розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня 2021 року у складі судді Ковальова В. М. та постанову Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кострицького В. В., Карташова О. Ю.,

Лозко Ю. П., у справі за позовом ОСОБА_1 до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії" про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії" (далі - ліцей) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з 27 травня 2016 року він перебував у трудових правовідносинах із ліцеєм, працюючи на посаді старшого вихователя.

Згідно з наказом військового комісара Рубіжансько-Кремінського об`єднаного міського військкомату від 21 квітня 2020 року № 120

ОСОБА_1 вибув до військової частини А0536 для проходження військової служби за контрактом.

22 квітня 2020 року відповідно до витягу з наказу № 120 ОСОБА_1 був зарахований до списків особового складу військової частини на посаду командира 2 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А0536 та був поставлений на всі види забезпечення.

Того ж дня Рубіжансько-Кремінським об`єднаним міським військкоматом начальнику Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії" було направлено повідомлення про те, що ОСОБА_1 на виконання Директиви Генерального штабу Збройних Сил України направлений на військову службу за контрактом.

Разом із тим, 22 квітня 2020 року наказом № 30-к/тр ОСОБА_1 був звільнений на підставі положення статті 38 КЗпП України за власним бажанням, що суперечить чинному законодавству, оскільки відповідно до частини другої статті 39 ЗУ "Про військовий обов`язок", частини третьої статті 119 КЗпП України за ним зберігаються місце роботи та середній заробіток.

09 листопада 2020 року він звернувся до відповідача із заявою про поновлення на роботі, оскільки його було звільнено незаконно, але в цьому йому було відмовлено.

Посилаючись на те, що з часу підписання контракту він постійно перебував на території військової частини, в тому числі на карантині, ОСОБА_1 просив суд поновити строк звернення до суду з заявою про поновлення на роботі, визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час перебування на військової служби станом на 31 грудня 2020 року у розмірі 179 305,26 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня

2021 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк до закінчення стоку попередження, а тому розірвання роботодавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до вимог чинного законодавства.

На думку судів першої та апеляційної інстанцій, відсутнє також порушення вимог законодавства щодо звільнення особи під час припису для проходження військової служби, оскільки позивач міг взагалі не писати відповідної заяви про звільнення за власним бажанням.

Крім того, позивачем не доведено факт поважності причини пропуску строку звернення до суду, оскільки позивач перебував на військовій службі

у смт Старичі, смт Черкаське, а потім у м. Вугледарі, що не перешкоджало йому звернутися до суду з заявою у визначений законом строк.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У липні 2021 року справу № 414/2586/20 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Касаційна скарга містить посилання на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування правових висновків Верховного Суду, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права з приводу неповного з`ясування судом апеляційної інстанції обставин справи, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Судами не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 липня 2019 року у справі № 263/13585/18, від 14 лютого 2018 року

у справі № 727/2187/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 323/1252/17, та не звернуто належної уваги на те, що позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, а тому як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею

39 ЗУ "Про військовий обов`язок і військову службу" та частинами третьою-четвертою статті 119 КЗпП України.

Судами повно та всебічно не встановлено обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, не звернуто увагу на те, що звільнення позивача відбулося вже під час проходження військової служби та у зв`язку з тиском з метою написання позивачем заяви про звільнення, судами проігноровано доводи позивача та не надано належного обґрунтування на їх спростування.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року Луганський обласний ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії" звернувся до Верховного Суду із відзивом на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги та законністю оскаржуваних судових рішень, оскільки ОСОБА_1 свідомо 22 квітня

2020 року було подано заяву про звільнення за власним бажанням, а відповідачем дотримано норми законодавства при звільненні.

Крім того, отримавши наказ про звільнення 22 квітня 2020 року, позивач через представника лише 16 грудня 2020 року (тобто через сім місяців) звернувся до суду із позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 із 27 травня 2016 року працював у Луганському обласному ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії" на посаді старшого вихователя, що підтверджується копією трудової книжки (а. с. 8-16).

Приписом військового комісара Рубіжансько-Кремінського об`єднаного міського військового комісаріату від 21 квітня 2020 року було запропоновано ОСОБА_1 22 квітня 2020 року вибути до в/ч А0536 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року (а. с. 18).

22 квітня 2020 року військовим комісаром Рубіжансько-Кремінського об`єднаного міського військового комісаріату на ім`я начальника ліцею було направлено повідомлення про те, що за ОСОБА_1 за весь період служби зберігається місце роботи, посада та середній заробіток (а. с. 19).

22 квітня 2020 року видано наказ № 120 про зарахування до списків особового складу військової частини лейтенанта ОСОБА_1

ОСОБА_1 22 квітня 2020 року на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням з 22 квітня 2020 року. Відповідно до резолюції на заяві звільнення працівника було погоджено з керівником ліцею (а. с. 17).

