Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року придбав квартиру АДРЕСА_1, проте не зміг оформити право власності на це майно, оскільки втратив паспорт та інші особисті документи, тому вказаний правочин підписала його матір - ОСОБА_2 . У спірній квартирі проживають лише позивач та його сім`я, які зареєстровані за вищевказаною адресою, сплачують комунальні послуги та утримують вказане нерухоме майно. Відповідачі у зазначеній квартирі не проживали та не проживають.

ОСОБА_1 вказував, що після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_4, останній заявив свої права на частину вказаної квартири.

При цьому до розірвання шлюбу між відповідачами ні ОСОБА_2, ні ОСОБА_4 не цікавилися спірною квартирою, не сплачували комунальні послуги, оскільки вважали квартиру власністю ОСОБА_1 .

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив: визнати окрему частину договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року щодо покупця ОСОБА_2 недійсною; за договором купівлі-продажу вказаної квартири від 12 серпня 1997 року визнати покупцем ОСОБА_1 ; визнати за ним право власності на зазначену квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року залучено до участі у справі правонаступника померлого ОСОБА_4 - ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання права власності.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав доказів та не зазначив жодних підстав для визнання спірного договору купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року, укладеного на Товарній біржі "Українська біржа Десятинна", недійсним в частині покупця та визнання покупцем ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції взяв до уваги посилання відповідача на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права, враховуючи, що спірний договір було укладено 12 серпня 1997 року, про що позивачу було відомо у день його укладення, дана обставина ним не оспорювалась, а з цим позовом він звернувся 30 січня 2015 року. Проте місцевий суд не вважав доцільним застосування позовної давності з огляду на відсутність підстав для задоволення позову.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2015 року відмовлено у задоволенні позовної вимоги про визнання ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що вимога про визнання ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири є взаємопов`язаною з вимогами позову про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним і визнання права власності, у задоволенні яких відмовлено, тому вказана вимога є безпідставною та необґрунтованою.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 жовтня 2015 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано окрему частину договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року щодо покупця ОСОБА_2 недійсною.

За договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року визнано покупцем ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач виконав обов`язки покупця та скористався правами покупця: домовлявся з продавцем про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, зокрема, про її ціну, сплатив за власні кошти її вартість, придбав квартиру для себе, одразу після її придбання вселився у спірне житло і проживає в ній, а ОСОБА_2 вдає з себе покупця, будучи лише формально вписаною в даний договір. Висновки місцевого суду щодо пропуску позивачем строку позовної давності є помилковим. Про порушення свого цивільного права ОСОБА_1 дізнався лише тоді, коли ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про поділ спірної квартири, тобто у жовтні 2014 року, отже перебіг позовної давності розпочався з цього часу. Позовна давність позивачем не пропущена.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 07 жовтня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала касаційного суду мотивована тим, що, звертаючись з указаним позовом, ОСОБА_1 у позовній заяві зазначав, що про наявність оспорюваного договору йому було відомо ще з часу його укладення, тому апеляційний суд дійшов передчасного висновку, що про порушення свого права позивач дізнався лише у жовтні 2014 року.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

За договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 серпня 1997 року визнано покупцем ОСОБА_1 визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач виконав обов`язки покупця, і він же скористався правами покупця: домовився з продавцем про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, зокрема, про її ціну, сплатив за власні кошти її покупну ціну, придбав квартиру для себе, одразу після її придбання вселився туди і проживає в ній, а ОСОБА_2 вдає з себе покупця, будучи лише формально зазначеною покупцем у вказаному договорі. Про порушення свого права позивач дізнався лише у жовтні 2014 року, коли ОСОБА_4, після розірвання шлюбу з ОСОБА_2, заявив своє право на спірну квартиру, оскільки з часу придбання вказаної квартири ОСОБА_1 знаходився в довірительних відносинах зі своєю матір`ю, будь-яких суперечок щодо права володіння цією квартирою між ними не виникало. Позивач вважав себе одноособовим власником спірної квартири, разом з дружиною постійно проживав та був зареєстрований у ній, самостійно ніс витрати з її утримання. Відповідачі, у свою чергу, в придбанні вказаної квартири участі не приймали, грошові кошти на її купівлю не сплачували, ніяких прав на неї не заявляли, так як фактично покупцем та власником спірної квартири був саме позивач. Отже, перебіг позовної давності розпочався у жовтні 2014 року - від дня, коли позивач дізнався про порушення свого права, тому позовну давність не пропущено.

Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що договір купівлі-продажу квартири, укладений на біржі у простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним. За недійсною угодою кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні все, одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції не врахував, що двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним, тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку стосовно того, що в недійсному правочині, який є недійсним з моменту його укладення, можливо провести заміну його сторони.

Суд апеляційної інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно не дослідив наявні у справі докази і надав їм неналежну правову оцінку, не встановив всіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Крім того суд апеляційної інстанції, ухвалюючи нове рішення в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, не надав правової оцінки тому факту, що у матеріалах справи є додаткове рішення суду першої інстанції, яким ту ж саму вимогу залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, визнання позивача покупцем за договором купівлі-продажу квартири та визнання права власності.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що майнове право позивача було порушено відповідачем, разом з цим ОСОБА_1 звернувся до суду поза межами трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Посилання позивача щодо необхідності відраховувати позовну давність з часу пред`явлення відповідачем претензій на спірну квартиру (жовтень 2014 року) суд апеляційної інстанції відхилив з тих підстав, що ОСОБА_1 у своїх поясненнях визнавав ту обставину, що йому було відомо на час укладання договору купівлі-продажу, що він не є покупцем за цим правочином, тобто позивач знав про порушення своїх майнових прав.

Також апеляційний суд врахував, що позивачем не оскаржувалось додаткове рішення суду, яким було відмовлено у задоволенні позовної вимоги про визнання його покупцем за договором купівлі-продажу квартири.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року та залишити в силі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу оскарження судового рішення ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує, що апеляційний суд не врахував, висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), від 26 листопада 2018 року у справі № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18).

Також у касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про доведеність позовних вимог та порушення майнового права позивача зі сторони відповідача.

Висновки апеляційного суду не підтверджені матеріалами справи, оскаржувана постанова ґрунтується на припущеннях. Проживання позивача зі своєю другою дружиною, його реєстрація в спірній квартирі та сплата комунальних послуг не може підтверджувати його право власності на спірну квартиру.

Вирішуючи спір апеляційний суд не врахував висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 16 листопада 2016 року, та висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 01 квітня 2020 року, у цій справі, які були обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Апеляційний суд, приймаючи постанову в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання його покупцем за договором купівлі-продажу, не звернув уваги, що залишилось нескасованим додаткове рішення місцевого суду, яким у цій частині позов залишено без задоволення з інших підстав. Тобто, чинними є додаткове рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині відмови у визнанні ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу. Апеляційний суд вийшов за межі своїх повноважень, оскільки не прийняв постанови про скасування додаткового рішення суду першої інстанції.

ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказував, що апеляційний суд правильно встановив фактичні обставини справи, які підтверджені матеріалами справи та показаннями свідків. Позивач є фактичним власником квартири АДРЕСА_1, оскільки виконав обов`язки покупця та сплатив вартість квартири, а також тривалий час проживає в указаній квартирі та утримує це майно.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_3 15 липня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

23 лютого 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з договором купівлі-продажу від 18 травня 1995 року, укладеним на Товарній біржі "Українська біржа Десятинна", ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 продали, а ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідно до договору купівлі-продажу від 06 червня 1997 року, укладеного на Товарній біржі "Українська біржа Десятинна", ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_8 та ОСОБА_9 придбали квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно з договором купівлі-продажу від 12 серпня 1997 року, укладеним на Товарній біржі "Українська біржа Десятинна", ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 .

Суди також встановили, що позивач, звертаючись до суду з позовом, послався на те, що після розірвання шлюбу з дружиною він продав належну йому квартиру АДРЕСА_2, щоб у подальшому купити дві окремі квартири. За свою частину грошових коштів, отриманих від продажу вказаної двокімнатної квартири, він 12 серпня 1997 року придбав спірну однокімнатну квартиру, однак юридично оформити договір купівлі-продажу на себе не зміг, оскільки ним були втрачені особисті документи, у тому числі й паспорт громадянина України на його ім`я.

На підставі заяви позивача про видачу паспорта, посвідченої начальником Деснянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві, 02 вересня 1997 року ОСОБА_1 видано новий паспорт у зв`язку з втратою, тобто після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири.

Апеляційний суд також встановив, що у зв`язку з відмовою продавця квартири повернути суму завдатку, а також у зв`язку з необхідністю терміново придбати власне житло, вказаний вище договір купівлі-продажу спірної квартири на прохання позивача від імені покупця було підписано його матір`ю - ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою, виданою Житлово-будівельним кооперативом "Хімік-11" 26 серпня 2014 року, позивач з 1998 року разом з дружиною зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .

З часу придбання спірної квартири позивач разом з дружиною постійно проживав та був зареєстрований у ній, самостійно ніс витрати на її утримання.

Відповідно до рішення Деснянського районного суду міста Києва від 30 вересня 2014 року у справі № 754/9494/14-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, які перебували в шлюбі з 12 серпня 1982 року, розірвано.

Встановлено, що відповідачі у придбанні квартири АДРЕСА_1 участі не приймали, грошові кошти на її купівлю не сплачували та ніяких прав до розлучення на неї не заявляли.

Предметом позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2 у справі № 754/14031/14-ц є, зокрема, визнання об`єктом спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1, а також виділ йому частини цієї квартири.

Апеляційний суд встановив, що про наявність оспорюваного договору позивачу стало відомо з часу його укладення, а саме з 12 серпня 1997 року, проте позивач пред`явив позов у цій справі у січні 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час укладення спірного правочину існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР (1540-06) 1963 року) договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України "Про товарну біржу" угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Виходячи з аналізу статей 48, 59, 128 ЦК УРСР 1963 року за недійсною угодою кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - повернути його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

ОСОБА_1 надано належні та допустимі докази на підтвердження свого порушеного права власності на квартиру, позовні вимоги в частині визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності є обґрунтованими та відповідають вимогам закону.

Додаткове рішення суду першої інстанції, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання позивача покупцем за договором купівлі-продажу квартири, позивачем не оскаржувалося.

Позивач звернувся до суду з позовом поза межами позовної давності, та не навів доводів щодо поважності причин пропуску позовної давності, що є підставою для відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з указаним висновком суду апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) 2003 року, що набрав чинності 01 січня 2004 року (далі - ЦК України (435-15) 2003 року), Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Спірні правовідносини між сторонами виникли у 1997 році, тому при вирішенні спору підлягають застосуванню положення ЦК УРСР (1540-06) 1963 року.

Частиною першою статті 4 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають, в тому числі, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (пункт 1 частини другої статті 4 ЦК УРСР 1963 року).

Згідно зі статтею 41 ЦК УРСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до статті 49 Закону України "Про власність", чинного на час виникнення спірних правовідносин, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.

За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР 1963 року право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР 1963 року).

Положеннями статті 227 ЦК УРСР 1963 року передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про товарну біржу", чинним на час виникнення спірних правовідносин, не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.

У період укладання спірного договору купівлі-продажу існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК УРСР 1963 року договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору.

Проте, згідно зі статтею 15 Закону України "Про товарну біржу", чинному на час виникнення спірних правовідносин, біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.

За загальним правилом, право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором (частина перша статті 128 ЦК УРСР 1963 року), а відповідно до статті 153 ЦК УРСР 1963 року договір вважається укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору.

Отже, положення статті 227 ЦК УРСР 1963 року спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України "Про товарну біржу", чинному на час виникнення спірних правовідносин, закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою.

Таким чином положення статті 15 Закону України "Про товарну біржу", чинному на час виникнення спірних правовідносин, по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний.

Отже, договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку (квартири), укладений на біржі в простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним.

Згідно зі статтею 47 ЦК УРСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Тобто законодавець передбачав єдиний наслідок недотримання нотаріальної форми угоди - визнання її недійсною.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦК УРСР 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 року № 3 (v0003700-78) , чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК УРСР 1963 року угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК УРСР 1963 року застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45- 47, 49- 58 ЦК УРСР 1963 року).

Звертаючись до суду із зазначеним позовом ОСОБА_11 зазначав, що сторонами спірного договору виконано його умови у повному обсязі, зокрема він як покупець сплатив грошову суму, він зареєстрований та проживає у придбаній квартирі, договір купівлі-продажу зареєстровано у Київському міському бюро технічної інвентаризації, проте в змісті договору покупцем зазначено його матір ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (частини перша та друга статті 212 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову у зв`язку з тим, що вимоги є необґрунтованими, оскільки позивач не зазначив підстав для визнання спірного правочину недійсним в частині покупця та визнання його покупцем.

Пунктами 6, 7 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року передбачено, що правила Цивільного кодексу України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред`явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Тобто правила ЦК України (435-15) 2003 року щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР (1540-06) 1963 року.

Відповідно до статей 71, 75 ЦК УРСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР 1963 року встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Суд першої інстанції, дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1, також дійшов правильного висновку, що позовна давність не підлягає застосуванню.

Натомість суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування позовної давності, оскільки вимоги позивача є необґрунтованими.

Висновок суду першої інстанції не суперечить правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2018 року у справі № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18) та у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), на які заявник посилається в касаційній скарзі, оскільки у цих постановах Верховний Суд зазначив, що виходячи з аналізу статей 224, 227 ЦК УРСР 1963 року та статті 15 Закону України "Про товарну біржу" договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку (квартири), укладений на біржі в простій письмовій формі, може бути визнаний недійсним.

З огляду на викладене, доводи касаційної скарги що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, є обґрунтованими.

Отже Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, а тому вказане рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати.

Додаткове рішення суду є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору, та не може існувати окремо від нього (постанова Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 947/14712/20 (провадження № 61-7126св21).

Оскільки рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2015 року підлягає залишенню в силі, то додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 липня 2015 року також слід залишити в силі.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.