Іменем України29 вересня 2021 рокумісто Київсправа № 548/223/19провадження № 61-8120св20Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Ступак О. В.,суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Яремка В. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року у складі судді Коновода О. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2020 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2019 року звернувся до суду із позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2 про стягнення з нього заборгованості за договором позики у розмірі 1 155 574, 60 грн, яка складається із суми позики, відсотків, інфляційних втрат, пені.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він у 2009 році позичив ОСОБА_2 грошову суму в розмірі 409 000, 00 грн, які відповідач на момент звернення до суду з позовом не повернув.

ОСОБА_1 зазначив, що сторонами не визначено строк повернення позичених коштів, а тому до спірних правовідносин застосовується правило частини другої статті 530 ЦК України. Така вимога направлена боржнику вперше 01 серпня 2013 року та повторно 29 квітня 2016 року, а тому 15 серпня 2013 року (за спливом семиденного строку від дня пред`явлення першої вимоги) настав строк повернення боргу, сплати інфляційних втрат та пені відповідно до статті 549 ЦК України.

У зв`язку з наведеними обставинами позивач просив стягнути з відповідача таке: 409 000, 00 грн - сума боргу; 441 447, 00 грн - проценти за користування грошовими коштами; 165 522, 30 грн - інфляційні втрати, 139 605, 30 грн - пеня, разом - 1 155 574, 60 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову та просив у його задоволенні відмовити, застосувати положення про позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав підставним застосувати до спірних правових відносин правила про позовну давність. Суди зазначили, що першу вимогу про повернення грошових коштів кредитор направив 01 серпня 2013 року, після спливу певного строку (терміну), а саме після 15 серпня 2013 року, настало прострочення виконання зобов`язання з повернення боргу. Оскільки позивач звернувся до суду з вимогою про захист свого цивільного права лише 04 лютого 2019 року (за спливом 5 років), це відбулося після спливу визначеної законом позовної давності. Позивач не навів будь-яких обставин та підстав, які б свідчили, що ним пропущено позовну давність із поважних причин, із заявою про поновлення такого строку також не звертався.

Апеляційний суд додатково зазначив, що як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідач не заперечував (визнавав) факт пред`явлення йому вимоги про повернення коштів у серпні 2013 року, у зв`язку з чим відповідно частини першої статті 82 ЦПК України ця обставина не потребує додаткового підтвердження (доказування).

Наведені обставини достеменно підтверджують те, що станом якнайменше на вересень 2013 року позивач був та/або мав бути обізнаний про порушення його цивільного права, проте всупереч принципу добросовісності поведінки учасників цивільних відносин чекав майже три роки (без трьох місяців) і ще раз направив письмову вимогу відповідачу, після чого через майже два з половиною роки звернувся до суду з позовом.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 14 травня 2020 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06травня 2020 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив, що:

- оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права;

- висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах за встановлених фактичних обставин справи є передчасним та помилковим, оскільки позовна давність не пропущена, а відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється його виконанням. Такий довід не розглянутий апеляційним судом, що свідчить про порушення норм ЦПК України (1618-15) та правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 (провадження № 61-16463св19) та від 15 січня 2020 року у справі № 758/7747/13-ц (провадження № 61-48665св18);

- суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статей 530, 599 ЦК України та, як наслідок, неправомірно застосували позовну давність до спірних правовідносин;

- оскаржувані рішення не відповідають правовим висновкам щодо застосування позовної давності щодо вимог про стягнення інфляційних втрат відповідно до правил частини другої статті 625 ЦК України, викладеним, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 25 квітня 2018 року у справі № 350/1798/15-ц (провадження № 61-8460св18), від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 359/191/17 (провадження № 61-24777св18);

- суд першої інстанції не вирішив клопотання позивача про зменшення розміру позовних вимог, зумовлених неотриманням боржником першої вимоги про повернення боргу;

- суд першої інстанції безпідставно відмовив у клопотанні позивача про допит свідка.

Отже, серед підстав касаційного оскарження заявником рішень судів першої та апеляційної інстанцій ним зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 та пункті 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у серпні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2020 року залишити без змін.

Відповідач вважав необґрунтованими та нелогічними доводи касаційної скарги щодо початку перебігу позовної давності від другої вимоги кредитора про повернення суми позики, що спрямовані саме на зміну відліку перебігу позовної давності у спірних правовідносинах.

Враховуючи, що суд першої інстанції не постановляв ухвали про повернення заяви про зменшення позовних вимог, тому обґрунтованими є висновки, що суди здійснювали розгляд справи саме за цією заявою позивача.

Суд правомірно відмовив у задоволенні клопотання позивача про допит свідка, оскільки воно заявлено усупереч правилам пункту 8 частини другої статті 197 ЦПК України.

ОСОБА_1 у серпні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду заперечення на відзив ОСОБА_2, у якому просив задовольнити касаційну скаргу повністю, зазначив, що представник відповідача визнав, що у 2013 році не була пред`явлена вимога боржнику, що підтверджує дотримання позивачем строків під час звернення до суду з позовом.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 02 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Визначаючи межі касаційного перегляду справи, Верховний Суд врахував, що касаційна скарга не містить доводів щодо неправильності ухвалення судами рішень у частині позовних вимог про стягнення пені, а тому в цій частині оскаржувані судові рішення не переглядаються.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновки, що касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 в одній частині доводів та вимог потрібно закрити, в іншій частині - касаційну скаргу залишити без задоволення.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 30 липня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики шляхом складання боргової розписки, відповідно до умов якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 409 000, 00 грн, які позичальник зобов`язався повернути. У розписці сторонами не обумовлений строк повернення грошових коштів.

ОСОБА_1 01 серпня 2013 року направив ОСОБА_2 вимогу про негайне повернення 409 000, 00 грн згідно з розпискою від 30 липня 2009 року.

Усупереч умовам договору ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання належним чином не виконав, а тому ОСОБА_1 розрахував заборгованість станом на квітень 2019 року у сумі 1 155 574, 60 грн, з яких: 409 000, 00 грн - сума боргу, 441 447, 00 грн - проценти за користування грошовими коштами,

165 522, 30 грн - інфляційні втрати, 139 605, 30 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань.

У матеріалах справи відсутні докази отримання ОСОБА_2 зазначеної вимоги.

ОСОБА_1 29 квітня 2016 року повторно направив вимогу ОСОБА_2 про повернення грошових коштів, отриманих позичальником згідно з розпискою від 30 липня 2009 року. Матеріали справи не містять доказів отримання ОСОБА_2 цієї вимоги.

Суд першої інстанції, дослідивши оригінал боргової розписки, встановив, що вона містить безумовне зобов`язання однієї особи ( ОСОБА_2 ) повернути іншій особі ( ОСОБА_1 ) певну суму грошей, що становить основний зміст і всі істотні умови позикового зобов`язання, а отже, встановлено факт укладення між сторонами договору позики і його виконання позикодавцем, а також факт невиконання позичальником зобов`язання з повернення суми позики.

Як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідач не заперечував (визнавав) факт пред`явлення йому вимоги про повернення коштів у серпні 2013 року, у зв`язку з чим відповідно частини першої статті 82 ЦПК України ця обставина визнана судами такою, що не потребувала додаткового підтвердження (доказування).

Оцінка аргументів касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У справі, яка переглядається, касаційну скаргу подано та касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених положенням пунктів 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

1. Щодо релевантності до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, наведених заявником у касаційній скарзі як підстави касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У справі, яка переглядається, касаційну скаргу подано та касаційне провадження відкрито з підстав, зокрема, передбачених положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є положення пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тобто неврахування висновків щодо застосування певної норми права у подібних правовідносинах:

- викладених у постановах Верховного Суду від 02 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 (провадження № 61-16463св19) та від 15 січня 2020 року у справі № 758/7747/13-ц (провадження № 61-48665св18);

- щодо застосування позовної давності до вимог про стягнення інфляційних втрат відповідно до правил частини другої статті 625 ЦК України, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16, у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 25 квітня 2018 року у справі № 350/1798/15-ц (провадження № 61-8460св18), від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 359/191/17 (провадження № 61-24777св18).

Проте, зазначена підстава касаційного оскарження не підтверджена під час перегляду справи в межах доводів касаційної скарги позивача з таких причин.

1.1. Щодо правової природи відносин, які виникли між сторонами

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, виходили із того, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики; ОСОБА_2, взявши на себе зобов`язання з повернення боргу на вимогу кредитора ОСОБА_1, не повернув його, що і стало підставою для звернення до суду з позовом, проте відбулося це за спливом позовної давності. Такі обставини не заперечував відповідач, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду відповідач не оскаржував.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи сторонами не погоджено умови щодо строку повернення суми боргу, а тому такий строк настає на вимогу кредитора у порядку, визначеному у абзаці другому частини першої статті 1049 ЦК України, згідно з яким якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначив, що строк виконання боржником зобов`язання за договором позики від 30 липня 2009 року настав 15 серпня 2013 року, оскільки вимога про повернення боргу направлена боржнику 01 серпня 2013 року.

З такими обставинами погодився і відповідач, а тому вони не підлягали доказуванню відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України.

Водночас, у подальшому, як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час розгляду справи апеляційним судом, а також у касаційній скарзі, ОСОБА_1 наполягав на тому, що строк виконання зобов`язання за договором позики від 30 липня 2009 року настав у 2016 році, після направлення повторної вимоги про повернення боргу 29 квітня 2016 року.

Верховний Суд у визначенні моменту настання строку повернення суми боргу у спірних правовідносинах враховує, що ОСОБА_1, направляючи 01 серпня 2013 року вимогу про повернення боргу, вчинив дії, спрямовані на зміну правовідносин, що свідчить про вчинення позикодавцем одностороннього правочину, яким в односторонньому порядку визначено умови та строки виконання двостороннього договору, що відповідало первісній волі сторін та змісту такого договірного зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частина третя стаття 202 ЦК України).

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (частина п`ята статті 202 ЦК України).

Отже, як односторонній правочин вимога позикодавця про дострокове погашення заборгованості за договором позики створила певні обов`язки та права не лише для позичальника, а й такою ж мірою створила зобов`язання й для самого кредитора.

Кредитор був вільним у вчиненні такого правочину, проте після настання визначеного ним моменту, викликав виникнення певних прав та обов`язків як у іншої сторони цього договірного зобов`язання, так й у самого ОСОБА_1 .

Направляючи вимогу позичальнику, ОСОБА_1 як позикодавець, діючи на власний розсуд, ухвалив рішення з приводу настання строку виконання основного зобов`язання позичальником, реалізувавши своє право вимоги про повернення боргу.

Подібних висновків щодо правової природи вимоги про повернення суми заборгованості, настання строку виконання зобов`язання дійшов Верховний Суд у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16-ц (провадження

1.2. Оцінка суперечливої поведінки кредитора

В оцінці процесуальної поведінки кредитора в суді стосовно оцінки та тлумачення характеру спірних відносин Верховний Суд врахував, що, змінюючи власну позицію у справі та у спірних правовідносинах щодо визначення моменту настання строку виконання зобов`язання з повернення суми боргу, ОСОБА_1 діяв непослідовно.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: "… Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

142. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

143. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

144. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

145. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

146. Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

147. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Подібні висновки викладено і у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

У справі, яка переглядається, поведінка позивача є непослідовною, не відповідає попереднім його діям (відповідно до первісної позовної заяви ОСОБА_1 констатував настання строку виконання основного зобов`язання 15 серпня 2013 року (том 1, а. с.2), нарахування інфляційних втрат здійснив з вересня 2013 року (том 1, а. с. 10 (зворотній бік), пізніше, відповідно до уточненої позовної заяви, строк виконання основного зобов`язання настав 14 травня 2016 року (том 1, а. с. 94), інфляційні втрати нараховані з травня 2016 року (том 1, а. с. 96 (зворотній бік)).

За наведених обставин, враховуючи викладені правові висновки Верховного Суду, описана поведінка позивача не відповідає обраній ним у спорі правовій позиції та тлумаченню обставин справи. Суд дійшов переконання, що зазначене спрямоване на створення в оточуючих та учасників процесу помилкового уявлення про підставність позову та добросовісність позивача у тлумаченні укладеного договору і визначенні змісту договірних зобов`язань.

1.3. Щодо трансформації зобов`язання сторін з повернення суми боргу та відсотків у натуральне

Верховний Суд в оцінці вимог про стягнення суми боргу та нарахованих відсотків виходить з того, що зі спливом позовної давності це зобов`язання не підлягає судовому захисту, зберігаючись у натуральній формі - формі натурального зобов`язання, виходячи з таких міркувань.

За правилами статей 256- 258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 266 ЦК України).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Відмовляючи у позові у зв`язку із застосуванням позовної давності в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за сумою боргу та за відсотками, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши наявність факту порушення суб`єктивного цивільного права особи, яка звернулась за його захистом, дійшли висновків про сплив позовної давності.

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши направлення позикодавцем 01 серпня 2013 року вимоги про повернення боргу (тобто вчинення ним одностороннього правочину), дійшли висновків, що станом якнайменше на вересень 2013 року позивач був та/або мав бути обізнаний про порушення його цивільного права, проте всупереч принципу добросовісності поведінки учасників цивільних правовідносин зволікав майже три роки (без трьох місяців) та вдруге направив письмову вимогу відповідачу, після чого за спливом майже двох з половиною років звернувся до суду з позовом.

Враховуючи висновки судів про настання строку виконання основного зобов`язання із вчиненням кредитором одностороннього правочину - вимоги негайного повернення суми боргу боржником, обґрунтованими є висновок про початок перебігу позовної давності саме після спливу тридцятиденного строку після направлення ОСОБА_1 першої вимоги про повернення боргу у 2013 році та, враховуючи звернення до суду з позовом 04 лютого 2019 року, правомірним є висновки судів про сплив позовної давності до вимог про стягнення суми боргу та процентів.

Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують, на правильність вирішення спору не впливають, оскільки заявник не обґрунтовував підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині, що передбачені процесуальним законом як обов`язкові.

Доводи касаційної скарги про те, що позовна давність не пропущена та про незастосування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 758/7747/13-ц (провадження № 61-48665св18) та від 05 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 (провадження № 61-16463св16), не підлягають врахуванню під час перегляду цієї справи, оскільки у зазначених постановах не викладено правових висновків щодо застосування позовної давності у правовідносинах, що виникають з договору позики.

У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19 (№ 753/21770/14) (провадження № 61-1903св20) зазначено, що відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що обов`язковими у застосуванні є правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, а також у постановах Верховного Суду України у разі, якщо не встановлено підстав для відступу від такого висновку.

Потрібно враховувати, що правовий висновок (правова позиція) - це тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, що є обов`язковим для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших судових справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних правових відносин між іншими особами. Таке тлумачення має на меті на підставі загальних засад права здійснити конкретизацію змісту певної норми права шляхом уточнення такого змісту (як звужувального, так і розширювального характеру), визначення сфери її застосування, співвідношення з іншими нормами права у їх системному взаємозв`язку та взаємодії, а так само шляхом застосування інших методів тлумачення, що дозволяють судові визначити дійсний зміст певного запровадженого правила поведінки, а так само й визначення застосування такої норми права за аналогією до інших відносин тощо.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У постановах від 02 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 (провадження № 61-16463св19) та від 15 січня 2020 року у справі № 758/7747/13-ц (провадження № 61-48665св18) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, дійшов висновків про те, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справах, а також, що норми матеріального права правильно застосовані судами. У цих постановах Верховний Суд не викладав правових висновків щодо застосування норм статті 599 ЦК України, правил про позовну давність або положень процесуального права про обов`язок суду апеляційної інстанції надавати відповіді на доводи апеляційної скарги.

У зв`язку з наведеним, враховуючи, що заявник не спростував правильність висновків судів про застосування позовної давності, Верховний Суд врахував, що права кредитора у спірних правовідносинах, що виникають з договору позики, не підлягають судовому захисту саме у зв`язку зі спливом позовної давності.

Верховний Суд України та Верховний Суд неодноразово зазначали, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша цієї статті), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України (435-15) не визнає сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Отже, зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється (постанови Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс164 постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 537/6072/16-ц (провадження № 61-35327св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 766/10193/16-ц (провадження № 61-25604св18 від 03 березня 2021 року у справі № 335/9695/19 (провадження № 61-90св21)).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження

№ 61-32171сво18) зазначив, що зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном, є натуральним зобов`язанням.

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, позовна давність спливла, обґрунтованим є висновок, що між сторонами існують натуральні зобов`язання.

У зв`язку з наведеним помилковими є доводи заявника, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах за встановлених фактичних обставин справи є передчасними та помилковими, оскільки позовна давність не пропущена, а відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється його виконанням, оскільки у такому випадку відбувається трансформація відносин у натуральне зобов`язання.

1.4. Щодо правових підстав застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення інфляційних втрат у натуральному зобов`язанні

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, зокрема просив суд стягнути з відповідача суму інфляційних втрат за період з травня 2016 року до квітня 2019 року.

Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Водночас необхідно враховувати, що правовідносини між сторонами трансформувалися у натуральне зобов`язання.

№ 61-32171сво18) в що конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

За таких обставин вимоги ОСОБА_1 у справі, яка переглядається, про стягнення інфляційних втрат є безпідставними, проте, враховуючи визначені заявником межі касаційного розгляду справи Верховним Судом, передбачені у статті 400 ЦПК України, відсутні підстави для виходу за такі межі розгляду справи касаційним судом та скасування оскаржуваних судових рішень з підстав їх невідповідності правовому висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеному у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).

У такому аспекті переважному застосуванню підлягає принцип диспозитивності цивільного процесу.

В оцінці доводів касаційної скарги про застосування до спірних правовідносин правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17, № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 359/191/17 (провадження № 61-24777св18), Верховний Суд врахував, що ці висновки не можуть бути застосовані у справі, яка переглядається, оскільки у цих справах між сторонами не існувало натурального зобов`язання, а отже, справи не є подібними.

Так, у наведених справах позивачами отримано судовий захист, зобов`язання не трансформувалося у натуральне, оскільки позивач чи то в іншому судовому провадженні (за обставинами справ № 359/191/17, № 918/117/18, № 922/175/18, № 924/312/18), чи то в тому ж судовому провадженні, у якому розглядалися вимоги про стягнення заборгованості за договором (за обставинами справ № 905/2324/17, № 910/16945/14), отримав судовий захист, стягнуто заборгованість за договором. А отже, зобов`язання не перетворилося у натуральне, а тому у зазначених справах вирішувалася інша правова проблема щодо нарахування та стягнення 3 % річних та інфляційних втрат після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за договором.

Звідси випливає, що у наведених справах права кредиторів щодо отримання сум за основною сумою зобов`язання отримали судовий захист у судовому або позасудовому порядку. Натомість у справі, яка переглядається, кредитор не отримав судового захисту порушеного права на погашення заборгованості за сумою позики та процентами у зв`язку зі спливом позовної давності, що має наслідком перетворення зобов`язання сторін у натуральне.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин, за загальним правилом, означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається за обставинами кожної конкретної справи.

Відповідно, подібність лише предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог не є достатньою підставою для застосування висновку Верховного Суду, викладеного у іншій судовій справі, оскільки необхідною умовою застосування правового висновку є тотожність предмета правового регулювання, що у справі, яка переглядається, та у наведених заявником правових висновках Верховного Суду відрізняється з огляду на різну правову природу спірних правовідносин.

Доводи касаційної скарги про необхідність застосування до спірних правовідносин правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16, який також підтриманий Верховним Судом у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 350/1798/15-ц (провадження № 61-8460св18), Верховний Суд відхиляє, оскільки від таких висновків відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження

Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, що є підставою для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

2. Щодо оцінки обґрунтованості касаційного оскарження рішень судів на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України

Верховний Суд визнає, що у касаційній скарзі відсутні належно викладені підстави касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України - оскарження судових рішень з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.

Так, підставами касаційного оскарження заявник визначив, що суд першої інстанції не вирішив клопотання позивача про зменшення розміру позовних вимог, а також, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника позивача про допит свідка.

Верховний Суд врахував, що заявник не навів та не обґрунтував у касаційній скарзі, як невирішення судом клопотання позивача про зменшення розміру позовних вимог (що спростовується змістом рішення суду першої інстанції) та відхилення клопотання про допит свідка унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та яких саме фактичних обставин справи. Також заявник не зазначає у касаційній скарзі особу такого свідка та які обставини справи йому можуть бути відомі, про які він міг би повідомити суд.

Аналіз пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України дає підстави для висновку, що заявник, визначаючи підставою касаційного оскарження судових рішень необґрунтоване відхилення клопотань, має навести, які обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, мали бути встановлені судом у разі задоволення такого клопотання.

Враховуючи, що касаційна скарга не містить належного обґрунтування касаційного оскарження рішень судів відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, заявник не навів, які саме обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, мали бути встановлені судом у разі задоволення такого клопотання, Верховний Суд дійшов висновку, що такі доводи касаційної скарги підлягають відхиленню, оскільки висновків судів не спростовують.

3. Щодо оцінки інших доводів касаційної скарги

В оцінці доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій статей 530, 599 ЦК України Верховний Суд врахував, що виключно посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судами норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права без зазначення на обґрунтування наявності випадків, визначених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, а тому не може бути визнано підставою касаційного оскарження судових рішень та з цих підстав не може бути переглянуте Верховним Судом.

4. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що наявність наведеної у скарзі ОСОБА_1 підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не була підтверджена після відкриття касаційного провадження, а отже, відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, підлягає закриттю.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішенні в межах доводів та вимог касаційної скарги відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України, які також стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга з цих підстав підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З інших підстав відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України заявник постанову суду апеляційної інстанції не оскаржував, а тому Верховний Суд на відповідність іншим підставам касаційного оскарження постанову суду апеляційної інстанції не перевіряв.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша та четверта статті 12 ЦПК України).

Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції здійснює перегляд постановлених судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень у виняткових випадках, кожен з яких окремо передбачений процесуальним законом. Стадія касаційного перегляду не є обов`язковою стадією для усіх видів судових проваджень, а перегляд рішень у касаційному порядку відбувається виключно з підстав, що вичерпно визначені законом.

Верховний Суд є судом права, тобто такою судовою інстанцією, яка не здійснює перегляд постановлених та оскаржених рішень повністю, а лише у питанні правильності застосування судами норм права.

Керуючись статтями 389, 396, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 06 травня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу в частині доводів та вимог, що відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, закрити.