розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23 квітня 2015 року у складі судді Зосименко С. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є акціонерне товариствоКомерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 07 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 42 500 доларів США на наступні цілі: для придбання нерухомості у розмірі 35 000 доларів США, на сплату страхових платежів у розмірі 7 500 доларів США, зі сплатою процентів за користування кредитними коштами у розмірі 12 % на рік із кінцевим терміном повернення - 07 березня 2028 року.

У рахунок належного виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору 07 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов`язання за кредитним договором у розмірі наданого кредиту 35 000 доларів США в тому ж обсязі, що і боржник.

Крім того, 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки, предметом якого є надання поруки ПАТ "Акцент-Банк" за виконання ОСОБА_1 всіх своїх обов`язків за кредитним договором від 07 березня 2008 року в розмірі відповідальності - 10 000 грн.

ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв`язку з чим станом на 01 квітня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 22 195,92 доларів США, яка складається з: 11 668,11 доларів США - заборгованість за кредитом, 4 979,16 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 450,91 доларів США - комісія за користування кредитом, 4 011 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 055,46 доларів США - штраф (процентна складова).

Ураховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з: ОСОБА_1, ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 07 березня 2008 у розмірі 20 944,36 долари США, що в еквіваленті становить 167 411,96 грн; ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на свою користь 10 000 грн; ОСОБА_1 судовий збір, а також витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 200 грн; ОСОБА_2 судовий збір.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23 квітня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ КБ "ПриватБанк" з 06 жовтня 2008 року в односторонньому порядку змінив розмір процентної ставки за кредитним договором з 12 % до 15,12 % річних, про що боржник та поручитель повідомлені не були, внаслідок чого порушено умови кредитного договору від 07 березня 2008 року, зокрема пункт 2.3.1 кредитного договору.

Оскільки вимоги банку не підтверджуються матеріалами справи, доказів на їх підтвердження не надано, тому позов є необґрунтованим.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23 квітня 2015 року скасовано.

Позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 07 березня 2008 року № SUH2GK0000001000 у розмірі 13 445,62 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 01 квітня 2013 року становить 107 430,50 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 9 760,31 доларів США, що за курсом НБУ станом на 01 квітня 2013 року становить 77 984,88 грн, заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом - 3 255,11 доларів США, що за курсом НБУ станом на 01 квітня 2013 року становить 26 008,33 грн, комісії за користування кредитом - 430,20 доларів США, що за курсом НБУ станом на 01 квітня 2013 року становить 3 437,30 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 21 611,67 грн.

У задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_2 відмовлено.

Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості за договором поруки закрито.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що умови кредитного договору позичальником не виконувалися належним чином, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, тому порушене право ПАТ КБ "ПриватБанк" підлягає захисту.

Суд першої інстанції правильно встановив порушення позивачем умов кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку, зокрема пункту 2.3.1 кредитного договору, однак у такому випадку необґрунтованими є доводи кредитора про нарахування заборгованості по сплаті процентів за користування кредитом у розмірі 15,12 %, тоді як грошові кошти, нараховані за базовою відсотковою ставкою (12 %), визначеною сторонами у договорі, підлягають стягненню разом із сумою основної заборгованості, комісією за користування кредитом та пенею за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Вимоги банку про стягнення штрафу (фіксована частина) є безпідставними, оскільки за змістом статті 549 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, одночасне стягнення яких за одне і те ж правопорушення суперечить вимогам чинного законодавства України (стаття 61 Конституції України).

Враховуючи, що позичальник ОСОБА_1 перестав належним чином виконувати умови кредитного договору 22 квітня 2009 року, що визнано сторонами, тоді як з цим позовом до поручителя ОСОБА_2 банк звернувся лише 08 січня 2014 року, то в силу статті 559 ЦК України порука вважається припиненою, а вимоги до ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

З урахуванням того, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" щодо стягнення суми з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки стосуються відносин, які виникли на підставі договору, укладеного між суб`єктами господарювання, то такі вимоги не можуть бути розглянутими в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з чим провадження у справі у цій частині підлягає закриттю.

Оскільки позивачем не надано доказів, що він отримав правову допомогу від особи, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги, а також погодженого розрахунку суми на надання правової допомоги, тому відсутні підстави для компенсації понесених витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану ОСОБА_3, задоволено частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував відповідність нарахування комісії актам законодавства України, оскільки нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит, є незаконним.

Вирішуючи спір та фактично визнаючи позов банку, апеляційний суд не звернув увагу на наявність заяви представника відповідача про застосування позовної давності.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що при новому розгляді справи апеляційному суду необхідно врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) щодо порядку обчислення початку перебігу позовної давності за кредитними зобов`язаннями, виконання яких визначено окремими періодичними платежами, а також практику Верховного Суду щодо визнання неправомірним нарахування комісії за послуги, які супроводжують кредит.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції, яка оскаржується в касаційному порядку

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23 квітня 2015 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит, є незаконними, тому вимоги банку в цій частині позовних вимог задоволенню не підлягають.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів.

Останнє погашення заборгованості за кредитом ОСОБА_1 здійснено 01 липня 2010 року, а за захистом свого порушеного права в частині несплати боржником як щомісячних платежів, так і повернення кредиту в повному обсязі позивач звернувся до суду в січні 2014 року, тобто поза межами позовної давності.

Оскільки позовна давність спливла, ОСОБА_1 заявлено про застосування позовної давності, тому висновок суду першої інстанції про відмову банку у задоволенні позову є правомірним, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 20 липня 2020 року, АТ КБ "ПриватБанк", яке є правонаступником ПАТ КБ "ПриватБанк", просить скасуватисудові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

При цьому, підставою звернення до суду касаційної інстанції банк зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1926цс15.

Касаційна скарга мотивована тим, що трирічний строк позовної давності у кредитних правовідносинах не є абсолютним та може бути збільшений за домовленістю сторін.

Умовами кредитного договору від 07 березня 2008 року позовну давність по вимогах про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки (пеня, штраф) встановлено стоком у п`ять років.

Банк звернувся до суду з позовом у межах позовної давності, встановленої за домовленістю сторін кредитного договору та є більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2020 року призначено повторний автоматизований розподіл судових справ у зв`язку з обранням судді Сімоненко В. М. до Великої Палати Верховного Суду та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями у справі № 202/213/14-ц (провадження № 61-19567св20) визначено суддю-доповідача Фаловську І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 07 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № SUH2GK0000001000, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 42 500 доларів США на наступні цілі: для придбання нерухомості у розмірі 35 000 доларів США, на сплату страхових платежів у розмірі 7 500 доларів США, зі сплатою 12 % на рік за користування кредитом на строк до 07 березня 2028 року.

Згідно з пунктом 2. 3. 1. Кредитного договору від 07 березня 2008 року банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом. При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки.

Пунктом 5. 5 кредитного договору від 07 березня 2008 року встановлено позовну давність по вимогах про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафу) тривалістю у п`ять років.

У рахунок забезпечення належного виконання кредитного договору 07 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого останній надав поруку за виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, згідно з яким кредитор надав боржнику кредит у сумі 35 000 доларів США, та відповідає перед кредитором у тому ж розмірі, що і боржник. Боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Також 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання боржником ОСОБА_1 взятих на себе обов`язків за кредитним договором від 07 березня 2008 року. Розмір відповідальності поручителя перед кредитором обмежується 10 000 грн. Боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

04 січня 2011 року ПАТ КБ "ПриватБанк" надіслав ОСОБА_1 вимогу про повернення суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредиту, в тридцяти денний строк з дня отримання вимоги (а. с. 114-115).

ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконано, у зв`язку з чим станом на 01 квітня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 22 195,92 доларів США, що в еквіваленті складає 177 411,96 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції частково не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що вимоги банку про стягнення комісії за користування кредитом є необґрунтованими, оскільки нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит, є незаконним. Позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_1 .

Натомість Верховний Суд частково не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти(частина перша статті 1054 ЦК України).

Щодо позовної давності

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_1 .

Положеннями статті 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У пункті 5.5 кредитного договору від 07 березня 2008 року сторони погодили збільшення позовної давності до п`яти років.

Вирішуючи спір та зазначаючи, що позовна давність тривалістю у три роки, про застосування якої заявлено стороною у спорі, спливла, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що умовами кредитного договору від 07 березня 2008 року збільшено позовну давність до п`яти років, тому під час розгляду справи необхідно враховувати саме цей строк.

Подібний висновок узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 320/3653/16-ц (провадження № 61-21550св18) тау постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1926цс15, на яку посилається банк в касаційній скарзі.

Частиною першою статті 260 ЦК України передбачено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених статтями 253-255 цього Кодексу.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Під час розгляду справи судом першої інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав заяву про застосування позовної давності (а. с. 91-93, т. 1).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. (частина перша статті 400 ЦПК України). Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про застосування позовної давності у зв`язку із недослідженням та ненаданням оцінки відповідним обставинам апеляційним судом.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц.

Мотивуючи рішення про застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам позивача щодо підстав пред`явлення позову, не зазначив чи було порушене право банку, за захистом якого він звернувся до суду, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції через сплив позовної давності.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Вирішуючи спір в частині вимог банку до боржника ОСОБА_1 та поручителя - фізичної особи ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином всі докази у справі у сукупності, тому оскаржувану постанову в цій частині не можна вважати законною та обґрунтованою.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог банку до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з: 11 668,11 доларів США - заборгованість за кредитом, 4 979,16 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 4 011 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 055,46 доларів США - штраф (процентна складова), і направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги щодо невірного застосування судом норм матеріального права в цій частині та суперечність постанови апеляційного суду практиці Верховного Суду з цього предмета спору підтвердилися.

Щодо вирішення вимог про стягнення комісії

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти.

За положеннями частини п?ятої статті 11, частин першої, другої, п?ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Згідно з абзацем другим частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов?язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Частиною восьмою статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв?язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв?язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно зі статтею 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов?язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Скасовуючи рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2016 року та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року, прийнятій у цій справі, зазначив, що при новому розгляді справи суду апеляційної інстанції на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України необхідно врахувати практику Верховного Суду щодо визнання неправомірним нарахування комісії за послуги, які супроводжують кредит.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковими для застосування судами.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог банку про стягнення з боржника та поручителя ОСОБА_2 комісії за користування кредитом у розмірі 450,91 доларів США, апеляційний суд, врахувавши вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, дійшов правильного висновку, що такі вимоги задоволенню не підлягають.

Судове рішення суду апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог банку про стягнення комісії за користування кредитом у розмірі 450,91 доларів США є достатньо мотивованим та таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстави для його зміни або скасування в цій частині вимог відсутні.

Щодо юрисдикції суду у частині вимог банку до юридичної особи-поручителя

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову банку про стягнення заборгованості за кредитним договором, пред?явленим, у тому числі, і до поручителя ПАТ "Акцент-Банк".

Проте, право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. ЦПК України (1618-15) (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду)).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб?єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт перший частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду)).

Згідно зі статтею 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред?явлено позовну вимогу.

Частиною першою статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб?єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб?єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що з цих відносин виникає; наявність у законі норми, що передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16).

Стаття 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) не допускала об`єднання в одне провадження вимог, які слід розглядати за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.

У разі порушення боржником зобов?язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 554 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Норми права, що регулювали інститут поруки на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.

07 березня 2008 року на виконання зобов?язань за кредитним договором від 07 березня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" уклав з ОСОБА_2 договір поруки.

20 жовтня 2010 року на виконання зобов?язань за кредитним договором від 07 березня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" уклав договір поруки з ПАТ "Акцент-Банк".

Отже відповідальність поручителів між собою перед позивачем солідарною не є. Солідарною є відповідальність поручителів перед позивачем разом із позичальником як з боржником, що передбачають умови кожного договору поруки.

Оскільки позивач уклав з кожним із двох поручителів окремий договір поруки, у якому не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, тому спір не підлягає розгляду в цілому за правилами цивільного судочинства.

З огляду на вказане, а також враховуючи суб?єктний склад учасників спору, на вимоги банку до юридичної особи-поручителя, заявлених за правилами ЦПК України (1618-15) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, поширювалася юрисдикція господарських судів.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 202/781/14-ц (провадження № 14-356цс19).

Виходячи з положень вищезазначених норм права, суд апеляційної інстанції,вирішуючи спір в частині вимог банку до юридичної особи-поручителя та розглянувши справу у порядку цивільного судочинства в цій частині вимог, діяв не як суд, встановлений законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення комісії за користування кредитом у розмірі 450,91 доларів США ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому його в цій частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Згідно з частиною третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з: 11 668,11 доларів США - заборгованість за кредитом, 4 979,16 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 4 011 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 055,46 доларів США - штраф (процентна складова), підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Частиною третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Частиною першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов?язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Оскільки суди попередніх інстанцій порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи в частині вирішення позовних вимог банку до юридичної особи-поручителя ПАТ "Акцент-Банк", тому в цій частині ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з: 11 668,11 доларів США - заборгованість за кредитом, 4 979,16 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 4 011 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 055,46 доларів США - штраф (процентна складова), направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, в частині вирішення вимог банку до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення комісії за користування кредитом у розмірі 450,91 доларів США постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін, в частині вирішення позовних вимог банку до юридичної особи-поручителя ПАТ "Акцент-Банк" рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасовано та провадження в цій частині закрито - підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з: 11 668,11 доларів США - заборгованість за кредитом, 4 979,16 доларів США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, 4 011 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 31,28 доларів США - штраф (фіксована частина), 1 055,46 доларів США - штраф (процентна складова), скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 23 квітня 2015 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати.