30 червня 2016 року зі згоди ОСОБА_1 у будинку був зареєстрований та проживав її колишній чоловік, ОСОБА_3, який припинив користуватися житлом за вищевказаною адресою з березня 2018 року, оскільки переїхав на постійне місце проживання в будинок своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 .

Стверджували, що перешкод у користуванні житловим будинком

ОСОБА_3 ніхто не чинить, домовленості чи договір з приводу проживання останнього у спірному житловому будинку після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 відстуні.

Зазначали, що ОСОБА_3 відмовляється добровільно знятися з реєстрації, чим порушує їхнє право, як власників будинку, володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області

від 07 листопада 2019 року у складі судді Пилип`яка П. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 10 травня

2003 року по 13 червня 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі, у вказаний період позивач ОСОБА_1 набула право власності в розмірі 1/2 частки на будинок АДРЕСА_1, тому відповідно до статті 60 СК України, цей будинок має статус спільної сумісної власності подружжя, а отже презюмується, що відповідач є співвласником 1/2 частки вказаного будинку.

Судом першої інстанції встановлено, що з березня 2018 року та на час розгляду цієї справи відповідач ОСОБА_3 не проживає у житловому будинку, за адресою: АДРЕСА_1, але зважаючи на те, що доказів належності спірного будинку на праві особистої власності, а не спільної сумісної, позивачі суду не надали, відсутні підстави для визнання ОСОБА_3, в порядку частини другої статті 405, частини другої статті 406 ЦК України, таким, що втратив право користування зазначеним житловим будинком у зв`язку з чим суд відмовив у задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 07 листопада

2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком

АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що правовстановлюючими документами на житловий будинок

АДРЕСА_1 підтверджується, що

ОСОБА_1 на праві власності належить лише 1/2 частина цього житлового будинку. На час звернення ОСОБА_1 з цим позовом, і на час розгляду справи судами, розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації № 493 від 06 жовтня 2008 року на підставі якого зареєстровано право приватної спільної часткової власності в розмірі

по 1/2 частини за ОСОБА_1 та ОСОБА_4, відповідачем не оспорювалося.

Як підтвердив в суді апеляційної інстанції відповідач, з позовом про визнання за ним права власності на частку у житловому будинку АДРЕСА_1, він не звертався, право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку у спірному житловому будинку ним не оспорювалося. Крім того, відповідач пояснив суду апеляційної інстанції, що він дійсно більше року не проживає у спірному житловому будинку, так як його колишня дружина проживає у спірному житловому будинку з іншим чоловіком. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження звернення ОСОБА_3 до правоохоронних органів чи до суду з приводу чинення йому перешкод у користуванні житловим будинком, з приводу усунення цих перешкоди чи його вселення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_5 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду та суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1, 4 частини другої

статті 389 ЦПК України, пункти 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу за позовом

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житлом призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що право власності на будинок виникло під час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у шлюбі, тому відповідно до вимог статті 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя. Крім цього, зазначений будинок є новобудовою, тобто новоствореним майном відповідно до статті 331 ЦК України, його добудова та реєстрація відбулася за час спільного проживання у шлюбі. При розгляді цієї справи судом апеляційної інстанції не було взято до уваги висновки, зроблені Верховним Судом у постанові від 28 лютого 2018 року у справі

№ 647/1683/15-ц (провадження № 61-4509св18).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 та ОСОБА_6 на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому вони просили вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 10 травня 2003 року по 13 червня

2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 13 червня 2018 року.

19 квітня 2005 року за договором дарування частки незавершеного будівництвом житлового будинку ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняла у дар належну останньому на праві власності 1/2 частку незавершеного будівництвом, 68 % готовності, житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

На підставі розпорядження Золочівської районної державної реєстрації

№ 493 від 06 жовтня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 набули право спільної часткової власності на будинок за адресою:

АДРЕСА_1 (у розмірі 1/2 частки кожний), що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно

від 23 грудня 2008 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21374429 від 23 грудня 2008 року.

Згідно із договором дарування від 20 травня 2017 року ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дарунок належну йому на праві власності 1/2 частку житлового будинку

АДРЕСА_1 . Державна реєстрація вказаного права власності проведена 20 травня 2017 року, що підтверджується витягом за індексним номером 87593758.

Відповідно до довідки Золочівського міського виробничого житлово-комунального підприємства від 03 травня 2019 року № 466 та будинкової книги в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та

З актів, складених депутатом міської ради Анін І. В. та представником міської ради Тимків І. Й. від 30 травня 2018 року, 29 серпня 2018 року,

04 квітня 2019 року, 20 травня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1, але не проживає за цією адресою.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (1618-15) , при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції установивши, що ОСОБА_3 на момент звернення до суду із цим позовом як колишній член сім?ї

власника не проживав в будинку понад один рік, дійшов правильного висновку про усунення перешкод в користуванні власністю

шляхом визнання особи такою, що втратила право користування на підставі статті 405 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що заявник є співвласником 1/2 частки зазначеного будинку на підставі статті 60 СК України суд не приймає до уваги з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Як встановлено судами у цій справі 19 квітня 2005 року за договором дарування частки незавершеного будівництвом житлового будинку

ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняла у дар належну останньому на праві власності 1/2 частку незавершеного будівництвом, 68 % готовності, житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Аргументи заявника про неврахування висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 28 лютого 2018 року у справі № 647/1683/15-ц (провадження № 61-4509св18) є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини справи яка переглядається, та фактичні обставини зазначеної справи є різними, а тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції під час перегляду справи № 445/1064/19 в касаційному порядку.

Інші доводи касаційної скарги у їх сукупності зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.