Іменем України27 вересня 2021 рокумісто Київсправа № 227/5397/19провадження № 61-10212св20Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідачі: Територіальне управління Державного бюро розслідувань України, розташоване у місті Краматорську, Державна казначейська служба України,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 лютого 2020 року у складі судді Хоменко Д. Є. та постанову Донецького апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Азевича В. Б., Кішкіної І. В., Халаджи О. В.ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську (далі - ДБР), Державної казначейської служби України, про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 000 000, 00 грн.

На обґрунтування позову посилалася на те, що рішенням від 13 листопада 2019 року у справі № 234/19355/19 Краматорський міський суд Донецької області задовольнив його скаргу та скасував незаконну постанову слідчого першого слідчого відділу ДБР від 28 жовтня 2019 року про закриття кримінального провадження від 05 квітня 2019 року № 62019050000000407. Позивач зазначав, що цей факт свідчить про порушення вимог чинного законодавства України, порушує його права на належне виконання службових обов`язків співробітниками ДБР в інтересах народу України. З огляду на викладене вважав, що йому завдано моральну шкоду незаконною діяльністю ДБР, що полягає у марнуванні особистого часу позивача на оскарження незаконної постанови посадової особи ДБР. Позивач зазнав моральні страждання, завдані впливом неправомірних дій, оскільки він змушений був докладати додаткових зусиль для організації свого життя, а для відновлення своїх прав - змушений звертатися до суду. Крім того, позивач посилався на вимоги Конституції України (254к/96-ВР) , рішення ЄСПЛ та статті 1173, 1174 ЦК України. У зв`язку з наведеним просив стягнути на його користь за рахунок коштів бюджету України через Державну казначейську службу України 1 000 000 000, 00 грн компенсації моральної шкоди, завданої протиправними діями посадової (службової) особи ДБР, котрі полягають у порушенні прав через ухвалення незаконної постанови у кримінальному провадженні, а також стягнути судові витрати.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ДБР позов не визнало, просило відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 16 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між дією (бездіяльністю) та шкодою для виникнення зобов`язання щодо відшкодування шкоди відповідно до вимог статей 23, 1167, 1176 ЦК України.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

07 липня 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:

- оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права;

- судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження №12-110гс19), від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 638/12259/16 (провадження № 61-14157св18), від 25 липня 2018 року у справі № 638/6944/16-ц (провадження № 61-2986св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 638/12068/16 (провадження № 61-203св18), від 10 жовтня 2018 року у справі № 638/1892/16-ц (провадження № 61-41040св18), від 17 грудня 2018 року у справі №509/4156/15 (провадження № К/9901/7504/18), від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц (провадження

№ 61-20666св18), від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14 (провадження № 61-18697св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18), від 25 квітня 2019 року у справі № 638/17403/15 (провадження № 61-31477св18), від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18 (провадження № 61-3491св19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 646/1591/18 (провадження 61-10065св19) від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 (провадження № К/9901/37372/18), від 22 січня 2020 року у справі № 554/4970/18 (провадження № 61-3381св19), від 27 січня 2020 року у справі № 577/3791/18 (провадження № 61-12910св19), від 12 березня 2020 року у справі № 761/991/18 (провадження № 61-13965св19), від 25 березня 2020 року у справі № 554/49/18 (провадження № 61-39478св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві ДБР просило касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ухвалою слідчого судді Краматорського міського суду Донецької області від 26 листопада 2019 року у справі № 234/19355/19 скаргу ОСОБА_1 на постанову слідчого про закриття кримінального провадження задоволено.

Скасовано постанову слідчого Першого слідчого відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, Туровської В. О. від 28 жовтня 2019 року про закриття кримінального провадження від 05 квітня 2019 року № 62019050000000407 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 367 КК України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі зазначеної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені у статті 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких передбачений частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивачем не доведено заподіяння моральної шкоди внаслідок ухвалення постанови про закриття кримінального провадження, а скасування судом постанови слідчого саме по собі не свідчить про заподіяння позивачу шкоди та наявності підстав для її відшкодування.

Крім того, ОСОБА_1 не надав доказів спричинення йому душевних страждань внаслідок ухвалення слідчим постанови про закриття кримінального провадження, наявності причинно-наслідкового зв`язку між порушенням його права та наслідками, до виникнення яких призвело це порушення.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Підставами зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України є наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами факт завдання йому шкоди, а також те, що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.

З урахуванням наведеного суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, обґрунтовано виходили із недоведеності позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження наявності заподіяної йому шкоди, причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями службової (посадової) особи органу державної влади, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

При цьому, самий факт ухвалення слідчим суддею процесуальних ухвал, у тому числі про скасування постанови слідчого про закриття кримінального провадження, не тягне безумовного настання як наслідку цивільно-правового характеру і саме по собі не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідача заподіяли позивачу моральну шкоду. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлено зазначену позивачем ухвалу слідчого судді, не є достатньою підставою для висновку про безумовну протиправність дій слідчого Державного бюро розслідувань з обов`язковим притягненням держави до цивільно-правової відповідальності.

На інші обставини позивач не посилався.

Отже, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту заподіяння йому моральних страждань чи втрат немайнового характеру, а відповідно, й заподіяння моральної шкоди, розмір якої не обґрунтований.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 13 січня 2020 року у справі № 227/2572/19 (провадження

№ 61-20488св19); від 17 січня 2020 року у справі № 638/11414/18 (провадження № 61-2685св19); від 04 березня 2020 року у справі № 639/1803/18 (провадження № 61-18842св19); від 19 березня 2020 року справі № 686/13212/19 (провадження № 61-21982св19); від 20 травня2020 року у справі № 337/3375/17 (провадження

№ 61-11586св19).

Отже, викладене узгоджується з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), підстав для відступлення від яких Верховний Суд не встановив, а тому відповідні доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-501цс17, оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу відповідно до правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду України.

Посилання касаційної скарги на те, що судами не застосовано правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження №12-110гс19), від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 638/12259/16 (провадження № 61-14157св18), від 25 липня 2018 року у справі № 638/6944/16-ц (провадження № 61-2986св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 638/12068/16 (провадження № 61-203св18), від 10 жовтня 2018 року у справі № 638/1892/16-ц (провадження № 61-41040св18), від 17 грудня 2018 року у справі №509/4156/15 (провадження № К/9901/7504/18), від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц (провадження

Верховний Суд вважає, що відповідно до положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є вмотивованими.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Отже, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.