Іменем України27 жовтня 2021 рокум. Київсправа № 710/784/19провадження № 61-5289св20Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого -Крата В. І.,суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - Російська Федерація,розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його представником ОСОБА_2, на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 06 листопада 2019 року в складі судді Побережної Н. П. та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що у квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської та Донецької областей України, він був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач вказував, що негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, та повсюдні прояви насильства на тимчасово окупованій території України, порушення прав людини, призвели до неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території міста Амвросіївка Донецької області та його вимушеного переселення у грудні 2014 року на підконтрольну Україною територію, а саме до села Лип`янка Шполянського району Черкаської області.

Наголошував, що збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України йому завдано істотної моральної шкоди. Так, у вересні 2014 року на дім позивача було здійснено напад російськими бойовиками. Погрожуючи зброєю та фізичним насильством, ОСОБА_1 пограбували, викравши великі суми грошових коштів, золоті та срібні вироби.

Фактичне проживання в умовах війни, постійні обстріли, давали підстави реально сприймати загрозу життю, а тому позивач постійно почував себе у небезпеці, переживав за родину, друзів, близьких знайомих.

В результаті вказаних подій здоров`я позивача суттєво погіршилося, так як у нього загострились професійні хвороби, які були отримані ним під час роботи на вугільній шахті. Крім цього, ОСОБА_1 відчував себе морально виснаженим, і тому прийняв рішення переїхати з окупованої території.

12 грудня 2014 року позивач переїхав до міста Черкаси. Перший час він не мав ні житла, ні притулку, а лише згодом у Черкаській обласній раді позивачу запропонували поселитися у будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Позивач зазначав, що вказаний будинок знаходиться в аварійному стані, у його приміщеннях немає ні шпалер, ні газу, ні водопроводу, ні печі.

Військові події, що відбулися внаслідок російської агресії, та змусили позивача переїхати з рідного Донбасу, негативно позначились на його нервовій та психічній системі. Позивач став особою з інвалідністю III групи, був змушений прилаштовуватись до нових життєвих умов та шукати роботу, залишився фактично один без родини та друзів.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просив стягнути з Російської Федерації на його користь у відшкодування моральної шкоди 1 054 200,00 грн, що є еквівалентом 35 000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання позову.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 06 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду

у розмірі 500 000,00 грн, що є еквівалентом 16 835,00 євро за офіційним курсом Національного банку України.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто на користь держави з Російської Федерації судовий збір у сумі

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог. Суд, врахувавши та прийнявши до уваги множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та наявність підстав для стягнення моральної шкоди в розмірі 500 000,00 грн, що еквівалентно 16 835,00 євро. Крім того, суд першої інстанції вважав, що обраний позивачем спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією, є законним. Вирішуючи питання щодо розміру компенсації за спричинену позивачеві моральну шкоду, суд першої інстанції виходив із розміру задоволених вимог заявників в аналогічних спорах, що розглядалися Європейським судом з прав людини.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 06 листопада 2019 року скасовано, прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі.

Апеляційний суд виходив з того, що вчинення по відношенню до іноземної держави таких процесуальних дій, як пред`явлення позову, залучення її до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на таке майно, є можливим лише за наявності згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором України або законом України. У матеріалах справи згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відсутня. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції також вказав, що встановлення частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" та частиною шостою статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відповідальною за шкоду Російську Федерацію лише встановлює того хто має відповідати, проте не змінює принцип судового імунітету, передбаченого Законом України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) та не спростовує визначені правила.

Доводи позивача стосовно розміру відшкодування моральної шкоди є безпідставними та необґрунтованими, не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду загальними судами України, у зв`язку з відсутністю в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відповідно до частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Аргументи учасників справи

У березні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Касаційна скарга, із урахуванням заяви про виконання ухвали суду про завишення касаційної скарги без руху, мотивована тим, що підхід, за якого суд у кожній конкретній справі вирішує питання про надання імунітету іноземній державі, найбільш повно забезпечує дотримання принципу розподілу влади, посилює незалежність судової системи та підвищує рівень її впливу у суспільстві, а також безумовно сприяє реалізації особою права на справедливий суд.

Принцип імунітету держави не включений до Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об`єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року. Отже, він має диспозитивний характер.

Питання імунітету іноземної держави повністю відокремлене від питання імунітетів, що надаються особисто її главі, дипломатичним представникам та військовим кораблям. Наразі існує близько десяти вузькоспеціалізованих конвенцій, які встановлюють обсяг та порядок надання імунітетів окремим категоріям іноземних посадових осіб і державного майна (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року, Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року, Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 року, Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року тощо).

При цьому переважна більшість розвинених держав (Австрія, Німеччина, Італія, Бельгія, Франція, США, Великобританія, Австралія, КНР, Японія тощо), які поважають загальні принципи міжнародного права і беруть участь у згаданих вище міжнародних конвенціях, у той же час, широко застосовують у своїй судовій практиці концепцію обмеженого імунітету держави.

Наведені вище факти свідчать про те, що принцип імунітету держави має диспозитивний характер і не відноситься до загальних принципів міжнародного права.

Натомість, повага до імунітету іноземної держави базується на звичаєвій нормі міжнародного права. При цьому, починаючи з другої половини XX століття сфера застосування норми, що ґрунтується на теорії абсолютного імунітету іноземної держави, постійно звужується, а сфера застосування норми, яка базується на концепції обмеженого імунітету, постійно розширюється.

Цей висновок підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23 березня 2010 року у справі "Чудак проти Литви" (Cudak v Lithuania (Application № 15869/02), Judgment 23 Маrch 2010) зазначено, що застосування абсолютного імунітету держави, упродовж багатьох років, поступово послабшало. У 1979 році Комісія міжнародного права отримала завдання систематизувати і поступово розвинути міжнародне право у сфері юрисдикційного імунітету держав та їхньої власності. За результатами проведеної роботи Генеральна Асамблея ООН у 2004 році прийняла Конвенцію про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (пункт 64 згаданого вище рішення).

Розглядаючи справу "Олєйніков проти Росії", Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовується згідно із звичаєвим міжнародним правом, навіть якщо відповідна держава і не ратифікувала зазначену конвенцію, за умови, що вона не заперечувала проти неї. Російська Федерація цю конвенцію не ратифікувала, але і не заперечувала проти неї, напроти, вона підписала конвенцію 01 грудня 2006 року (пункт 66 рішення "Олєйніков проти Росії" від 14 березня 2013 року). Суд наголосив, що навіть до підписання згаданої конвенції Російська Федерація визнала обмежений імунітет як принцип звичаєвого міжнародного права. Зокрема, Президент Російської Федерації двічі: у висновку від 13 травня 1998 року і в листі від 23 червня 1999 року, чітко заявив, що обмежений імунітет є звичаєвою нормою міжнародного права, в той час як принцип абсолютного імунітету є застарілим. Вищий арбітражний суд Російської Федерації в інформаційному листі від 18 січня 2001 року дав судам першої та апеляційної інстанцій однозначне розпорядження застосовувати обмежений імунітет, незважаючи на той факт, що абсолютний імунітет вважався доктриною згідно з Арбітражним процесуальним кодексом від 1995 року, який був чинним на той момент (пункт 67 згаданого вище рішення). Враховуючи зазначене, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що положення Конвенції ООН від 2004 року застосовуються до держави-відповідача відповідно до звичаєвого міжнародного права (рішення "Чудак проти Литви" (Cudak v Lithuania (Application № 15869/02), пункт 58). Суд також зазначив, що цей факт необхідно взяти до уваги при вирішенні питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 68 рішення "Олєйніков проти Росії").

Згідно з приписами частини четвертої статті 10 ЦПК України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд застосував норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності під час розгляду справи № 796/165/18, в якій Російська Федерація виступала відповідачем. Як вказано у пункті 75 постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18 Україною вищевказані міжнародні конвенції не ратифіковано, проте викладена у них концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави застосовується згідно із звичаєвим міжнародним правом, з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" (скарга № 36703/04).

Отже, з урахуванням рішення Європейського суду з прав людини від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" та постанови Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18, норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно із звичаєвим міжнародним правом.

При цьому непублічний характер дій Російської Федерації під час збройної агресії проти України, застосування нею власних військових підрозділів і техніки без розпізнавальних знаків і без оголошення війни, повне заперечення участі російських військовослужбовців у бойових діях на території України, приховане створення, навчання, фінансування, озброєння та матеріальне забезпечення підконтрольних Російській Федерації незаконних збройних формувань на території України, організація і координація диверсійно-терористичної діяльності проти України, а також використання інших специфічних форм і методів "гібридної війни", у результаті яких була завдана шкода життю, здоров`ю та майну значної кількості осіб на території України, однозначно вказує на те, що збройна агресія Російської Федерації проти України не є актом публічної влади, вчиненим з публічною метою. Таким чином, вказана діяльність Російської Федерації не може розглядатися як така, що має суверенну природу і на неї не поширюється судовий імунітет.

На переконання позивача, у справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої у результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, дія норм Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) не поширюється.

Апеляційний суд не врахував норми Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (1207-18) та Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" (2268-19) .

Позивач просить відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 та застосувати під час розгляду справи за його позовом концепцію обмеженого імунітету держави. При цьому наголошує, що застосування українськими судами концепції обмеженого імунітету держави під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, залишається єдиним ефективним механізмом захисту прав постраждалих осіб.

Також ОСОБА_1 вважає, що на день його звернення до суду з касаційною скаргою немає висновку Верховного Суду щодо обов`язковості врахування практики Європейського суду з прав людини під час визначення розміру моральної шкоди, завданої особі внаслідок збройної агресії іноземної країни.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 30 червня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження позивач зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, яка передбачена пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від

13 травня 2020 року у справі № 711/17/19. Таким чином, касаційна скарга містить підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно з даними довідки від 15 грудня 2014 року

№ 7125000252, виданої Управлінням соціального захисту населення Шполянської районної Державної адміністрації Черкаської області,

ОСОБА_1 взято на облік як внутрішньо переміщену особу. Фактичне місце проживання/перебування зазначене в указаному документі:

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 13 липня

2018 року встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 у грудні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.

Це рішення не оскаржувалось в апеляційному порядку та набрало законну силу.

Згідно з даними довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12ААА № 530284 від 28 вересня 2016 року, виданої Спеціалізованою радіологічною МСЕК м. Черкаси, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" від 15 квітня 2014 року № 1207-VII (1207-18) визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 (198/93) , держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.

Крім того, порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) , який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає

в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Як видно з позовної заяви, позивач звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди до.

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції правомірно, з посиланням на відповідні норми законодавства вказав на те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову.

Разом з цим статтею 4 ЦПК України закріплено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості).

Відповідно до положень про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93 (198/93) , Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.

Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Розглянувши справу по суті, суд першої інстанції на порушення наведених норм міжнародного права перед вирішенням питання про відкриття провадження у справі не надіслав відповідачу у встановленому порядку позовної заяви із додатками і не з`ясував, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України. З`ясування цього питання має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України.

Схожі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 13 травня

2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), від 09 червня

2021 року в справі № 265/7703/19 (провадження № 61-9187св20), від 11 серпня 2021 року в справі № 542/1323/18 (провадження № 61-20738св19), від

01 вересня 2021 року в справі № 754/10080/19 (провадження № 61-584св21).

Надсилання судом першої інстанції копії ухвали про відкриття провадження у справі та копії позовної заяви з додатками безпосередньо до посольства Російської Федерації не є підтвердженням виконання судом вказаних вимог наведених норм права.

Суд першої інстанції помилково вважав, що Російська Федерація не має судового імунітету у цій справі, а справу можливо розглядати по суті позовних вимог.

Апеляційний суд правильно вказав, що у цій справі згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відсутня, оскільки матеріали справи не містять таких даних. Проте такий висновок не спростовує факту розгляду справи без з`ясування належним чином питання наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України як такого, що має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії.