Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанційУ листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Козьякова І. Ю., державний нотаріус Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Щербина Я. О., про визнання заповіту недійсним, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасування запису.Свої вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина - ОСОБА_4, після смерті якої відкрилась спадщина на 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1 .Право власності на 1/8 частини вказаного будинку успадковано ним як обов`язкова частка у спадщині, інші 3/4 частини - відповідачем на підставі заповіту, складеного 24 липня 2007 року та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козьяковою І. О. за № 3159. На підставі вказаного заповіту відповідачу видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом та зареєстровано в реєстрі за № 8-161. Інша 1/2 частини будинку належить на підставі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_5 - сестрі спадкодавиці.Після смерті дружини йому стало відомо про цей заповіт. Проте після розмови з відповідачем щодо походження заповіту, питання про це було злагоджено, так як визначено недоторканість його часткової власності та порядок користування спадковим житловим будинком, тому він не розпочинав процес визнання заповіту недійсним.Після того, як відповідач вийшла заміж у 2011 році, вона кілька років не цікавилась будинком, жодна із співвласників будинку не доглядала за ним, не брала фінансової участі у його відновленні, проте, коли він привів його в належний стан, відповідач та третя особа вирішили позбавити його права власності на його частку у власності на будинок. 05 травня 2014 року ОСОБА_2, порушуючи їх домовленості щодо непорушності його права власності на будинок та порядку користування ним, звернулась до суду із позовною заявою про припинення права власності на належну йому частину будинку. За результатами вирішення цього спору Києво-Святошинським районним судом Київської області ухвалено рішення, яким припинено його право власності на 1/8 частини спірного житлового будинку.Вважає, що його померла дружина на час складання оспорюваного заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними з огляду на її стан здоров`я та вживання нею лікарських препаратів, а тому оспорюваний заповіт повинен бути визнаний судом недійсним, як і свідоцтво про право на спадщину за заповітом, отримане на його підставі.Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати причину пропуску строку звернення до суду поважною та поновити строк позовної давності; визнати недійсним заповіт ОСОБА_4, посвідчений 24 липня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козьяковою І. О. та зареєстрований у реєстрі за № 3159; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене 22 січня 2009 року державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Щербиною Я. О. та зареєстроване в реєстрі за № 605/08; скасувати запис № 204 у реєстрі права власності на нерухоме майно, а саме: домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1, реєстраційний номер: 24593190.Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем доведено належними та допустимим доказами, що на час складення та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними. Проте, з огляду на те, що позивач знав про існування оспорюваного ним заповіту вже станом на 11 жовтня 2008 року, звернувся до суду з позовом лише у листопаді 2015 року, а відповідачем заявлено про застосування позовної давності до вимог позивача, суд, керуючись частиною четвертою статті 267 ЦК України, відмовив у задоволенні вимоги про визнання заповіту недійсним.Постановою Київського апеляційного суду від 07 липня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем доведено належними та допустимим доказами те, що на час складення та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, разом з тим про наявність оскаржуваного заповіту позивачу було відомо ще з грудня 2008 року, але з позовом він звернувся лише в листопаді 2015 року, тобто зі спливом позовної давності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справиУ серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.У жовтні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подала до суду відзив на касаційну скаргу у якому зазначила, що позивач пропустив строк давності для звернення до суду із позовом, а його доводи про поважність причин пропуску цього строку не підтверджено жодними доказами. У жовтні 2021 року Дванадцята київська нотаріальна контора подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності.

Рух справи у суді касаційної інстанціїУхвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.30 вересня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного СудуЗгідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судамиІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 02 грудня 2007 року серії НОМЕР_1 .За життя ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений 24 липня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козьяковою І. Ю. за реєстровим № 3159, яким заповіла все своє майно ОСОБА_2 .На час смерті ОСОБА_4, їй на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 вересня 2000 року за реєстраційним № 3-3087, зареєстрованого в БТІ 03 жовтня 2000 року та в Музичанській сільській раді 11 листопада 2000 року, належали 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 . Інша частина вказаного будинку успадкована ОСОБА_5 .На день смерті ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з позивачем, що підтверджується свідоцтвом про одруження від 06 червня 1970 року.11 грудня 2008 року до Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу на його ім`я свідоцтва про право на спадщину на обов`язкову частку у майні звернувся позивач, повідомив, що про зміст заповіту, посвідченого 24 липня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козьяковою І. Ю. за реєстровим № 3159, йому відомо.З огляду на свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 січня 2009 року, виданим державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 8-161, відповідач отримала в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 3/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .12 лютого 2009 року КП "БТІ Києво-Святошинської районної ради Київської області" за відповідачем зареєстровано право власності на 3/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .22 січня 2009 року державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори позивачу як спадкоємцю обов`язкової частки у спадковому майні видане свідоцтво про право на спадщину за законом за реєстровим № 8-163 на 1/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 . Зі змісту вказаного свідоцтва вбачається, що на 3/8 частини вказаного житлового будинку на ім`я відповідача видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.05 травня 2014 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 звернулись до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30 жовтня 2014 року, припинено право власності ОСОБА_1 на 1/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_5, ОСОБА_2, право власності на 1/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнуто з ОСОБА_5 та ОСОБА_2 грошову компенсацію у сумі 40 704,00 грн.Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 травня 2016 року, право власності на житловий будинок із надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано: на 1/2 частину - за ОСОБА_5, на 1/8 - за ОСОБА_1, на 3/8 - за ОСОБА_2 .Судом на підставі медичних документів встановлено, що померла ОСОБА_1 на обліку у психіатра не перебувала, із 70-х років страждала на захворювання щитовидної залози, визнана інвалідом ІІ групи внаслідок післяопераційного гіпотеріозу, важкої форми, гіпотероїдної енцефалопатії ІІ ступеня, у 2001 році виявлено рецидив раку молочної залози, мала низку оперативних втручань, отримувала комбіновану терапію (опромінення, хіміотерапія), станом на час складання заповіту отримувала трамадол та сібазон в ін`єкціях, мала різко виражену анемію.З огляду на висновок судово-психіатричного експерта КЗ КОР "ОПНМО" від 05 вересня 2017 року № 28ц, ОСОБА_4 під час складання заповіту, 24 липня 2007 року, через свій психічний стан не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, надавати їм належну оцінку.Відповідно до висновку експерта від 21 листопада 2019 року № 254/19, складеного експертами ДУ "Головного бюро судово-медичної експертизи МОЗ України", ОСОБА_4 тривалий час (з 1991 року) хворіла на онкологічне захворювання - рак лівої молочної залози, у зв`язку із чим прооперована у 1991 році (квадрантектомія) та у 2005 році (видалення лівої молочної залози) періодично проходила обстеження та лікування, вказане захворювання прогресувало та ускладнилось появою метастазів в кістки скелета та ліву легеню. Розвитком ексудативного плевриту, анемії. Згідно з даними медичної книжки, при огляді ОСОБА_4 онкологом в амбулаторних умовах 23 липня 2007 року відмічено наявність скарг на загальну слабкість, болі в хребті, черевній порожнині та вказано діагноз: рак лівої молочної залози ступінь ІІА. Пролонгація захворювання, метастази в кістки. Вторинна анемія. Больовий синдром. В аналізі крові від 23 липня 2007 року показники гемоглобіну становили 65 г/л, еритроцитів 1,95х1012/л, що відповідає анемії важкого ступеня. В матеріалах справи є копія заповіту ОСОБА_4, складеного та посвідченого 24 липня 2007 року нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козьяковою І. Ю. Згідно з даними медичної карти стаціонарного хворого № 4824, ОСОБА_4 наступного дня (25 липня 2007 року) госпіталізована до МКЛ № 7 м. Києва, де знаходилась на лікуванні до 01 серпня 2007 року з діагнозом: анемія тяжкого ступеня тяжкості на фоні раку лівої молочної залози. Стан після комплексного лікування… . Показники гемоглобіну крові при надходженні становили 50 г/л, кількість еритроцитів 1,78х1012/л, що відповідає анемії важкого ступеня. Отже, враховуючи викладене вище, у ОСОБА_4 станом на 24 липня 2007 року мала місце хронічна анемія важкого ступеня. В медичній документації записи про наявність "тремору-тремтіння рук" відсутні. Разом з тим, необхідно зауважити, що тремтіння рук не є характерним для анемії будь-якого походження та будь-якого ступеня.

Нормативно-правове обґрунтуванняЗа змістом статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.Відповідно до визначення, яке міститься в статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України (435-15) щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами довів, що при посвідченні спірного заповіту його дружина - ОСОБА_4 за станом свого здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними та що у неї було відсутнє волевиявлення на складання оспорюваного заповіту. Разом із тим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).Частинами першою та п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) сформульовано висновок про те, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засадзахисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.У постанові 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня2018 року у справі № 367/6105/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15 (пункт 61), № 522/2201/15 (пункт 62) та № 522/2110/15 (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).Установивши, що ОСОБА_1 дізнався про оскаржуваний ним заповіт ще у грудні 2008 року, а із позовом він звернувся лише в листопаді 2015 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підставі для відмови у позові про визнання заповіту недійсним з огляду на пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 . При цьому позивач не навів поважних причин пропуску такого строку. Та обставина, що ОСОБА_1 після смерті своєї дружини домовився з відповідачем щодо режиму користування нерухомим майном, що входить до спадкового майна, не може бути визнано судом поважною причиною пропуску такого строку.У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.У вказаних постановах Великої Палати Верховного Суду сформульовано висновок про те, що для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.Необхідність відступу від висновків, викладених у цих постановах заявник обґрунтовує обставинами, які передували виникненню цього спору, характером спірних правовідносин, відносин між самими сторонами у справі, а також новим підходом Великої Палати Верховного Суду до інституту позовної давності. Заявник вказує, що судами попередніх інстанцій безпідставно не враховано доводів позивача про те, що відповідач скористалась пригніченим та виснаженим станом останнього пов`язаним із боротьбою за життя покійної ОСОБА_4 (хворіла з 1970 року та в 2001 року відбувся рецедив раку) та горем втрати коханої дружини, довірливим ставленням позивача до неї, ОСОБА_2 свідомо ввела його в оману та створила сприятливі умови для позбавлення його можливості своєчасно ініціювати питання оскарження заповіту в судовому порядку. У зв`язку із чим, позивач не міг об`єктивно сприймати всі ризики пов`язані із порушенням відповідачем усних домовленостей та усвідомив їх лише в момент, коли його права на майно були порушені. Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від попередніх висновків, суд виходить із такого.Для відступ від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, оскільки позиція про застосування позовної давності ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, яка залишається незмінною. Заявник вважає, що тлумачення норми права повинно залежати від обставин конкретної справи, з чим Верховний Суд не погоджується. Тлумачення правових норм, яке полягає у з`ясуванні, осмисленні дійсного змісту норм права з метою її застосування, не може залежати (чи змінюватись) від обставин конкретної справи. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду