Іменем України06 жовтня 2021 рокум. Київсправа № 335/5615/19провадження № 61-9431св21Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М.,суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи:позивач - ОСОБА_1, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області,відповідач - ОСОБА_2,третя особа - орган опіки та піклування районної адміністрації по Хортицькому району Запорізької міської ради,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 січня 2020 року у складі судді Гашук К. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Гончар М. С.,В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області за довіреністю Міністерства юстиції України, звернувся з позовом до ОСОБА_2 про повернення дитини до Мексиканських Сполучених Штатів.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дитина народилася у штаті Морелос, Мексиканські Сполучені Штати, й з народження постійно проживала у Мексиці.

21 червня 2018 року позивач разом з дружиною ОСОБА_2, її донькою від першого шлюбу ОСОБА_5 та їхньою спільною донькою ОСОБА_3, приїхали до України з метою відвідати родину дружини, яка проживає у м. Запоріжжі. На 04 липня 2018 року ними було заплановано повернення до Мексики.

27 червня 2018 року позивач був змушений терміново повернутися до Мексики на роботу. На момент його від`їзду відповідач не висловлювала жодного наміру і бажання залишитися проживати в Україні. Однак наступного дня після від`їзду позивача вона надіслала повідомлення на мобільний телефон, яким проінформувала, що вирішила ніколи не повертатися до Мексики і залишитися з дітьми в Україні. Тобто відповідач у односторонньому порядку вирішила, що їхня малолітня дитина перебуватиме з нею на постійній основі в Україні, а при досягненні 16-річного віку зможе вирішити, жити їй в Мексиці або в Україні. Батько дитини повністю позбавлений права спілкуватися з донькою. Він ніколи не надавав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання їхньої спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням його батьківських прав.

На підставі заяви та довіреності ОСОБА_1, Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Гаазька Конвенція) та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Мексики. Разом із тим, із пояснень відповідача встановлено, що вона не має наміру повертатися з дитиною до постійного місця проживання в Мексику, чим порушує права дитини та ОСОБА_1, зокрема, право на належне батьківське виховання, право батька дитини особисто брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право батька дитини на визначення місця проживання дитини.

Таким чином, позивач просив:

- визнати незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 повернути дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання в Мексику;

- якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язати ОСОБА_2 передати дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, її батькові ОСОБА_1 на території України для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 ;

- покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Мексики, на ОСОБА_1 ;

- допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини до Мексики.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що дитина прижилась у новому середовищі у м. Запоріжжі, має тісний зв`язок із матір`ю та сестрою, повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів не можна вважати доцільним, адже у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення у Мексиканські Сполучені Штати існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди. Головним фактором, яким керується суд при обґрунтуванні цього висновку, - є принцип дотримання, перш за все, найкращих інтересів дитини, які полягають у забезпеченні її гармонійного розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі з урахуванням її віку, збереженні її зв`язків із сім`єю, у тому числі, сестрою ОСОБА_5, а також матір`ю ОСОБА_2, з якими вона перебувала постійно протягом останніх півтора року.

У ході судового розгляду справи встановлено, що між батьками дитини наразі існують неприязні відносини, що підтверджується фактом неодноразових звернень як позивача, так і відповідача із заявами до органів поліції про вчинення злочинів стосовно один одного, їх спільні зустрічі майже кожного разу закінчуються конфліктами, що також, на думку суду, робить неприйнятним повернення ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, оскільки за обставин, що викладені вище, дитину неможливо розлучити із матір`ю, а проживання ОСОБА_2 разом із позивачем ОСОБА_1 внаслідок їх теперішніх відносин може призвести до заподіяння серйозної психічної та психологічної шкоди дитині внаслідок того, що дитина може стати безпосереднім свідком конфліктів між її батьками. Тривалому перебуванню дитини ОСОБА_3 не в країні її народження, а отже, і виникненню обставин, які свідчать про те, що дитина прижилася в Україні і що її повернення до країни народження може заподіяти їй психічної та психологічної шкоди, сприяла і поведінка самого позивача, який, як було встановлено в ході судового розгляду справи, залишив сім`ю в Україні та виїхав, як він зазначав, до Мексики, 27 червня 2018 року. Після чого вперше він приїхав до родини 01 вересня 2018 року, а потім знову поїхав і до них не приїжджав. Із заявою про сприяння у поверненні дитини до Центрального органу Мексики він звернувся лише 27 грудня 2018 року, тобто майже через шість місяців після того, як за його ж твердженням, ОСОБА_2 разом із дітьми повинна була повернутися з України.

До того ж, після його виїзду з України 27 червня 2018 року, за твердженням відповідача, що підтверджується її зверненням до посла Мексики в Україні, вона вживала заходів щодо розшуку свого чоловіка ОСОБА_1, оскільки не знала, де він знаходиться, після чого майже одразу, 01 вересня 2018 року, він з`явився у будинку, де проживала відповідач з донькою, а потім до середини грудня він, хоча і приїздив до України, але до сім`ї не приїжджав, пояснивши в судовому засіданні це тим, що з вересня по 15 грудня 2018 року він збирав документи для підготовки звернення щодо повернення дитини.

Відсутність у ОСОБА_2 інформації щодо місця знаходження батька дитини, за відсутності достатніх грошових коштів на квитки, що безперечно було відомо позивачеві, оскільки відповідач не працювала і на її утриманні перебуває двоє малолітніх дітей, на думку суду, безперечно свідчить про недоцільність її повернення із двома малолітніми дітьми до країни, де вона не мала місця свого власного проживання, місця роботи, близьких їй осіб тощо.

Позивач не оспорює законність переміщення дитини з Мексиканських Сполучених Штатів до України, однак стверджує, що таке переміщення мало тимчасовий характер, а тому вважає, що відповідач на даний час незаконно, за відсутності його згоди, утримує дитину в Україні, чим порушує його права піклування.

Крім того, позовні вимоги Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області про визнання незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 не підлягають вирішенню у резолютивній частині судового рішення, оскільки вказані вимоги самі по собі не є належним способом захисту порушених прав. У даному випадку єдиним ефективним способом захисту порушених прав є рішення про повернення дитини, ухвалення якого передбачено самою Гаазькою Конвенцією.

Незаконність утримування дитини є лише фактом, який встановлюється у мотивувальній частині судового рішення, за доведеності якого, з урахуванням інших встановлених у справі обставин згідно з Гаазькою Конвенцією, суд ухвалює відповідне рішення про повернення або відмову у поверненні дитини.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 січня 2020 року у цій справі скасовано; позов задоволено.

Визнано незаконним утримання ОСОБА_2 малолітньої доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України.

Зобов`язано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, повернути дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання на територію Мексиканських Сполучених Штатів, за адресою: АДРЕСА_1 .

У разі, якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов`язано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, передати малолітню ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, її батькові ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, на території України для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Покладено витрати, пов`язані з поверненням дитини до Мексиканських Сполучених Штатів, на позивача ОСОБА_1 .

Допущено негайне виконання судового рішення в частині повернення дитини до Мексиканських Сполучених Штатів.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у справі відсутні докази на підтвердження того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди.

За матеріалами справи встановлено, що мати на законних підставах вивезла доньку ОСОБА_3 з держави її постійного місця проживання, проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька є підставою для застосування механізму, передбаченого Гаазькою Конвенцією, згідно з яким дитина має бути негайно повернута до Мексиканських Сполучених Штатів, відсутність передбачених цією Конвенцією обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення, з прийняттям нової постанови про задоволення позову ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду від 13 січня 2021 рокукасаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 14 липня 2020 року скасовано; справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, суд виходив з того, що відповідач виконала свій обов`язок та надала на підтвердження своїх доводів, зокрема, висновок спеціаліста-психолога, який може підтвердити існування серйозного ризику за змістом пункту "b" статті 13 Гаазької конвенції. Апеляційний суд повинен був провести ефективну перевірку, що дала б змогу підтвердити або ж відхилити існування "серйозного ризику" для дитини та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи. Суд апеляційної інстанції не вказав підстав, з яких не бере до уваги доводів відповідача, зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення; рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 січня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі в їх сукупності дійшов висновку про те, що повернення дитини до Мексиканських Сполучених Штатів не сприятиме захисту інтересів дитини. Зокрема, у висновку від 30 серпня 2019 року спеціаліста-психолога кандидата психологічних наук, доцента, завідувача кафедри психології Запорізького національного університету ОСОБА_7, зазначено, що на момент обстеження виявлено тісний емоційний зв`язок дитини з матір`ю ОСОБА_2 і звичайно, як і будь-якої іншої дитини у віці 1 рік 7 місяців існує фізична, емоційна і психологічна залежність від матері ОСОБА_2, яка обумовлена тим, що мати задовольняє не тільки фізичні потреби дитини (годування, гігієна, сон і в цілому режим дня), а й соціальні потреби (увага, турбота, ніжність, ласка і звичайно любов спрямовані на адресу дочки). Розлука з матір`ю на тривалий проміжок часу (понад 3 місяці) і зміна місця проживання з України на Мексику (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному (аж до проявів неврозу) благополуччі дитини. Така розлука буде травмувати психіку ОСОБА_3 та призведе до глибоких порушень в майбутньому.

Для ОСОБА_3 перебування в середовищі людей, які розмовляють на незнайомій мові (іспанській) без присутності матері ОСОБА_2 буде стресовою ситуацією, яка призведе до порушення її психологічного благополуччя.

Ураховуючи висновок спеціаліста-психолога про те, що розлука з матір`ю на тривалий проміжок часу (понад 3 місяці) і зміна місця проживання з України на Мексику (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному (аж до проявів неврозу) благополуччі дитини та призведе до глибоких порушень в майбутньому, позицію позивача стосовно надання фінансової допомоги на утримання дружини та доньки лише після вирішення судом питання про призначення аліментів, за відсутності у відповідача достатніх грошових коштів для утримання двох малолітніх дітей в країні, де вона не має місця свого власного проживання, місця роботи, близьких їй осіб, колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що повернення відповідача з донькою ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів створить в першу чергу для дитини нетерпиму обстановку.

Крім того, апеляційний суд врахував доводи відповідача про наявність суттєвих об`єктивних перешкод для супроводу дитини ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, які полягають у відсутності дозволу на виїзд старшої дитини - ОСОБА_9 за межі України.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права не у подібних правовідносинах. Так у справах № 6-1598цс15 (постанова від 21 жовтня 2015 року), № 686/15274/14-ц (постанова від 06 червня 2018 року) обставини справ відрізняються від обставин, які викладені у справі № 335/5615/19.

Натомість апеляційним судом при винесенні оскаржуваної постанови не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20, від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19.

Також позивач посилається на те, що апеляційний суд не застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню у цій справі, а саме статті 12, 13 Гаазької Конвенції.

Касаційна скарга також мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, при прийнятті оскаржуваних судових рішень неправильно надав оцінку висновку спеціаліста ОСОБА_7 (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Вказує, що цей висновок є недопустимим доказом, однак постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції грунтується на ньому без врахування інших доказів у справі. Указаний документ складений з порушенням нормативних актів та галузевих методичних рекомендацій.

У справі Олюджич проти Хорватії (заява № 22330/05 від 05 лютого 2009 року) Європейський суд з прав людини конкретизував, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи переваги тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення. Таких же висновків дотримується і Верховний Суд у постановах від 07 лютого 2018 року у справі № 910/5444/17, від 18 квітня 2018 року у справі № 904/8351/16, від 24 квітня 2018 року у справі 3 910/6277/16, від 10 липня 2018 року у справі № 904/7520/16, від 20 грудня 2018 року у справі № 924/70/18 та інших.

Для спростування висновку спеціаліста ОСОБА_7 позивачем було залучено у якості експерта доктора філософії у галузі психології, судового експерта Журавльову М. О. та ін. які надали наукову рецензію на висновок ОСОБА_7, з якої убачається, що висновки ОСОБА_7 сформульовані без будь-якого обгрунтування не мають наукової або практичної цінності та не можуть розглядатися як достовірне джерело психологічної інформації.

Однак апеляційним судом рецензії психологів не були прийняті в якості доказів. Проте, апеляційний суд не був позбавлений можливості самостійно проаналізувати зміст та методику висновку ОСОБА_7 та впевнитися, що він носить явно дискримінаційний характер до батька, а поставлені питання не відповідають меті дослідження та характеру взаємовідносин, визначених Гаазькою Конвенцією.

Позивач зазначає, що повернення доньки до Мексики не означає її відрив від матері, оскільки мова йде не про розлучення доньки й матері. ОСОБА_2 може повернутися до Мексики разом з донькою, де зможе продовжувати виконувати батьківські обов`язки, оскільки вона отримала посвідку на тимчасове проживання та має право на отримання мексиканського громадянства. Також вона може там проживати і працювати.

Упродовж двох років, протягом яких справа розглядається у судах, ОСОБА_2 чинить перешкоди у спілкуванні батька з дитиною та порушила зобов`язання покладені на неї ухвалою суду щодо заборони зміни місця проживання дитини.

Заявник наголошує, що він упродовж 2019-2021 років не має ефективного засобу юридичного захисту відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція, ЄКПЛ), оскільки суди допустили надмірно тривале провадження у справі та не розглянули питання повернення дитини протягом шести тижнів у відповідності до Гаазької Конвенції.

Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу

У липні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_11, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити в силі, з підстав необгрунтованості касаційної скарги, відсутності порушення норм матеріального і процесуального права та керуючись практикою Верховного Суду і ЄСПЛ.

У додаткових письмових поясненнях до відзиву, які надійшли до Верховного Суду у серпні 2021 року ОСОБА_2 повідомляє про те, що на розгляді у ЄСПЛ перебуває її заява № 50572/20 "Чистякова проти України" щодо заборони повернення дитини до Мексики.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу № 335/5615/19 призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 11 травня 2017 року ОСОБА_12 та ОСОБА_2 в Мексиканських Сполучених Штатах, орган РАЦС, відділ № 8, Плайя-дель-Кармен, кінтана-Роо, Мексика, зареєстрували шлюб.

30 січня 2018 року ОСОБА_2 та її донька від попереднього шлюбу ОСОБА_13 отримали статус тимчасового резидента в Мексиці, персональний ідентифікаційний код та ключ реєстру. Також ОСОБА_13 проходила у Мексиканських Сполучених Штатах медичне обстеження та навчалась в домі для дітей " ОСОБА_14".

ІНФОРМАЦІЯ_4 у сторін народилася дитина ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 .

Дитині оформлено паспорт громадянки Мексиканських Сполучених Штатів № НОМЕР_1 від 20 березня 2018 року терміном дії до 20 березня 2019 року.

02 червня 2018 року дитина була похрещена у Православній церкві Пресвятої Трійці в Мехіко, про що видане свідоцтво про хрещення Загального вікаріату Російської православної церкви.

Малолітня ОСОБА_3 з народження проживала у Мексиканських Сполучених Штатах разом з обома батьками та дитиною ОСОБА_2 від попереднього шлюбу, у будинку, яким був забезпечений позивач у справі. Для ОСОБА_3 були створені всі умови, батько дитини забезпечував родину матеріально, організував домашню обстановку таким чином, що побутом займалася домогосподарка, а ОСОБА_2 в цей час мала можливість займатися дитиною. ОСОБА_2 самостійного доходу не мала, а тому утримання сім`ї здійснював позивач.

Дитині ОСОБА_3 для виїзду до України було оформлено паспорт громадянина Мексики для виїзду терміном дії до 20 березня 2019 року та візу на право перебування в Україні терміном з 21 червня 2018 року до 08 липня 2018 року.

21 червня 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та діти: ОСОБА_3, ОСОБА_15, в`їхали як родина в Україну з метою відвідування хворої матері ОСОБА_2, знайомства новонародженої з близькими в Україні.

Починаючи з 21 червня 2018 року відповідач ОСОБА_2 разом з дитиною ОСОБА_3 та донькою ОСОБА_2 від попереднього шлюбу - ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_5, проживають в Україні за адресою: АДРЕСА_3 .

Учасниками справи також визнається, що 27 червня 2018 року ОСОБА_1 був змушений терміново повернутись до Мексики.

У серпні 2018 року ОСОБА_2 офіційно звернулась до Посла Мексики в Україні. У зверненні зазначала, що прийняла рішення залишитись з дитиною в України з підстав втрати довіри до чоловіка. Просила також надати інформацію про в`їзд ОСОБА_1 на територію України. Посилалась на незадовільний майновий стан у зв`язку з відмовою позивача надавати їй фінансову допомогу.

З пояснень учасників справи встановлено, що ОСОБА_1 повернувся до родини 01 вересня 2018 року.

Установлено, що 21 червня 2018 року відповідач ОСОБА_2 за погодженням та разом із позивачем, громадянином Мексиканських Сполучених Штатів ОСОБА_1, виїхали до України із їх спільною дитиною ОСОБА_3 та донькою від попереднього шлюбу ОСОБА_5 .

27 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального органу Мексиканських Сполучених Штатів із заявою про сприяння поверненню дитини відповідно до Гаазької Конвенції.

23 травня 2019 року Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області звернулось до суду з позовною заявою в інтересах ОСОБА_1 .

Із заяви, яка адресована Послу Мексики в Україні та підписана особисто відповідачем 29 серпня 2018 року, вбачається, що вже на той час ОСОБА_1 зазначав про необхідність повернення дитини з України до Мексиканських Сполучених Штатів, що спростовує твердження про те, позивач надав мовчазну згоду на утримування дитини на території України.

Дитина ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_3 . За цією адресою з 17 травня 2005 року зареєстрована відповідач ОСОБА_2 та донька відповідача - ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_5, що підтверджується довідкою Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 15 лютого 2019 року.

Згідно із довідкою Управління соціального захисту населення Запорізької міської ради по Хортицькому району (далі - УПСЗН Запорізької міської ради по Хортицькому району) від 11 травня 2019 року № 2604 ОСОБА_2 перебуває на обліку у вказаному управлінні та отримує допомогу при народженні дитини на ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Довідкою управління державної міграційної служби України в Запорізькій області (далі - УДМС України в Запорізькій області) від 11 вересня 2018 року № 4460 підтверджується, що дитина ОСОБА_3 набула громадянство України з 12 січня 2018 року.

Відповідно до довідки від 04 лютого 2019 року ОСОБА_16 перебуває під наглядом сімейного лікаря з 15 серпня 2018 року та знаходиться на грудному вигодовуванні матері. Крім того, відповідачем як законним представником ОСОБА_16 24 жовтня 2018 року підписано декларацію № 0001-8Е5Е-8Е00 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу.

Матеріали справи містять медичну документацію дитини, а саме результати обстежень лікарів, профілактичних щеплень тощо.

Відповідно до довідки дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 282 "Олеся" від 18 червня 2019 року № 01-14/90 дитина ОСОБА_16 перебуває у черзі в дошкільний навчальний заклад № 282 "Олеся" Запорізької міської ради.

05 лютого 2019 року комісією відділу по Хортицькому району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради складений акт обстеження умов проживання родини, за змістом якого за адресою: АДРЕСА_3 проживають і мають постійне місце реєстрації: ОСОБА_18, ОСОБА_2, ОСОБА_13, ОСОБА_16 (не зареєстрована); для виховання та розвитку дитини у вказаному помешканні створені умови, зокрема, для дитини є дитяче ліжко, одяг, іграшки, засоби гігієни.

Згідно з висновком від 19 серпня 2019 року № 1495/01-22/03 щодо умов проживання малолітньої ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_1, складеним районною адміністрацією по Хортицькому району Запорізької міської ради, для дитини створені належні умови для проживання разом з матір`ю ОСОБА_2 .

До висновку додано копії: акту обстеження умов проживання від 06 серпня 2019 року, зміст якого є аналогічним до акту від 05 лютого 2019 року; довідки дошкільного навчального закладу (ясла-садку) № 282 "Олеся" від 18 червня 2019 року № 01-14/90; копії свідоцтва про право власності на житло; декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу.

У висновку від 30 серпня 2019 року (далі - висновок) спеціаліст-психолог кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри психології Запорізького національного університету ОСОБА_7 зазначила, що на момент обстеження виявлено тісний емоційний зв`язок дитини з матір`ю ОСОБА_2 і звичайно, як і будь-якої іншої дитини у віці 1 рік 7 місяців існує фізична, емоційна і психологічна залежність від матері ОСОБА_2, яка обумовлена тим, що мати задовольняє не тільки фізичні потреби дитини (годування, гігієна, сон і в цілому режим дня), а й соціальні потреби (увага, турбота, ніжність, ласка і звичайно любов спрямовані на адресу дочки).

Розлука з матір`ю на тривалий проміжок часу (понад 3 місяці) і зміна місця проживання з України на Мексику (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному (аж до проявів неврозу) благополуччі дитини. Така розлука буде травмувати психіку ОСОБА_3 та призведе до глибоких порушень в майбутньому.

ОСОБА_3 розуміє звернену до неї російську мову, яку вона чула від матері ОСОБА_2 і сестри ОСОБА_13 з моменту народження, і на базі цієї мови формується і її власна мовна база та основа її розумової діяльності. ОСОБА_3 в своєму віці має коло значущих для неї людей, це - люди, які складають її сімейне оточення, в процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності, до них відноситься мама ОСОБА_2 і сестра ОСОБА_13, до яких вона емоційно прив`язана і з якими вона постійно взаємодіє. Так само до кола таких людей можна віднести бабусю, оскільки в процесі обстеження ОСОБА_3 постійно повторювала слова "баба".

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" від 11 січня 2006 (3303-15) року.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частиною першою статті 15 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької Конвенціїцілями цієї Конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з договірних держав або утримуваних у будь-якій із договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї договірної держави, ефективно дотримувалися в інших договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Відповідно до частини першої статті 3 Гаазької Конвенціїпереміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Згідно із частиною другою статті 3 Гаазької Конвенціїправа піклування, згадані в пункті а), можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт "а" частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого(ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

Частиною першою статті 12 Гаазької Конвенціїпередбачено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У справі, яка переглядається представник Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області пояснила, що 25 грудня 2018 року надійшла заява ОСОБА_1 через Центральний орган Мексики про сприяння у поверненні дитини ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, тобто батько звернувся з відповідною заявою до спливу одного року з моменту переміщення дитини в Україну.

До теперішнього часу відповідач не повернула дитину ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, де народилася і постійно проживала дитина до виїзду в Україну, з огляду на це позивач вважає, що відповідач незаконно утримує дитину в Україні, чим порушує його права на піклування.

Обгрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що переміщення дитини з Мексиканських Сполучених Штатів до України було законним, проте мало тимчасовий характер.

Під час проживання на території Мексиканських Сполучених Штатів родина проживала у будинку, яким був забезпечений позивач у справі, для дитини були створені всі умови, батько дитини повністю забезпечував родину матеріально, організував домашню обстановку таким чином, що побутом займалася домогосподарка, а ОСОБА_2 в цей час мала можливість займатися дитиною. Крім того, відповідач не заперечувала, що її чоловік, коли вони проживали у Мексиці, працював, при цьому визначеного режиму роботи він не мав, оскільки здебільшого працював на дому.

Суди дійшли висновків про те, що наявні у справі докази спростовують твердження відповідача, що ОСОБА_1 не піклувався про дитину як батько, оскільки дуже мало часу приділяв їй та не прокидався уночі, коли дитина плакала.

З урахуванням віку дитини, а також доказів що свідчать про те, що позивач піклувався і про дитину ОСОБА_2 від першого шлюбу - ОСОБА_19, суди правомірно зазначили, що вказані обставини не узгоджуються із доводами відповідача про свідоме нехтування позивачем батьківськими обов`язками у Мексиці.

Відповідачем не надано доказів про те, що між подружжям існувала домовленість щодо залишення дитини постійно проживати в Україні, оскільки 27 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального органу Мексиканських Сполучених Штатів із заявою про сприяння поверненню дитини відповідно до Гаазької конвенції.

За вказаних обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо незаконного утримання дитини ОСОБА_3 в Україні, а також, що на дату початку процедур у судовому органі договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року.

Таким чином, суди дійшли висновків про відсутність мовчазної згоди батька на утримування дитини - малолітньої ОСОБА_3 на території України.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

У статті 13 Гаазької Конвенції передбачено, що незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Аналіз статті 13 Гаазької Конвенції свідчить, що вона містить вичерпний перелік обставин, за наявності яких судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини. Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Європейський суд з прав людини зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи "Maumousseau та Washington", згадана вище, § 72, і "Neulinger та Shuruk", згадана вище, § 138). У контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування "серйозного ризику" (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу "Hokkanen проти Фінляндії", рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також "Maumousseau та Washington", згадану вище, § 62, та "Neulinger та Shuruk", згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов.

По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті.

По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу "Neulinger та Shuruk", згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу "Maumousseau та Washington", § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що "стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, пункт 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, "якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик". Саме той з батьків, який виступає проти повернення, повинен в першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у даній справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як "серйозного". Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним в питанні точного значення "серйозного ризику", - який може спричинити не тільки "фізичну чи психологічну шкоду", але й "нестерпну ситуацію", - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, вона також заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування "серйозного ризику" (див. справу "В. проти Бельгії", № 4320/11, §§ 70-72, рішення від 10 липня 2012 року). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов`язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки (див. вище, пункт 45). Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до ОСОБА_19 і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять "фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод" за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Що стосується необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов`язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, основаних на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі" (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 115 - 118, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

У справі, що переглядається, обґрунтовуючи наявність підстав для відмови у поверненні дитини, ОСОБА_2 посилалась, у тому числі, на висновок спеціаліста-психолога кандидата психологічних наук, доцента, завідувача кафедри психології Запорізького національного університету ОСОБА_7, який було складено за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_3 від 30 серпня 2019 року.

Відповідно до висновку спеціаліста-психолога від 30 серпня 2019 року метою психологічного обстеження дитини було:

- визначення характеру взаємовідносин ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; встановлення рівня психологічної прив`язаності дитини, а також якості емоційного зв`язку з матір`ю ОСОБА_2 та сестрою ОСОБА_13 ;

-з`ясування ролі кожного з батьків у житті ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, надання характеристики того, яким чином батько і мати впливають на даному етапі на процес розвитку дитини, формування фізичного і психологічного здоров`я ОСОБА_3 ;

-з`ясування, чи буде ситуація вимушено примусової розлуки з матір`ю ОСОБА_2 (у випадку наявності правових підстав для того) при переїзді в іншу країну (з України до Мексиканських Сполучених Штатів) травмуючою для дитини та як вона може вплинути на її психологічний стан.

Виконуючи вимоги Верховного Суду, який постановою від 13 січня 2021 року скасував постанову Запорізького апеляційного суду від 14 липня 2020 року та направив справу на новий апеляційний розгляд, апеляційний суд врахував правові позиції, які викладено у постановах: Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15, Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц.

Так у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15 зазначено, що: обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини. Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; б) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов до висновку, що посилання відповідача про існування загрози своєчасного та гармонійного розвитку інтелектуальної сфери та особистості дитини зводяться фактично до припущень. Однак, судом не було взято до уваги, що неповнолітній ОСОБА_20 навчається у дошкільному закладі, згідно наданої характеристики від 21 жовтня 2014 року завідувача ДНЗ "Мерціщор" ОСОБА_21, у дитини наявна велика кількість друзів, здібна до навчання та швидко розвивається. Згідно висновку за результатами психологічного обстеження, проведеного 15 березня 2013 року асистентом кафедри практичної психології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича ОСОБА_22 повернення дитини до Грецької Республіки обумовить суттєве емоційне напруження у психологічному стані дитини та ставить під загрозу своєчасний та гармонійний розвиток інтелектуально - мнестичної сфери та особистості. Суд вищезазначених посилань ОСОБА_23 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц (провадження № 61-20940св18) зазначено, що: "відмовляючи у задоволенні позовних вимог Головного управління юстиції у Хмельницькій області в інтересах ОСОБА_24 про повернення неповнолітньої дитини до Федеративної Республіки Німеччини, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно застосувавши положення статей 3, 5, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, дійшли обґрунтованого висновку про те, що на час розгляду справи дитина прижилася у своєму новому середовищі за адресою: АДРЕСА_4, а тому існує серйозний ризик того, що її повернення до Федеративної Республіки Німеччини поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нестерпиму обстановку. При цьому апеляційний суд, взявши до уваги висновок судової психологічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 02 листопада 2016 року, що узгоджується із висновком Служби у справах дітей виконкому Шепетівської міської ради Хмельницької області від 20 квітня 2015 року, психологічною характеристикою ОСОБА_25 від 29 січня 2016 року, довідкою Шепетівського міського будинку культури Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, актів обстеження житлово-побутових умов малолітньої ОСОБА_25 від 29 серпня 2014 року, від 16 квітня 2015 року та від 11 січня 2016 року, правильно вважав, що за останні три роки проживання в Україні дитина виявляє виражені ознаки сприятливого адаптування до умов проживання із матір`ю, відвідує різноманітні гуртки, має друзів, захоплення, за нею здійснюється медичний догляд, відбулася зміна мови спілкування і це свідчить про те, що дитина прижилася в Україні. Відповідно до психологічної характеристики ОСОБА_25 від 29 січня 2016 року зміна місця її проживання є неприйнятною, переїзд в середовище незнайомих людей може призвести до емоційних зрушень, трансформації мотивів дій, порушення рухової та мовної поведінки, що негативно вплине на психологічний та фізичний розвиток дитини і буде становити загрозу психічних порушень у майбутньому. Рекомендовано батькам при узгодженні участі у вихованні дитини уникати психотравмуючих для неї ситуацій. Суди правильно врахували, що дитина народилася в Україні, разом з батьками виїхала до Федеративної Республіки Німеччини у віці 6 місяців, проживала там лише 1 рік і 4 місяці і в такому віці не могла спілкуватися на жодній із мов. Крім того, у результаті повернення малолітньої ОСОБА_25 до Федеративної Республіки Німеччини остання буде розлучена з матір`ю, у якої 17 листопада 2013 року закінчився дозвіл на перебування у м. Мюнхені, Федеративна Республіка Німеччина, а розлучення дитини з матір`ю може заподіяти їй фізичної або психічної шкоди".

У справі, що переглядається суди попередніх інстанцій, перевіряючи відповідно до частини другої статті 12 Гаазької Конвенції, чи є дані про те, що дитина ОСОБА_3 прижилася в новому середовищі, та чи доведено наявність обставин, передбачених частиною першою статті 13 Конвенції, крім обставин щодо місця, умов проживання дитини, членів сім`ї з якими проживає дитина, перебування її під наглядом лікаря та перебування на черзі у дитячий садочок встановив наступне.

У висновку від 30 серпня 2019 року спеціаліст-психолог кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри психології Запорізького національного університету ОСОБА_7 зазначила, що на момент обстеження виявлено тісний емоційний зв`язок дитини з матір`ю ОСОБА_2 і звичайно, як і будь-якої іншої дитини у віці 1 рік 7 місяців існує фізична, емоційна і психологічна залежність від матері ОСОБА_2, яка обумовлена тим, що мати задовольняє не тільки фізичні потреби дитини (годування, гігієна, сон і в цілому режим дня), а й соціальні потреби (увага, турбота, ніжність, ласка і звичайно любов спрямовані на адресу дочки).

ОСОБА_3 розуміє звернену до неї російську мову, яку вона чула від матері ОСОБА_2 і сестри ОСОБА_13 з моменту народження, і на базі цієї мови формується і її власна мовна база та основа її розумової діяльності. ОСОБА_3 в своєму віці має коло значущих для неї людей, це - люди, які складають її сімейне оточення, в процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та гендерної ідентичності, до них відноситься мама ОСОБА_2 і сестра ОСОБА_13, до яких вона емоційно прив`язана і з якими вона постійно взаємодіє. Так само до кола таких людей можна віднести бабусю, так як в процесі обстеження ОСОБА_3 постійно повторювала слова "баба".

Заперечуючи проти висновку психолога ОСОБА_7 від 30 серпня 2019 року позивач надав свої докази:

-аналіз висновку спеціаліста-психолога ОСОБА_26 від 30 серпня 2019 року за результатами проведеного психологічного обстеження ОСОБА_3, виконаний 27 березня 2020 року ОСОБА_27 ;

-наукову рецензію №02/20-р на висновок спеціаліста-психолога ОСОБА_26 від 30 серпня 2019 року за результатами психологічного обстеження ОСОБА_3, складену 03 квітня 2020 року ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30 .

Відповідно до статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Слід зазначити, що зазначені вище докази позивачем подано вже після ухвалення рішення судом першої інстанції (10 січня 2020 року) та в апеляційній скарзі від 11 лютого 2020 року позивач також не посилався на вказані докази та не долучав їх до апеляційної скарги.

Згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Отже, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі, апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у цьому випадку - на позивача).

Однак, наявності таких об`єктивних обставин заявником не наведено, а судом не встановлено.

За вказаних обставин суд апеляційної інстанції обгрунтовано не прийняв у якості належних доказів (аналіз спеціаліста та наукову рецензію).

З метою повного та всебічного розгляду справи, у ході повторного апеляційного розгляду справи учасникам справи було роз`яснено їх право заявити клопотання щодо проведення відповідної судової експертизи, проте позивач таким правом не скористався.

Заперечуючи проти позову, відповідач, зазначаючи про перебування на розгляді Хортицького районного суду м. Запоріжжя її позову про розірвання шлюбу з позивачем, посилалась також на суттєві об`єктивні перешкоди для супроводу дитини до Мексиканських Сполучених Штатів, пов`язані, зокрема, із закінченням строку дії на в`їзд її мексиканської візи у 2019 році, відмовою батька її старшої дитини ОСОБА_31 надати дозвіл на виїзд за межі України, попередній закінчився в червні 2018 року, відсутністю коштів (обумовленою відмовою позивача надавати фінансову підтримку на неї та дітей, починаючи з грудня 2018 року), а також відсутністю місця проживання у Мексиканських Сполучених Штатів, доходу.

Судами установлено, що між батьками дитини наразі існують неприязні відносини, що підтверджується фактом неодноразових звернень як позивача, так і відповідача, із заявами до органів поліції про вчинення злочинів відносно один одного, їх спільні зустрічі майже кожного разу закінчуються конфліктами, що також робить неприйнятним повернення ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, оскільки за обставин, що викладені вище, дитину неможливо розлучити із матір`ю, а проживання ОСОБА_2 разом із позивачем ОСОБА_1 внаслідок їх теперішніх відносин може призвести до заподіяння серйозної психічної та психологічної шкоди дитині внаслідок того, що дитина може стати безпосереднім свідком конфліктів між її батьками.

У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.

Під час судового розгляду справи, учасниками справи не спростовано, що під час проживання в Мексиканських Сполучених Штатах ОСОБА_2 не була працевлаштована, не мала джерел до існування та доходу, який могла би витратити в інтересах сім`ї.

Судами також установлено та підтверджується наявними у справі відповідними зверненнями відповідачки до Посла Мексики в Україні, той факт, що після виїзду позивача з України 27 червня 2018 року відповідач вживала заходів щодо розшуку свого чоловіка - ОСОБА_1, оскільки їй не було відомо його місцезнаходження.

Після звернення ОСОБА_2 до Посла Мексики в Україні 29 серпня 2018 року, майже одразу, 01 вересня 2018 року позивач з`явився у будинку, де проживала відповідач з донькою, проте у подальшому до середини грудня до сім`ї не приїжджав, пояснивши в судовому засіданні, що з вересня до 15 грудня 2018 року він збирав документи для підготовки звернення щодо повернення дитини.

Матеріалами справи підтверджується, що наданий батьком дитини ОСОБА_9 дозвіл на виїзд за межі України закінчився у червні 2018 року. На спростування доводів відповідачки про відмову батька дитини ОСОБА_13 надати дозвіл на виїзд за межі України позивачем не надано належних доказів.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не заперечував той факт, що з грудня 2018 року не надає фінансової допомоги на утримання дружини та дитини, мотивуючи це тим, що питання призначення аліментів повинен вирішити суд.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій посилалися в якості джерела права на прецедентну практику ЄСПЛ, зокрема, на рішення ЄСПЛ в справі "Мамуссе і Вашингтон проти Франції", заява № 39388/05, яка стосувалась обставин повернення до США дочки заявниці, яке мало бути здійснено на підставі рішень судів Франції, ухвалених на ґрунті рішення американського суду про надання батькові безпосередньої опіки над дівчинкою, ЄСПЛ наголосив, що головне правило Гаазької Конвенції - захистити дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування. Оскільки такі шкідливі наслідки відсутні, повернення дітей, які вже адаптувалися у новому середовищі, негативно впливатимуть на їх розвиток.

В рішеннях ЄСПЛ "Гнахоре проти Франції", від 19 вересня 2000 року, заява № 40031/98, п. 59, "Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії", від 06 липня 2010 року, заява № 41615/07, п. 136, Суд зазначив, що інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, "відновити" сім`ю".

З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Ельсхольц проти Німеччини", від 13 липня 2000 року, заява № 25735/94, п. 50; "Марсалек проти Чехії", від 04 квітня 2006 року, заява № 8153/04, п. 71).

Тобто, при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення у справі "Мамчур проти України", від 16.07.2015, заява № 10383/09, п.п. 94-102).

Крім того, у справі "Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії" від 12 липня 2011 року, заява №14737/09, Європейський суд з прав людини зазначив наступне: "рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення".

Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем доведено суттєві об`єктивні перешкоди для супроводу дитини до Мексиканських Сполучених Штатів.

Так, суди попередніх інстанцій при прийнятті судових рішень врахували висновок спеціаліста-психолога про те, що розлука з матір`ю на тривалий проміжок часу (понад 3 місяці) і зміна місця проживання з України на Мексику (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному (аж до проявів неврозу) благополуччі дитини та призведе до глибоких порушень в майбутньому, позицію позивача стосовно надання фінансової допомоги на утримання дружини та доньки лише після вирішення судом питання про призначення аліментів, за відсутності у відповідача достатніх грошових коштів для утримання двох малолітніх дітей в країні, де вона не має місця свого власного проживання, місця роботи, близьких їй осіб проживання, та дійшли обгрунтованого висновку про те, що повернення відповідача з донькою ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів створить в першу чергу для дитини нетерпиму обстановку.

Також апеляційний суд прийняв доводи відповідача про наявність суттєвих об`єктивних перешкод для супроводу дитини ОСОБА_3 до Мексиканських Сполучених Штатів, які полягають у відсутності дозволу на виїзд старшої дитини - ОСОБА_9 за межі України, оскільки дія такого дозволу закінчилася, а позивачем не спростовано ці обставини.

У рішенні ЄСПЛ "Сатановська та Роджерс проти України" від 28 січня 2021 року, заява №12354/19 Суд зазначив, що:

"Пункт 30. Загальні принципи щодо зв`язку між Конвенцією та Гаазькою конвенцією, обсягу розгляду Судом міжнародних заяв про викрадення дітей, найкращих інтересів дитини та процесуальних зобов`язань держав наведені в рішенні Суду у справі "X. проти Латвії" [ВП] (X v. Latvia) [GC], заява № 27853/09, пункти 93 - 108, ЄСПЛ 2013), а також у низці інших рішень щодо проваджень у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції (див. рішення у справах "Момуссо та Вашингтон проти Франції" (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 68, від 06 грудня 2007 року; "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії" (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 102, ЄСПЛ 2000?I; "Йосуб Карась проти Румунії" (Iosub Caras v. Romania), заява № 7198/04, пункт 38, від 27 липня 2006 року; "Шоу проти Угорщини" (Shaw v. Hungary), заява № 6457/09, пункт 70, від 26 липня 2011 року та "Аджич проти Хорватії" (Adћiж v. Croatia), заява № 22643/14, пункти 93 - 95, від 12 березня 2015 року).

Пункт 31. У зв`язку з цим Суд повторює, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування "серйозного ризику" для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить Суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (див. згадане рішення у справі "X. проти Латвії" (X v. Latvia), пункт 107).

Пункт 32. У цій справі суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, посилаючись на три висновки психологічного обстеження та усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який дійшов протилежного висновку про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства.

Пункт 33. Таким чином, головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд своїх процесуальних зобов`язань за статтею 8 Конвенції стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій та видачі розпорядження про повернення дитини. У зв`язку з цим Суд зазначає, що той із батьків, хто виступає проти повернення, має, в першу чергу, надати достатньо доказів щодо цього. Перша заявниця виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику, що повернення другого заявника поставить його під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди (див. пункт 14). Суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. Таким чином, суд першої інстанції також надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків (див. для порівняння згадане рішення у справі "X. проти Латвії" (X v. Latvia), пункт 117). Отже, ці докази становили невід`ємну частину справи, і їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі.

Пункт 34. У зв`язку з цим Суд зазначає, що Верховний Суд видав розпорядження про повернення після розгляду справи за касаційною скаргою, і такий розгляд був обмеженим за своїм обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога (див. пункт 18). Це відрізняє цю справу від справи "X. проти Латвії" (X v. Latvia), в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (див. згадане рішення у справі "X. проти Латвії" (X v. Latvia), пункти 26 та 117).

Пункт 35. Однак у своєму стислому обґрунтуванні Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження та усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги. Хоча обов`язки національних судів у таких справах (див. пункт 30) не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне порушене стороною провадження питання, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали та які висновки слід було зробити. Аналогічно, Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень першої заявниці про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою (див. пункт 16 та див. для порівняння згадане рішення у справі "X. проти Латвії" (X v. Latvia), пункт 117), хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням заявників. Загалом, на думку Суду, обґрунтування було настільки загальним і шаблонним, що за обставин цієї справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечення проти задоволення заяви про повернення.

Пункт 36. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя у зв`язку з тим, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 Конвенції, оскільки Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечення першої заявниці, яке ґрунтувалося на пункті "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції.".

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення суди врахували Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суди також врахували позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

На час розгляду справи апеляційним судом дитині виповнилося три роки, із яких два з половиною роки дитина проживає в Україні, вона є занадто прив`язаною до матері та сестри, розуміє і сприймає мову, на якій спілкуються мати і сестра, що є досить важливим для дитини цього віку.

Повернення малолітньої дитини до Мексиканських Сполучених Штатів не можна вважати доцільним, оскільки у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення її до цієї країни існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині психічної шкоди.

Слід зазначити, що рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини.

Суди врахували сімейну ситуацію батьків дитини, ряд факторів емоційного, матеріального та фінансового характеру, дослідили усі докази, що додані до матеріалів справи (в тому числі психологічний висновок, відсутність дозволу на виїзд за кордон старшої дитини відповідача) та надав розумну оцінку балансу інтересів сторін в світлі якнайкращого врахування. в першу чергу, інтересів дитини.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дішли обгрунтованого висновку, що виходячи з інтересів дитини, відсутні підстави для повернення дитини до Мексиканських Сполучених Штатів.

Також слід зазначити, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Відмова у задоволенні позову у цій справі ґрунтується на приписах Гаазької Конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.

Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.

З огляду на встановлені судами ризики (пункт "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій Конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психологічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Отже, оскаржувані судові рішення є достатньо мотивованими та такими, що прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_10, зазначає, що апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права не у подібних правовідносинах, оскільки у справах № 6-1598цс15 (постанова від 21 жовтня 2015 року), № 686/15274/14-ц (постанова від 06 червня 2018 року) обставини справ відрізняються від обставин, які викладені у справі № 335/5615/19.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 6-1598цс15 Верховний Суд України дійшов висновку про скасування рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме судами не було надано оцінки посиланням ОСОБА_2 на висновок за результатами психологічного обстеження дитини та не вказано підстав, з яких суд не бере їх до уваги.

Таким чином, у наведеній справі Верховний Суд України наголосив на обов`язковості дослідження доказів у справі, зокрема, і психологічного висновку, тому апеляційний суд у справі № 335/5615/19 обгрунтовано послався на такий висновок і керуючись вказівками зазначеної постанови, надав належну оцінку доказам у справі № 335/5615/19.

Висновки щодо застосування норм права, що містяться у постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 686/15274/14-ц (провадження № 61-20940св18), стосуються правовідносин, які є подібнимидо правовідносин у справі, що переглядається, хоча обставини справи дещо відрізняються. Так у справі № 61-20940св18 зроблено висновок про те, що на час розгляду справи дитина прижилася у своєму новому середовищі за адресою: АДРЕСА_2, а тому існує серйозний ризик того, що її повернення до Федеративної Республіки Німеччини поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нестерпиму обстановку.

Однак у справі, що переглядається Верховний Суд також наголосив на необхідності встановлення всіх фактичних обставин справи з метою якнайкращого захисту інтересів дитини, що і було зроблено судами у справі № 335/5615/19.

Заявник також зазначає, що апеляційним судом при винесенні оскаржуваної постанови не враховано висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20, від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19.

Безпідставним є посилання в касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 та від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19, оскільки у цих справах відповідачами не надано доказів, що існує ризик того, що повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нетерпимі умови.

Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виходив з того, що дитина має тісний зв`язок з матір`ю, а повернення її до Мексиканських Сполучених Штатів створить в першу чергу для дитини нетерпиму обстановку. При цьому суд керувався принципом захисту найкращих інтересів дитини.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

Крім того, касаційна скарга також мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд при прийнятті оскаржуваних судових рішень неправильно надано оцінку висновку спеціаліста ОСОБА_7 (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Вказує, що цей висновок є недопустимим доказом, однак постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції грунтується на ньому без врахування інших доказів у справі. Указаний документ складений з порушенням нормативних актів та галузевих методичних рекомендацій.

Суд касаційної інстанції не може прийняти зазначені доводи касаційної скарги, оскільки зазначене є переоцінкою доказів у справі, що не належить до повноважень Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України є необґрунтованими.

Щодо посилань у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 чинить перешкоди у спілкуванні батька з дитиною та порушила зобов`язання покладені на неї ухвалою суду щодо заборони зміни місця проживання дитини суд касаційної інсанції зазначає, що ухвалою Орджонікідзевського суду м. Запоріжжя від 03 березня 2020 року заяву ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову задоволено та скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року (з урахуванням постанови Запорізького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року) щодо встановлення обов`язку відповідачу в реалізації права батька на спілкування зі своєю донькою; щодо заборони ОСОБА_2 змінювати місце проживання малолітньої дитини; щодо заборони ОСОБА_2 вивозити за межі України малолітню дитину.

Крім того, у касаційній скарзі позивач зазначає, що повернення доньки до Мексики не означає її відрив від матері, оскільки мова йде не про розлучення доньки й матері. ОСОБА_2 може повернутися до Мексики разом з донькою де зможе продовжувати виконувати батьківські обов`язки.

Судами було належним чином досліджено обставини справи, зокрема надано оцінку доказам щодо можливості супроводу дитини матір`ї при її поверненні до країни батька. Так судами встановлено відсутність можливості матері для проживання її у Мексиканських Сполучених Штатах, оскільки для цього немає фінансової можливості, житла, роботи, також враховано позицію батька щодо сплати аліментів. Судами встановлено неможливість проживання сторін в одному будинку з огляду на їх неприязні відносини, що матиме негативний вплив на дитину. Також судами надано оцінку відсутності дозволу для виїзду за кордон старшої дитини позивача. Отже оцінивши в сукупності усі докази у справі, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про недоцільність повернення дитини до Мексиканських Сполучених Штатів.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.