На підставі вказаної заяви було видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня

2020 року, яким ОСОБА_1 того ж дня було звільнено за власним бажанням відповідно до положень статті 38 КЗпП Україниз отриманням трудової книжки та виплатою заробітної плати (а. с. 16).

Відповідно до витягів із наказів ОСОБА_1, починаючи з 22 квітня 2020 року, перебував на військовій службі у різних містах країни за контрактом (а. с. 20-25).

09 листопада 2020 року ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою на ім`я начальника ліцею про відкликання заяви про його звільнення за власним бажанням, оскільки фактичною підставою звільнення був припис та наказ військового комісара. Крім того, в заяві він просив поновити строк звернення з такою заявою, скасувати наказ, нарахувати та виплатити середню заробітну плату (а. с. 26-27).

У відповідь на вказану заяву відповідачем на адресу заявника направлено лист від 08 грудня 2020 року, в якому було роз`яснено, що відкликати заяву про звільнення після спливу більш ніж півроку від видачі наказу про звільнення неможливо, оскільки вказане суперечить чинному законодавству України (а. с. 28-30).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (стаття 11 ЦПК України).

У справі, що переглядається, звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом, ОСОБА_1 посилався на те, що звільнення позивача відбулося вже під час проходження військової служби, що суперечить частині другій статті 39 ЗУ "Про військовий обов`язок", частині третій статті 119 КЗпП України.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що

ОСОБА_1, підписавши заяву про звільнення, фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк до закінчення стоку попередження, а тому розірвання роботодавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до вимог трудового законодавства. На думку судів першої та апеляційної інстанцій, відсутнє також порушення вимог законодавства щодо звільнення особи під час припису для проходження військової служби, оскільки позивач міг взагалі не писати відповідної заяви про звільнення за власним бажанням.

Таким чином, суди відмовили у задоволенні позову, посилаючись на дві підстави для такої відмови: відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду, та у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Колегія суддів Верховного Суду із зазначеним висновком судів першої та апеляційної інстанцій не погоджується з огляду на наступне.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Разом із тим, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позивач з неповажних причин пропустив строк звернення до суду, суд відмовляє в позові у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.

Щодо порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача

Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Законом України від 17 березня 2014 року "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" (1126-18) (№ 1126-VII) був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію" (303/2014) , який набрав чинності з дня його опублікування в газеті "Голос України" від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) .

Зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України" (1932-12) , Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , Законом України "Про військовий обов`язок та військову службу" (2232-12) , Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої-другої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

Таким чином, законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період,

а й прийнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.

Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19, від 30 червня 2021 року у справі № 583/1191/20, від 02 листопада 2020 року у справі № 740/3621/18, від 02 листопада 2020 року у справі № 482/1648/16-ц, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

У справі, що переглядається, суди не звернули належної уваги на те, що приписом військового комісара Рубіжансько-Кремінського об`єднаного міського військового комісаріату від 21 квітня 2020 року було запропоновано ОСОБА_1 22 квітня 2020 року вибути до в/ч А0536 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття

23 квітня 2020 року. 22 квітня 2020 року видано наказ № 120 про зарахування до списків особового складу військової частини лейтенанта ОСОБА_1, після чого позивач того ж дня на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням із 22 квітня 2020 року, на підставі якої було видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня

2020 року про звільнення ОСОБА_1, а вже з 23 квітня 2020 року позивач прибув до військової частини для проходження служби.

Тобто звільнення ОСОБА_1 відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара Рубіжансько-Кремінського об`єднаного міського військкомату від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1

у зв`язку з тим, що він призваний на військову службу за контрактом, що передбачено частиною другою статті 39 ЗУ "Про військовий обов`язок і військову службу", а тому висновок судів про дотримання роботодавцем вимог законодавства при звільненні не може вважатися законним та обґрунтованим.

Щодо порушення строку звернення до суду з заявою для вирішення трудового спору про звільнення

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін та поширюються на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Відповідно до положень статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Разом з тим, зазначеною нормою не передбачено визначеного переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.

Як поважні причини пропущення строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами можуть визнаватися такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

У будь-якому разі суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Мотивуючи поважність пропуску строку звернення до суду, ОСОБА_1 посилався на те, що з моменту підписання контракту він постійно перебував на території військової частини, виконуючи завдання, пов`язані з військовою службою, та знаходився на карантині, що унеможливило своєчасне звернення до суду.

Разом із тим, суди не надали належної оцінки причинам пропуску строку звернення позивача до суду, не навели відповідних мотивів неможливості поновлення строку звернення до суду у цій справі, у зв`язку з чим дійшли формального та передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Оскільки суди повно та всебічно не дослідили обставини, що мають значення для справи, зокрема, в частині поважності/неповажності причин пропуску строку звернення до суду, а суд касаційної інстанції в силу своїх повноважень позбавлений можливості встановлювати обставини та надавати оцінку доказам у справі, колегія суддів робить висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за статтею 411 ЦПК України.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц зроблено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.