Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.У червні 2020 року ОСОБА_1, діючи в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей по Холодногірському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання права користування житловим приміщенням та вселення, посилаючись на те, що з 04 серпня 2007 року вона перебуває з ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8 . Ще до реєстрації шлюбу з дозволу батьків її чоловіка - ОСОБА_4 та ОСОБА_6 - вони стали мешкати у квартирі АДРЕСА_1, в якій за власні кошти зробили ремонт. Зокрема, у квартирі, в якій вона з чоловіком проживали без реєстрації, були повністю замінені водопровідні труби, сантехнічне обладнання, електропроводка, вікна, вхідні двері, зроблена натяжна стеля, покладено ламінат у всіх кімнатах та коридорі тощо. Наразі спірне житло належить на праві власності батькам ОСОБА_5, однак на час її вселення власником 1/3 частини квартири був її чоловік, у зв`язку з чим вона набула право користування цим житлом як член сім`ї власника. Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які проживають у житловому будинку по АДРЕСА_2, ніколи не виганяли її зі спірного житла, а навпаки сплачували комунальні платежі за квартиру та проявляли турботу про їх сім`ю. Однак після народження другого сина ОСОБА_8, в якого виявлено синдром Дауна, її стосунки з відповідачами вкрай зіпсувалися. У вересні 2019 року її змусили залишити спірне житло, незважаючи на те, що вона з дітьми не мають іншого місця проживання. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати за нею та її дітьми ОСОБА_2, ОСОБА_3 право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 та вселити їх до вказаної квартири.У липні 2020 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_4, Служба у справах дітей по Холодногірському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про виселення, в якому просили захистити їх право власності від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння, шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 . Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачі посилалися на те, що вони ніколи не проживали з невісткою однією сім`єю, не були пов`язані спільним побутом та не вели спільного господарства. Після одруження їх сина з ОСОБА_1 вони надали відповідачу усну згоду на тимчасове проживання у вищезгаданій квартирі з умовою її звільнення за першою вимогою. Наразі вони є єдиними власниками спірного житла. Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 13 жовтня 2020 року у складі судді Бородіної О. В. первісний позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 . Постановлено вселити ОСОБА_1 та її неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3 у квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову відмовлено.Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з 27 вересня 1999 року по 23 грудня 2011 року квартира АДРЕСА_1 належала усім відповідачам за первісним позовом на праві спільної сумісної власності. За договором дарування від 24 грудня 2011 року ОСОБА_4 подарував свою частку у спірному житлі батькові ОСОБА_5 . Тобто на час укладення у 2007 році шлюбу ОСОБА_1 вселилася у вищезгадану квартиру (без реєстрації в ній) як член сім`ї співвласника цього житла, а саме як дружина ОСОБА_4, а отже, вона набула право користування ним на рівні з іншими членами сім`ї. У серпні 2019 року на вимогу своєї свекрухи ОСОБА_1 разом з дітьми залишила спірне житло та з цього часу проживає у квартирі її батька за адресою: АДРЕСА_3, у якій також мешкає родина її сестри. Спроби ОСОБА_1 потрапити до спірного житла виявилися невдалими. За фактом народження малолітні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування спірною квартирою, яка наразі належить їх бабі та діду. У свою чергу, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не заперечують проти проживання онуків у квартирі, однак вимагають виселити їх невістку. Разом з тим, ОСОБА_1, яка не має іншого житла, вселилася у спірну квартиру на законних підставах, постійно проживала в ній понад дванадцять років, несла витрати на утримання, ремонт та облаштування цього житла. Отже, право користування ОСОБА_1 та її дітей вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), її виселення є невиправданим втручанням у право на повагу до житла. З урахуванням вищенаведеного та відсутності з боку позивачів за зустрічним позовом належних обґрунтувань існування нагальної суспільної необхідності у звільненні спірного житла, відсутні й підстави для задоволення їх позовних вимог про виселення. При цьому ще до отримання в дар від свого сина 1/3 частки квартири ОСОБА_5 знав, що в ній проживає невістка та на той час одна малолітня дитина, тобто був обізнаний про наявність обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника. Після укладення договору дарування колишній співвласник разом із сім`єю тривалий час (8 років) продовжували проживати у спірному житлі і будь-яких заперечень з цього приводу не заявлялося.Постановою Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 13 жовтня 2020 року скасовано в частині задоволення первісного позову. В задоволенні первісного позову відмовлено. В частині відмови в задоволенні зустрічного позову рішення місцевого суду залишено без змін.Відмовляючи в задоволенні первісного позову, апеляційний суд виходив з того, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання,проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Право членів сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності в будь-який час. У справі, яка переглядається, ОСОБА_4, з яким у ОСОБА_1 фактично припинені шлюбні відносини, наразі не проживає у спірному житлі, власниками якого є його батьки. ОСОБА_1 ніколи не проживала та не вела спільного господарства з батьками її чоловіка, а отже, не була членом сім`ї власників квартири. На вимогу ОСОБА_5 та ОСОБА_6 позивач добровільно виселилася із спірного житла, ніяких примусових заходів до неї не було застосовано. Після цього ОСОБА_1 приїздила за власними речами, що свідчить про її бажання проживати в іншому місці. Відмова в задоволенні первісного позову про визнання права користування спірним житлом відповідає принципу пропорційності з огляду на те, що за змістом акта обстеження умов проживання, складеного спеціалістами Служби у справах дітей по Немишлянському районуХарківської міської ради, ОСОБА_1 живе у свого батька у трикімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 ; вона проживає в окремій кімнаті разом з дітьми, які забезпечені всім необхідним для нормального розвитку; тітка малолітніх дітей - ОСОБА_10 фактично мешкає з родиною в місті Дніпрі, приїжджає до родичів лише на свята. Наразі батьки колишнього чоловіка позивача не мають іншого придатного для проживання житла, крім спірної квартири. При цьому ОСОБА_5 є онкохворим, йому встановлена інвалідність. Таким чином, інтереси відповідачів як власників та користувачів спірного житла перевищують інтереси позивача як члена сім`ї їх сина, в якої припинилися правові підстави користування чужим майном та яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано, а навпаки - не заперечувалося. Оскільки ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі, то зустрічний позов про її виселення не підлягає задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині скасування рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 13 жовтня 2020 року про задоволення первісного позову і залишити рішення місцевого суду в зазначеній частині в силі.На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.У квітні 2021 року ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Ленінського районного суду міста Харкова.09 квітня 2021 року справа № 642/4116/19 надійшла до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1999 року двокімнатна квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 04 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .ОСОБА_1 стала мешкати разом з її чоловіком ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 без реєстрації свого місця проживання за цією адресою.Таким чином, після укладення шлюбу ОСОБА_1 вселилася у спірне житло як член сім`ї співвласника квартири - дружина ОСОБА_4, а отже, правомірно набула право користування житлом.У шлюбі в ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7, а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_8 .За договором про визначення часток від 01 грудня 2011 року співвласники ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 визначили між собою частки у спірній квартирі - по 1/3 кожному.На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 24 грудня 2011 року ОСОБА_4 подарував належну йому на праві власності 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 своєму батькові ОСОБА_5 . Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 29 вересня 2019 року вищезгадана квартира належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 (2/3 частки) та ОСОБА_6 (1/3 частка).Довідкою з реєстру територіальної громади міста Харкова підтверджується, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані двоє осіб: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .Згідно з довідкою про склад сім`ї, виданою 04 грудня 2017 року Харківським Національним університетом Повітряних сил імені І. Кожедуба, за адресою: АДРЕСА_4, постійно зареєстрована сім`я у складі чотирьох осіб: ОСОБА_4, його дружина ОСОБА_1 та їхні діти - ОСОБА_2 (з 14 березня 2012 року), ОСОБА_3 (з 26 червня 2017 року).Однак за місцем своєї реєстрації ОСОБА_4, ОСОБА_1 та їхні діти ніколи не проживали, що не заперечувалося сторонами в цій справі. З 18 вересня 2002 року ОСОБА_4 перебуває на квартирному обліку в Харківському гарнізоні та Харківському національному університеті Повітряних сил імені І. Кожедуба у складі сім`ї з 4-х осіб: він, дружина та двоє синів, а також - у списках осіб, які мають право на першочергове отримання житла. Влітку 2019 року ОСОБА_1 отримала від своєї свекрухи ОСОБА_6 вимогу про звільнення спірної квартири, на виконання якої 18 серпня 2019 року вона разом з дітьми залишила це житло і стала проживати у квартирі свого батька за адресою: АДРЕСА_3 .Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_1 ніколи не проживала разом з батьками її чоловіка - ОСОБА_5 та ОСОБА_6, та не вела з ними спільного господарства, а отже, не була членом сім`ї власників спірної квартири. ОСОБА_4, з яким у ОСОБА_1 фактично припинені шлюбні відносини, наразі не проживає у вказаному житлі.Позивач виселилася з квартири на вимогу власників добровільно, ніяких примусових заходів до неї не було застосовано. Після цього вона приїздила за речами і надсилала відповідачам листи з проханням віддати особисті речі. Згідно з актом обстеження умов проживання, складеним спеціалістами Служби у справах дітей по Немишлянському районуХарківської міської ради, ОСОБА_1 живе у свого батька - у трикімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_3 . Вона проживає в окремій кімнаті разом з дітьми, які забезпечені всім необхідним для нормального розвитку. Тітка малолітніх дітей - ОСОБА_10 фактично мешкає з родиною у місті Дніпрі, приїжджає до родичів лише на свята. За технічним звітом № 02-12/20 про стан будівельних конструкцій і можливості подальшої експлуатації будинку, житловий будинок по АДРЕСА_2, в якому раніше мешкали ОСОБА_5 та ОСОБА_6, є непридатним для проживання. Наразі вони не мають іншого житла, крім спірної квартири. При цьому ОСОБА_5 онкохворий, йому встановлена інвалідність.У справі, яка переглядається, спір фактично виник між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як власниками квартири, які наразі є одночасно і її користувачами, та їх невісткою ОСОБА_1, яка не є членом сім`ї власників житла і не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з ними і ведуть спільне господарство, - з приводу користування позивачем вказаним житлом після фактичного припинення шлюбних відносин з її чоловіком ОСОБА_4, який наразі не має права власності на спірне житло.В постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 вказано, що право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.Разом з тим у спірних правовідносинах права ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як власників спірної квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

В даному випадку спір виник між власниками квартири, які є одночасно і її користувачами, та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після фактичного припинення шлюбних відносин з колишнім співвласником квартири.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статей 64, 150 та 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК Української РСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України (435-15) є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше в часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України (435-15) .

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України (435-15) у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України (435-15) до житлових правовідносин в цілому, разом з тим відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України (435-15) .

У Рішеннях Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року № 4-зп (v004p710-97) у справі за конституційним зверненням ОСОБА_11 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України (254к/96-ВР) ) та від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_12 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401- 406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України (435-15) можна зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - Особа-1 (колишня дружина) житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - Особа-2 (колишній чоловік) вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з Особа-1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. У спірних правовідносинах права позивачки як власниці житлового будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Разом з тим, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Таким чином, у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), пункт 60). Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги Особи-1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, Особа-2 має постійне зареєстроване місце проживання за іншою адресою, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, позивач з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки, окрім спірного житлового будинку, іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею. Разом з тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім`ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку. Таким чином, у справі, яка переглядається, інтереси позивачки як власника житла та користувача цим житлом перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового правата інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором(частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частин першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.Встановивши, що ОСОБА_1 вселилася у спірну квартиру як дружина ОСОБА_4, батьки якого - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як єдині власники цього житла ніколи не були членами їх сім`ї, а також не відносилися до кола осіб, які постійно проживають з ними разом та ведуть спільне господарство, і що у 2019 році позивач, в якої фактично припинені шлюбні відносини з чоловіком, залишила вказану квартиру та переїхала з дітьми до квартири свого батька, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову з огляду на те, що інтереси відповідачів як власників та користувачів спірного житла перевищують інтереси позивача як члена сім`ї їх сина, в якої припинилися правові підстави користування чужим майном та яка разом з дітьми забезпечена іншим житловим приміщенням. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.Що стосується підстави, з якої відкрито касаційне провадження у справі, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то її обґрунтування, наведене заявником у касаційній скарзі, не свідчить про помилковість застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, оскільки викладені в оскаржуваному судовому рішенні в цій справі висновки суду не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), а саме щодо необхідності суду дослідити питання пропорційності застосування відповідного заходу та дотримання балансу між захистом права власності особи на житло та правом іншої особи на користування ним.У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції врахував вимоги ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням та вселення на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. При цьому суд обґрунтовано виходив з того, що вказані вимоги не відповідають такій пропорційності з огляду на те, що позивач забезпечена іншим житлом (вона разом з дітьми живе у трикімнатній квартирі свого батька), а батьки її чоловіка - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 самі користуються належною їм на праві власності квартирою. В цій справі спір фактично виник між відповідачами ОСОБА_5 і ОСОБА_6 як власниками квартири, які наразі є одночасно і її користувачами, з однієї сторони, та їх невісткою ОСОБА_1, яка не є членом сім`ї власників житла і не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з ними і ведуть спільне господарство, з іншої сторони, з приводу користування позивачем вказаним житлом після фактичного припинення шлюбних відносин з її чоловіком ОСОБА_4, який не є власником спірного житла, тоді як у справі № 447/455/17 спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких житловий будинок належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя вселився до цього будинку як член сім`ї власника (чоловік) і продовжує користуватися ним після припинення сімейних відносин та розірвання шлюбу. Тобто обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справі № 447/455/17.Доводи касаційної скарги про те, що в порушення норм процесуального права апеляційний суд долучив до матеріалів справи документи, які не були розглянуті в суді першої інстанції, є необґрунтованими з огляду на таке.Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, наприклад, якщо новий доказ з`явився після розгляду справи судом першої інстанції або раніше був недоступний заявнику. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і про відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні по суті спору.Технічний звіт про стан будівельних конструкцій і можливості подальшої експлуатації належного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 житлового будинку по АДРЕСА_2, згідно з яким цей будинок непридатний для нормальної експлуатації, було подано стороною відповідачів на спростування доводів ОСОБА_1 щодо наявності у батьків її чоловіка іншого придатного для проживання житла, тому цей доказ має важливе значення як для правильного вирішення спору, так і для перевірки доводів апеляційної скарги та відповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи. Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення первісного позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом було ухвалене судове рішення в означеній частині відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.Оскаржуване судове рішення в частині вирішення первісного позову відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ:Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей по Холодногірському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання права користування житловим приміщенням та вселення залишити без змін.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук