Іменем України27 вересня 2021 рокум. Київсправа № 761/40409/16-цпровадження № 61-9813св20Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Губерська Наталія Леонідівна,розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.,у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Губерська Наталія Леонідівна, про визнання правочинів недійсними та поділ спільного майна подружжя.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимогУ листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Губерська Наталія Леонідівна (далі - приватний нотаріус КМНО Губерська Н. Л.), про визнання правочинів недійсними та поділ спільного майна подружжя.Позов мотивований тим, що 22 грудня 1990 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 вересня 2014 року було розірвано. Від шлюбу у сторін є двоє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживають разом з позивачем.Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було набуто наступне майно: квартира АДРЕСА_1, квартира АДРЕСА_2, машиномісце № 4 у будинку АДРЕСА_3, машиномісце АДРЕСА_3, автомобіль марки "Toyota Land Cruiser 120", 2008 року випуску, чорного кольору, номер кузова НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_4 .Позивач просила суд: визнати недійсним договір про виділ у натурі частки із спільного нерухомого майна від 10 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, що посвідчений приватним нотаріусом КМНОГуберською Н. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 32; визнати недійсним договір дарування квартири від 09 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, що посвідчений приватним нотаріусом КМНО Губерською Н. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 1944; визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на наступне майно: частку в розмірі 9/10 квартири АДРЕСА_1 ; частку в розмірі 9/10 квартири АДРЕСА_2 ; машиномісце АДРЕСА_3 ; машиномісце АДРЕСА_5 ; припинити право власності ОСОБА_2 на наступне майно: частку в розмірі 9/10 квартири АДРЕСА_1 ; частку в розмірі 9/10 квартири АДРЕСА_2 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію її частки у вартості автомобіля марки "Toyota Land Cruiser 120", номер кузова НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_4, у сумі 230 884,50 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанційРішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 червня 2019 року відмовлено у задоволенні позову.Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду спору дружина та чоловік домовилися про порядок поділу спільного майна, уклавши договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна від 10 травня 2016 року та згідно з частиною третьою статті 372 ЦК України право спільної сумісної власності подружжя на нього припинилося.Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 червня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію її частки у вартості автомобіля марки "Toyota Land Cruiser 120" номер кузова НОМЕР_3 у сумі 230 884,50 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірний автомобіль набутий відповідачем ОСОБА_2 під час шлюбу з позивачем, а тому є спільною власністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення компенсації частки у вартості автомобіля скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Шевченківського районного суду міста Києва.06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16.У касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що договором про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна від 10 травня 2016 року сторони здійснили поділ майна, яке було набуто ними під час шлюбу (спільна сумісна власність) та зазначили наступне: "сторони підтверджують, що будь-якого іншого рухомого або нерухомого майна, яке було би їхньою спільною сумісною власністю і підлягало би поділу між ними, немає, будь-яких претензій сторони один до одного не мають".

Доводи інших учасників справиУ серпні 2020 року приватний нотаріус КМНО Губерська Н. Л. надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення компенсації частки у вартості автомобіля.У вересні 2020 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою, безпідставною, побудованою лише на припущеннях без обґрунтування жодними письмовими доказами.

Фактичні обставини справи, встановлені судамиСуд установив, що 22 грудня 1990 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 вересня 2014 року було розірвано.Від шлюбу у сторін є двоє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, де посилалася на те, що спільне майно подружжя набуте у більшій частині за особисті кошти ОСОБА_1 від продажу власної квартири та просила поділити нерухоме майно з врахуванням відповідних часток у майні подружжя 17 % та 83 % або в ідеальних долях 17/100 та 83/100, та рухоме майно відповідно по 1/2 частині (т. 1 а. с. 41-43).Згідно довідки Управління Державтоінспекції в м. Києві від 21 вересня 2015 року № 10/19125 вх транспортний засіб "Toyota", номерний знак НОМЕР_4, що був зареєстрований за ОСОБА_2, 27 листопада 2014 року було перереєстровано на нового власника ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 57).10 травня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна, що посвідчений приватним нотаріусом КМНО Губерською Н. Л. та зареєстровано у реєстрі за № 32 (т. 1 а. с. 44-48).Відповідно до пунктів 1.1 - 1.4, 2 вказаного договору сторонам на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1, квартира АДРЕСА_2, машиномісце № 4 у будинку АДРЕСА_3, машиномісце АДРЕСА_3 .Відповідно до умов договору сторони дійшли згоди, що: у власність ОСОБА_2 виділяється в натурі однокімнатна квартира АДРЕСА_2 (пункт 4.1 договору) та машиномісце № 3 (пункт 4.2 договору) та машиномісце № 4 (пункт 4.3 договору), а у власність ОСОБА_1 виділяється в натурі двокімнатна квартира АДРЕСА_1 (пункт 4.4 договору). Сторони також домовилися, що укладення договору про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна від 10 травня 2016 року припиняє спільну сумісну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на зазначені об`єкти нерухомого майна (пункт 9 договору).09 серпня 2016 року ОСОБА_2 подарував своєму сину ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Губерською Н. Л. та зареєстрований у реєстрі за № 1944 (т. 1 а. с. 53-55).Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя залишено без розгляду (т. 1 а. с. 56).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного СудуЗгідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.У касаційній скарзі заявник оскаржує постанову суду апеляційної інстанції у частині cтягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації частки у вартості автомобіля марки "Toyota Land Cruiser 120", тому Верховний Суд переглядає постанову суду апеляційної інстанції лише у вказаній частині.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).Відповідно до 60 СК України (2947-14) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.Відповідно до частини другої статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.Згідно із частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що "у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу,належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує".Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування презумпції спільності майна, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.Суди попередніх інстанцій встановили, що під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали автомобіль марки "Toyota Land Cruiser 120", 2008 року випуску, чорного кольору, номер кузова НОМЕР_3, номерний знак НОМЕР_4, який був зареєстрований в органах Державтоінспекції за відповідачем ОСОБА_2 10 травня 2016 року колишнє подружжя уклало договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна, відповідно до пункту 12 якого сторони стверджують, що будь-якого іншого рухомого або нерухомого майна, яке було би їхньою спільною сумісною власністю і підлягало поділу між ними, немає, будь-яких претензій сторони один до одного не мають.Разом з тим, предметом цього договору є спільне нерухоме майно, а правовий режим щодо власності на набуті у шлюбі транспортні засоби сторони цим договором не врегулювали.У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2020 року в справі № 281/129/17 (провадження № 61-14661св19) зроблено висновок про застосуванню частини першої статті 203 ЦК України та вказано, що "під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах".Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач ОСОБА_2 не надав доказів, що спірне майно придбане за рахунок його особистих коштів.Враховуючи вищезазначене, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна стосувався лише майна, що в ньому зазначене і щодо якого виник спір, а презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, встановлена законом.Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України (435-15) у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скаргиВідповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.Постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року залишити без змін.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко