Іменем України20 жовтня 2021 рокумісто Київсправа № 727/9665/14-цпровадження № 61-10169св20Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Ступак О. В.,суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,учасники справи:позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,відповідачі: Чернівецька міська рада, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, Департамент економіки Чернівецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, правонаступниками якого є ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_10,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, а також Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської ради на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Владичана А. І., Кулянди М. І.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у листопаді 2014 року звернулися до суду з позовом, у якому просили визнати незаконними та скасувати рішення міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнати договори купівлі-продажу нерухомого майна недійсними.

Позивачі обґрунтовували свої вимоги тим, що вони є власниками квартир у двох суміжних і об`єднаних будинках на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Стверджували, що 09 жовтня 2014 року їм стало відомо про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 набули права власності на підвальні приміщення, у зв`язку з чим розпочали будівельні роботи. На переконання позивачів, ці приміщення є допоміжними та не могли бути передані у власність зазначеним особам.

Посилаючись на порушення права спільної сумісної власності на підвальні приміщення, відсутність згоди співвласників на відчуження майна, позивачі просили визнати незаконними та скасувати:

- пункт 33 Переліку об`єктів комунальної власності міста Чернівців, які підлягають приватизації в 2006 році, затвердженого рішенням 40 сесії Чернівецької міської ради 4 скликання від 22 грудня 2005 року № 913 щодо викупу приміщення (склад) на АДРЕСА_3 орендарем - приватним підприємцем ОСОБА_6 ;

- пункт 60 Переліку об`єктів комунальної власності міста Чернівців, які підлягають приватизації в 2008 році (об`єкти, які пропонуються до приватизації з ініціативи органу приватизації шляхом продажу з аукціону), затвердженого рішенням Чернівецької міської ради від 27 грудня 2007 року № 471;

- підпункт 1.1 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 квітня 2006 року № 256/6 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)" щодо підтвердження права комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_3, загальною площею 26, 40 кв. м, що складається з приміщень XIII, XVIII;

- підпункт 1.2 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)" щодо підтвердження права комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1, загальною площею 84, 0 кв. м, що складаються з приміщень І-VII;

- підпункт 1.9 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16 "Про оформлення права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців (делеговані повноваження)" щодо оформлення права комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3 ), загальною площею 102, 0 кв. м, що складаються з приміщень 27-1-27-10;

визнати недійсними та скасувати:

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане територіальній громаді м. Чернівців Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради 13 квітня 2006 року, на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А, загальною площею 26, 40 кв. м, що складаються з приміщень XIII, XVIII, зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 квітня 2006 року за реєстраційним № 14593826;

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане територіальній громаді м. Чернівців Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради 13 грудня 2006 року, на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А, загальною площею 84, 0 кв. м, що складаються з приміщень І-VІІ, зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 грудня 2006 року за реєстраційним № 17318517;

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане територіальній громаді м. Чернівців Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради 17 вересня 2007 року, на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А, загальною площею 102, 0 кв. м, що складаються

з приміщень 27-1-27-10, зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 27 вересня 2007 року за реєстраційним № 20433554;

визнати недійсними:

- договір купівлі-продажу, укладений між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 15 червня 2006 року № 670, зареєстрований у реєстрі за № 1846;

- договір купівлі-продажу, укладений між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 28 грудня 2006 року № 670/1, зареєстрований у реєстрі за № 4289;

- договір купівлі-продажу, укладений між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_5 28 березня 2008 року № 966, зареєстрований у реєстрі за № 1056.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Чернівецька міська рада та Виконавчий комітет Чернівецької міської ради заперечували проти задоволення позову, зазначили, що правовий статус приміщень фактично було визначено ще до приватизації та придбання квартир позивачами, підстави для передачі спірних приміщень позивачам у власність як допоміжних приміщень відсутні.

Департамент економіки Чернівецької міської ради також заперечував проти задоволення позову, зазначив, що рішення міської ради та інформація про відчуження нежилих приміщень були оприлюднені в засобах масової інформації, зокрема у газеті "Чернівці".

ОСОБА_5 позов не визнав, вважав його безпідставним.

ОСОБА_6 просив відмовити у задоволенні позову, застосувати позовну давність.

Про застосування позовної давності також заявила і Чернівецька міська рада.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа переглядалася судами неодноразово.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 22 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зробив висновок, що на спірні приміщення співвласники квартир не мали спільної сумісної власності, статус цих приміщень встановлено як нежитлові. У судовому засіданні встановлено обставини, які не заперечувалися сторонами, зокрема, що спірні приміщення з 1996 року використовувалися як склад, здавалися в оренду та жодного дня мешканцями будинків на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 як підвальні приміщення не використовувалися, використання спірних приміщень орендарями не створювало перешкод для забезпечення експлуатації будинку і побутового обслуговування мешканців будинку.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 16 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не знали і не могли знати про те, що спірні приміщення підвалу об`єднаного будинку АДРЕСА_1 та будинку АДРЕСА_3 I-VII, XIII, XVIII, 27-1-27-10 належать на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і що останні не надали згоди на вчинення правочинів, що виключає можливість визнання договору купівлі-продажу, укладеного між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 15 червня 2006 року № 670, договору купівлі-продажу, укладеного між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 від 28 грудня 2006 року № 670/1, договору купівлі-продажу, укладеного між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_5 від 28 березня 2008 року № 966, недійсними.

Постановою Верховного Суду від 31 липня 2019 року рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий апеляційний розгляд.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції зазначив, що враховуючи, що предметом оскарження у цій справі є рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до яких територіальна громада м. Чернівців набула право власності на спірні приміщення підвалу, а також правочини, відповідно до яких зазначені приміщення, без згоди співвласників цього майна, перейшли у власність інших осіб, апеляційний суд не з`ясував характеристику спірних приміщень за відповідними документами, не встановив, до категорії яких приміщень вони відносяться (допоміжні чи нежитлові), та в залежності від цього не вирішив належним чином заявлені позовні вимоги.

Крім того, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права при вирішенні спірних правовідносин у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ані з добросовісністю особи, яка уклала договір щодо спільного майна, ані третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору, а частиною четвертою статті 369 ЦК України передбачено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 03 червня 2020 року залучено до участі у справі ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 як правонаступників померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 .

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково.

Визнано незаконними та скасовано:

- підпункт 1.2. пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)", яким підтверджено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1, загальною площею 84, 00 кв. м, що складаються з приміщень І-VII;

- підпункт 1.9. пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16 "Про оформлення права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців (делеговані повноваження)", яким оформлено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3 ), загальною площею 102, 00 кв. м, що складаються з приміщень 27-1 - 27-10;

- пункт 60 Переліку об`єктів комунальної власності м. Чернівців, які підлягають приватизації у 2008 році (об`єкти, які пропонуються до приватизації з ініціативи органу приватизації шляхом продажу з аукціону), затвердженого рішенням Чернівецької міської ради від 27 грудня 2007 року № 471.

Визнано незаконними та скасовано:

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2006 року на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А, загальною площею 84, 00 кв. м, що складаються з приміщень І-VII, видане на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15, зареєстроване ЧКОБТІ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 грудня 2006 року за реєстраційним № 17318517;

- свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 17 вересня 2007 року на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А, загальною площею 102, 00 кв. м, що складаються з приміщень 27-1-27-10, видане на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16, зареєстроване ЧКОБТІ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 27 вересня 2007 року за реєстраційним № 20433554.

Визнано недійсними:

- договір купівлі-продажу від 28 грудня 2006 року № 670/1, укладений між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6, зареєстрований у реєстрі за № 4289;

- договір купівлі-продажу від 28 березня 2008 року № 966, укладений між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за № 1056.

В іншій частині позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що висновком судової будівельно-технічної експертизи від 04 грудня 2015 року № 889 та висновком додаткової будівельно-технічної експертизи від 10 червня 2016 року № 199/16-22 підтверджується, що приміщення підвалу І-VII, площею 84, 0 кв. м, та 21-1-27-10, площею 102, 0 кв. м, які знаходяться в структурі багатоквартирного житлового будинку літ. А на АДРЕСА_1 / АДРЕСА_3, є допоміжними і призначені для задоволення побутових потреб мешканців.

У матеріалах справи відсутні докази надання згоди усіма мешканцями багатоквартирного будинку на розпорядження (відчуження) спірних підвальних приміщень третім особам, як і на визнання (підтвердження) права власності на них за територіальною громадою м. Чернівців.

Тож висновок суду першої інстанції про те, що спірні приміщення є нежитловими і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, а згода мешканців будинку на їх відчуження не потрібна, є помилковим.

У частині вирішення позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішення Чернівецької міської ради, свідоцтва та договору купівлі-продажу, предметом яких є приміщення ХІІІ, ХVІІІ, суд апеляційної інстанції вважав, що вони задоволенню не підлягають, оскільки вони не були предметом судових будівельно-технічних експертиз, позивачами не надано до суду доказів наявності в них інженерних комунікацій, мереж, обладнання тощо, які призначені для обслуговування будинку і доступ до яких має бути необмеженим. Тому й не доведено функціонального їх призначення як допоміжних приміщень.

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, апеляційний суд вважав, що оспорювані рішення виконавчого комітету міської ради щодо оформлення права власності на нежитлові приміщення ухвалювалися без погодження з власниками квартир як співвласниками допоміжних приміщень, без їх інформування про це. Позивачам стало відомо про зазначені рішення в 2014 році з відповіді Департаменту економіки Чернівецької міської ради від 17 жовтня 2014 року № КО-8/-02/01-інф на їх запит.

На переконання апеляційного суду, порушення є триваючим і не було припинено станом на дату звернення позивачів до суду. Триваюче порушення характеризується тим, що не має чітко окреслених часових меж, а тому строк позовної давності за триваючим порушенням потрібно обчислювати з моменту припинення такого порушення.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9

ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 09 липня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просили скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 .

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявники визначили, що:

- оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права;

- оскаржуване рішення не відповідає правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,

(провадження № 14-338цс18) щодо необхідності обрання та застосування конкретного способу захисту порушеного права;

- апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що права особи, яка вважає себе власником майна, відчуженого за оспорюваними правочинами третій особі, відсутність між сторонами укладеного договору, підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216, 391 ЦК України, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц провадження

№ 14-636цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження

№ 12-14звг19), постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11 (провадження № 61-25529св18), від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19), від 20 травня 2020 року у справі № 727/9199/16-ц (провадження № 61-15968св19);

- суд апеляційної інстанції не врахував, що спірне нерухоме майно є власністю ОСОБА_6 у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ;

- апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позовна давність не поширюється на вимоги позивачів про визнання недійсними рішень Виконавчого комітету Чернівецької міської ради, свідоцтв про право власності та договорів купівлі-продажу нерухомого майна. Водночас апеляційний суд дійшов взаємовиключного висновку, що перебіг позовної давності розпочався у 2014 році. Під час вирішення питання про застосування позовної давності до спірних правовідносин суд не застосував правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2018 року у справі № 368/513/16-ц (провадження № 61-1273св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 2-4157/11 (провадження № 61-9415св18), від 27 травня 2020 року у справі № 910/6817/19;

- суд апеляційної інстанції не врахував, що спірні приміщення протягом тривалого часу (не пізніше ніж з 2003 року) були самостійним об`єктом цивільно-правових відносин - договорів оренди цього нерухомого майна. У судових засіданнях позивачі не заперечували, що спірні приміщення використовувалися як допоміжні для об`єктів торгівлі, розташованих на першому поверсі, та призначалися лише для експлуатації цих торгових приміщень, а не мешканцями усього будинку, які ніколи не мали доступу до них. Дійшовши висновків про те, що спірні приміщення є допоміжними, суд не надав належної правової оцінки способу і порядку їх використання. Під час вирішення питань про розмежування допоміжних приміщень та нежитлових суд зобов`язаний був врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 522/668/13-ц (провадження № 61-23746св18), від 21 травня 2020 року у справі № 914/7/19.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявниками зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ними вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Чернівецької міської ради та Виконавчого комітету Чернівецької міської ради

Чернівецька міська рада та Виконавчий комітет Чернівецької міської ради 19 серпня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просили скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційну скаргу, Чернівецької міської ради та Виконавчого комітету Чернівецької міської ради

Доводи касаційної скарги та підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду є аналогічними доводам та підставам касаційного оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції, викладеним у касаційній скарзі ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, а тому Верховний Суд не вважає за доцільне повторно їх викладати.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 у вересні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзив, у якому просили касаційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, а також Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської ради залишити без задоволення, постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року залишити без змін.

Позивачі зазначили, що ними обрано ефективний спосіб захисту, що підтверджується фактом виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, зокрема відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідно до яких скасовано право власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на спірні приміщення.

У відзиві на касаційні скарги також зазначено, що під час касаційного перегляду справи 31 липня 2019 року Верховний Суд не зазначав про неправильний спосіб захисту, що свідчить про погодження із тим способом, який обрано позивачами. Про правильність обраного способу захисту також зазначив Верховний Суд у справах за подібних правовідносин у постановах від 10 вересня 2018 року № 489/1863/17 (провадження № 61-649св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 761/9317/13-ц (провадження

№ 61-14889св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 915/1096/18.

У частині доводів заявників про пропуск позивачами позовної давності ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 зазначили, що не зобов`язані моніторити офіційний веб-сайт Чернівецької міської ради та ЗМІ, а про порушення їхніх прав їм стало відомо 09 жовтня 2014 року під час конфлікту з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Щодо доводів про втручання у власність ОСОБА_6, то позивачі вважають, що саме відповідачі втрутилися у їхню власність, а тому з метою захисту своїх порушених прав вони і звернулися до суду з позовом.

Також позивачі зазначили, що у касаційних скаргах наведені нерелевантні до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалами Верховного Суду від 26 серпня 2020 року та 23 жовтня 2020 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, а також Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської ради.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Визначаючи межі касаційного перегляду справи, Верховний Суд врахував, що касаційні скарги не містять доводів щодо неправильності ухвалення судом апеляційної інстанції рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, а тому в цій частині оскаржуване судове рішення не переглядається.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткачук В. О. 15 лютого 2003 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого представництвом Фонду державного майна України в м. Чернівці 15 грудня 1995 року, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_12 є співвласниками квартири АДРЕСА_6 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками по 1/4 частці квартири АДРЕСА_7 відповідно до свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою чернівецькою державною нотаріальною конторою 26 квітня 2006 року.

Підпунктом 1.1 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 квітня 2006 року № 256/6 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)" підтверджено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_3, загальною площею 26, 40 кв. м, що складаються

з приміщень XIII, XVIII.

Підпунктом 1.2 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)" підтверджено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1, загальною площею 84, 0 кв. м, що складаються з приміщень І-VII.

Підпунктом 1.9 пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16 "Про оформлення права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців (делеговані повноваження)" оформлено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу в житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3) у м. Чернівці, загальною площею 102, 0 кв. м, що складаються

з приміщень 27-1-27-10.

Відповідно до виданого 13 квітня 2006 року Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради свідоцтва про право власності на нерухоме майно територіальна громада м. Чернівців є власником нежилих приміщень підвалу в житловому будинку АДРЕСА_3, загальною площею 26, 40 кв. м, що складаються з приміщень XIII, XVIII. Право власності зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 квітня 2006 року за реєстраційним № 14593826.

Згідно з виданим 13 грудня 2006 року Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради свідоцтвом про право власності на нерухоме майно територіальна громада м. Чернівців є власником нежилих приміщень підвалу в житловому будинку АДРЕСА_8, загальною площею 84, 00 кв. м, що складаються з приміщень І-VІІ. Право власності зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 грудня 2006 року за реєстраційним № 17318517.

Відповідно до виданого 17 вересня 2007 року Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради свідоцтва про право власності на нерухоме майно територіальна громада м. Чернівців є власником нежилих приміщень підвалу в житловому будинку АДРЕСА_8 (АДРЕСА_3) у м. Чернівці, загальною площею 102, 00 кв. м, що складаються з приміщень 27-1-27-10. Право власності зареєстроване Чернівецьким комунальним обласним бюро технічної інвентаризації в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 27 вересня 2007 року за реєстраційним № 20433554.

Рішенням Чернівецької міської ради від 22 грудня 2005 року № 913 затверджений перелік об`єктів комунальної власності м. Чернівців, які підлягають приватизації в 2006 році, відповідно до пункту 33 якого набуто право викупу приміщення (склад) на АДРЕСА_3 орендарем - приватним підприємцем ОСОБА_6 .

Рішенням Чернівецької міської ради від 27 грудня 2007 року № 471 затверджений перелік об`єктів комунальної власності м. Чернівців, які підлягають приватизації в 2008 році (об`єкти, які пропонуються до приватизації з ініціативи органу приватизації шляхом продажу з аукціону), згідно з пунктом 60 якого нежилі приміщення на АДРЕСА_1 - АДРЕСА_3 підлягають приватизації шляхом продажу з аукціону.

15 червня 2006 року Департамент економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу нежилих приміщень (склад) підвалу в житловому будинку літ. "А" на АДРЕСА_3, загальною площею 26, 40 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іпатовою М. М. 15 червня 2006 року № 670, зареєстрований в реєстрі за № 1846.

28 грудня 2006 року Департамент економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу нежилих приміщень підвалу в житловому будинку літ. "А" на АДРЕСА_1/АДРЕСА_3, загальною площею 84, 00 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іпатовою М. М. 28 грудня 2006 року № 670/1, зареєстрований в реєстрі за № 4289.

28 березня 2008 року Департамент економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу нежилих приміщень підвалу, які знаходяться в житловому будинку літ. "А" на АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3) у м. Чернівці, загальною площею 102, 00 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іпатовою М. М. 28 березня 2008 року № 966, зареєстрований в реєстрі за № 1056.

Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 04 грудня 2015 року № 889 та висновком додаткової будівельно-технічної експертизи від 10 червня 2016 року № 199/16-22 підтверджується, що приміщення підвалу І-VII, площею 84, 0 кв. м, та 21-1-27-10, площею 102, 0 кв. м, які знаходяться в структурі багатоквартирного житлового будинку літ. А на АДРЕСА_1 / АДРЕСА_3, за своїми технічними характеристиками є допоміжними і призначені для задоволення побутових потреб мешканців.

Експерт, який виготовляв додаткову будівельно-технічну експертизу від 10 червня 2016 року № 199/16-22, під час огляду спірних приміщень встановив, що через приміщення І, ІІ, ІІІ, ІV, V, VI проходять трубопроводи водопостачання приміщень будинку, окремо в приміщеннях ІІ, ІІІ, IV на трубах влаштовані крани для перекривання подачі води на випадок непередбачуваної ситуації; в приміщенні VII проходить каналізаційний стояк з пластмасової труби, в якому влаштована ревізія; в стіні приміщення VI влаштовані канали для вентиляції підвальних приміщень будинку та димові канали.

Також встановлено, що через приміщення 27-2, 27-6, 27-9, 27-10 проходять труби водопостачання, на яких влаштовані водозабірні крани; через приміщення 27-3 проходить каналізаційний стояк з пластмасової труби; в приміщеннях 27-9, 27-10 влаштовані каналізаційні стояки; в приміщенні 27-2 в стіні влаштовані канали для вентиляції підвалів.

Враховуючи те, що в спірних приміщеннях влаштовані будинкові інженерні комунікації (трубопроводи водопостачання з водозабірними кранами та трубами водовідведення в міську каналізаційну мережу), до яких згідно з наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76 "Про затвердження Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій" (z0927-05) повинен бути забезпечений доступ представників виконавця послуг до транзитних інженерних комунікацій у будь-який час доби, експерт зробив висновок, що приміщення підвалу І-VII та 21-1-27-10, які знаходяться в структурі багатоквартирного житлового будинку літ. А на АДРЕСА_1 / АДРЕСА_3, за своїм функціональним призначенням є підсобними та допоміжними.

Апеляційний суд зазначив, що правильність визначення функціонального призначення зазначених підвальних приміщень як допоміжних підтверджується й інвентарною справою на житловий будинок, за змістом якої нумерація підвальних приміщень, придбаних ОСОБА_6, проведена римським цифрами. Згідно з розділом 8 "Нумерація квартир (кімнат, жилих блоків, секцій у гуртожитках) та інших приміщень" Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 24 травня 2001 року № 127 (z0582-01) , нумерація сходових кліток та інших допоміжних приміщень спільного загальнобудинкового користування та неопалювальних приміщень позначається римськими цифрами. Приміщення 27-1-27-10 згідно з даними інвентарної справи станом на 1977 рік аналогічно мали позначення римськими цифрами.

Апеляційний суд встановив, що у матеріалах справи відсутні докази надання згоди всіма мешканцями багатоквартирного будинку на розпорядження (відчуження) спірних підвальних приміщень третім особам, як і на визнання (підтвердження) права власності на них за територіальною громадою м. Чернівців.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

1.1. Щодо прав та інтересів позивачів на спірні приміщення

Частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з таких міркувань. Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 04 грудня 2015 року № 889 та висновком додаткової будівельно-технічної експертизи від 10 червня 2016 року № 199/16-22 підтверджується, що приміщення підвалу І-VII, площею 84, 0 кв. м, та 21-1-27-10, площею 102, 0 кв. м, які знаходяться в структурі багатоквартирного житлового будинку літ. А на АДРЕСА_1 / АДРЕСА_3, є допоміжними і призначені для задоволення побутових потреб мешканців.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, що була чинною на момент звернення до суду із позовом, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 4 чинного ЦПК України (1618-15) .

Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Для захисту права суду потрібно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тож оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Відповідно, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, позивачі зазначили про порушення їх прав оспорюваними рішеннями міської ради, договорами купівлі-продажу, предметами яких є підвальні приміщення будинку, які належать на праві спільної сумісної власності власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку.

Відповідно до статті 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" суть приватизації державного житлового фонду полягає у відчуженні на користь громадян України, тобто у їх власність, як квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, так і належних до них господарських споруд і допоміжних приміщень (підвалів, сараїв тощо) цього фонду.

Згідно з частиною другою статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (комори, сараї тощо) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Відповідно до висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 (v004p710-04) (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир не потрібно створювати з цією метою об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Згідно з висновками, викладеними у Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року № 14-рп/2011 (v014p710-11) (справа за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_13 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"), за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення.

З аналізу зазначених норм права та рішень Конституційного Суду України слідує, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою (постанова Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 761/7369/18

(провадження № 61-2959св21)).

У постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 522/668/13-ц (провадження № 61-23746св18), від 21 травня 2020 року у справі № 914/7/19, на які посилалися заявники у касаційних скаргах, Верховний Суд зазначив, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і належать до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, необхідно зважати як на місце їхнього розташування, так і на загальну характеристику сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, на спосіб і порядок їх використання.

Водночас у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що за висновком судової експертизи спірні приміщення є допоміжними. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин обґрунтованим є висновок апеляційного суду, що позивачі були співвласниками спірних приміщень, а їх відчуження без згоди співвласників стосується їхніх прав та інтересів.

1.2. Щодо ефективного та правомірного способу захисту порушеного права

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Тож розпоряджатись майном може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц (провадження № 61-7734св19) зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

За загальним правилом та відповідно до догми українського права конкуренція позовів не допускається, окрім випадків, коли правомочній особі законом або договором надано право вибору вимагати застосування одного з-поміж передбачених у договорі або законі способів захисту.

У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як сторонами спірних правовідносин.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за оспорюваним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

В окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю або від їх імені як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У справі, яка переглядається, позивачі просять суд визнати незаконними та скасувати рішення міської ради, свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнати договори купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, вважаючи, що оспорювані рішення міської ради, свідоцтва про право власності, правочини порушують їхні права як співвласників спірних приміщень. Натомість правомірним та ефективним способом захисту порушених прав позивачів є подання віндикаційного (речово-правового) позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Велика Палата Верховного Суду, а також Верховний Суд неодноразово викладали правові висновки щодо застосування такого способу захисту, як витребування майна з чужого незаконного володіння (зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11 (провадження

№ 61-25529св18), від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19), від 20 травня 2020 року у справі

№ 727/9199/16-ц (провадження № 61-15968св19)).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

В оцінці факту володіння у цій справі Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження

№ 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди встановили, що спірні приміщення є допоміжними, а тому вирішення питання про відчуження цих приміщень повинно було вирішуватися за згодою його співвласників, якими є і позивачі у цій справі.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачі зазначили, що підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців, видача свідоцтв про право власності, а також подальше їх відчуження на підставі договорів купівлі-продажу порушує їхні права як співвласників спірних приміщень.

Проте Верховний Суд зробив висновок, що ефективним та правомірним способом захисту прав позивачів є витребування майна з чужого незаконного володіння. Визнання договорів купівлі-продажу недійсними є безпідставним, оскільки у такому випадку не є правомірним способом захисту порушених прав, адже не відповідає правовій природі цивільних відносин між сторонами, та не є ефективним способом захисту, бо не приводить до їх поновлення.

Верховний Суд врахував, що між позивачем та відповідачами не виникали договірні відносини, а тому визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних приміщень не матиме наслідком повернення їх у володіння власника, а отже, правомірним способом захисту буде звернення до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Доводи позивачів про те, що обраний ними спосіб захисту є ефективним, оскільки оскаржувана постанова апеляційного суду виконана, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, не свідчить, що позивачі обрали правомірний спосіб захисту їхніх прав, що відповідає правовій природі спірних правовідносин. До того ж Верховний Суд врахував, що відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності не підтверджують поновлення прав позивачів, оскільки свідчать лише про скасування права власності останніх набувачів спірних приміщень, а не повернення їх у власність позивачів.

Доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що обраний позивачами спосіб захисту відповідає правовим висновкам Верховного Суду, не підлягають врахуванню з огляду на таке.

У справі № 489/1863/17 (провадження № 61-649св18) та у справі, яка переглядається, відмінними є фактичні обставини, оскільки у зазначеній судовій справі існувало рішення суду, яким визнано неправомірним рішення виконкому міської ради в частині встановлення частки територіальної громади міста та оформлення права власності на нежитлові приміщення, також визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я територіальної громади міста, що свідчить про неподібність відносин учасників обох справ.

У справі № 761/9317/13-ц (провадження № 61-14889св18) за встановлених фактичних обставин справи статус спірних приміщень визначено як нежитлові. Встановлений рішенням міської ради та у свідоцтві про право власності такий статус приміщень не скасований та не визнаний незаконним, що і стало підставою для відмови у задоволенні позову.

У справі № 915/1096/18 також є відмінними фактичні обставини спору, оскільки наступного відчуження спірних об`єктів нерухомого майна після оформлення права власності на них за міською радою не відбувалося.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки Верховний Суд встановив, що правомірним способом захисту прав позивачів у справі, яка переглядається, є звернення до суду з позовом про витребування майна, то відсутні підстави для перевірки надання оцінки іншим доводам та підставам касаційного оскарження, зокрема, застосуванню позовної давності до спірних правовідносин, про порушення вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Резюмуючи, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правовим висновкам Верховного Суду щодо обрання конкретного способу захисту порушених прав, який є правомірним з урахуванням природи правовідносин, які склалися між сторонами, за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваних судових рішень судом першої інстанції та апеляційним судом, усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не враховані висновки Верховного Суду щодо обрання належного та правомірного способу захисту.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте помилково вважав, що спірні приміщення не є допоміжними, а тому права позивачів у справі, яка переглядається, не порушені.

Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в оскаржуваній частині з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина перша статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновків про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені заявниками підлягають їм відшкодуванню позивачами в рівних частках.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9, а також Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 22 липня 2015 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 червня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про:

1. визнання незаконними та скасування:

- підпункту 1.2. пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15 "Про підтвердження права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців та визнання пункту раніше прийнятого рішення таким, що втратив чинність (делеговані повноваження)", яким підтверджено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1, загальною площею 84, 00 кв. м, що складаються з приміщень І-VII;

- підпункту 1.9. пункту 1 рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16 "Про оформлення права комунальної власності на об`єкти нерухомості, що належать територіальній громаді м. Чернівців (делеговані повноваження)", яким оформлено право комунальної власності територіальної громади м. Чернівців на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А на АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3 ), загальною площею 102, 00 кв. м, що складаються з приміщень 27-1 - 27-10;

- пункту 60 Переліку об`єктів комунальної власності м. Чернівців, які підлягають приватизації у 2008 році (об`єкти, які пропонуються до приватизації з ініціативи органу приватизації шляхом продажу з аукціону), затвердженого рішенням 23 сесії Чернівецької міської ради від 27 грудня 2007 року № 471;

2. визнання незаконними та скасування:

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2006 року на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А, загальною площею 84, 00 кв. м, що складаються з приміщень І-VII, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 12 грудня 2006 року № 588/15, зареєстрованого ЧКОБТІ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 26 грудня 2006 року за реєстраційним № 17318517;

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 вересня 2007 року на нежилі приміщення підвалу у житловому будинку літ. А, загальною площею 102, 00 кв. м, що складаються з приміщень 27-1 - 27-10, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 вересня 2007 року № 672/16, зареєстрованого ЧКОБТІ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 27 вересня 2007 року за реєстраційним № 20433554;

3. визнання недійсними:

- договору купівлі-продажу від 28 грудня 2006 року № 670/1, укладеного між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_6, зареєстрованого у реєстрі за № 4289;

- договору купівлі-продажу від 28 березня 2008 року № 966, укладеного між Департаментом економіки Чернівецької міської ради та ОСОБА_5, зареєстрованого у реєстрі № 1056,

скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської ради, Департаменту економіки Чернівецької міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_6, правонаступниками якого є ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_10, про визнання незаконними та скасування рішень міської ради, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна недійсними відмовити.