту 1 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду; апеляційної скарги на судовий наказ, заяви про перегляд судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.Згідно з частиною четвертою статі 6 Закону України "Про судовий збір" (3674-17) якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).Із матеріалів справи вбачається, що звергаючись до суду із цим позовом у жовтні 2019 року Міністерство оборони України заявило до ОСОБА_1, ОСОБА_2 дві позовні вимоги майнового характеру про витребування майна та сплатило судовий збір у загальній сумі 11 964,96 грн (т. 1 а. с. 2-18).Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року позовні вимоги Міністерства оборони України задоволено повністю (т. 3 а. с. 188-194).У грудні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подала апеляційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року, в якій просила скасувати таке рішення у повному обсязі та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову Міністерства оборони України (т. 4 а. с. 40-46).Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 листопада 2020 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме сплати судового збору у розмірі 17 947,44 грн (11 964,96 грн х 150 %) (т. 4 а. с. 50).24 грудня 2020 року представником відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_8 надано апеляційному суду квитанцію № 10001/0184 про оплату судового збору в сумі 17 947,44 грн (т. 4 а. с. 60). Тобто усунуто недоліки апеляційної скарги.Отже, оскільки розмір судового збору за подання апеляційної скарги розрахований апеляційний судом відповідно до вимог Закону України "Про судовий збір" (3674-17) і сплачений апелянтом у сумі проведених апеляційним судом розрахунків, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 щодо повернення надмірно сплаченого судового збору з огляду на її безпідставність.Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.