Іменем України13 вересня 2021 рокум. Київсправа № 201/14355/16провадження № 61-11925св20Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2019 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Перша дніпровська державна нотаріальна контора (далі - Перша дніпровська ДНК), про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на домоволодіння, скасування свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку, визнання права спільної сумісної власності подружжя на Ѕ частини домоволодіння та Ѕ частини земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, щовона з 20 грудня 1985 року до 18 серпня 1993 року перебувала у шлюбі зі спадкодавцем ОСОБА_3 . Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_2 (відповідач у справі). 18 серпня 1993 року шлюб між позивачем та ОСОБА_3 розірвано, між тим вона залишилася проживати в спірному будинку однією сім`єю без реєстрації шлюбу зі спадкодавцем, вели спільне господарство. В період спільного проживання в 2001 році ОСОБА_3 отримав в порядку спадкування за заповітом 4/5 частини домоволодіння та 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0472 га після смерті батька ОСОБА_4, а у 2007 році отримав у порядку спадкування за законом 1/5 частини домоволодіння, після смерті брата ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Після його смерті до Першої дніпровської ДНК подано заяву про прийняття спадщини від імені позивача. Листом від 10 квітня 2015 року № 1042/02-14 державний нотаріус роз`яснив позивачу, що 18 листопада 2011 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 його сину, ОСОБА_2, який є спадкоємцем першої черги, а оскільки вона не є спадкоємцем першої черги, тому що шлюб із ОСОБА_3 розірвано у 1993 році, їй необхідно звернутися до суду.

Крім того, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона працювала, отже отримувала заробітну плату, також у 2007 році продала частину житлового будинку АДРЕСА_1, кошти від продажу якого пішли на утримання спірного домоволодіння.

Також зазначала, що спадкодавець ОСОБА_3 з 2001 року не працював, зловживав спиртними напоями, неодноразово проходив курс спеціалізованого лікування від алкоголізму, не міг самостійно забезпечити умови свого життя, потребував стороннього догляду, допомоги та піклування, тому вона постійно за ним доглядала. Їх сину (відповідачу) на той час в 2001 році було 15 років, а у 2007 році - 21 рік і він не мав заробітку, оскільки навчався.

Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог просила:

- скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 21 січня 2011 року серії ВРЕ № 285756 на домоволодіння, що знаходиться у АДРЕСА_2 власником якого є ОСОБА_2, видане державним нотаріусом Першої дніпровської ДНК;

- скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 листопада 2011 року серії ВРО № 243500 на земельну ділянку площею 0,0472 га у межах згідно з планом, призначеної для обслуговування жилого будинку, господарський будівель і споруд, що знаходиться у АДРЕСА_2 власником якого є ОСОБА_2, видане державним нотаріусом Першої дніпровської ДНК;

- визнати за позивачем право спільної сумісної власності подружжя на 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_2, та право спільної сумісної власності подружжя на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0472 га призначеної для обслуговування жилого будинку, господарський будівель і споруд, що знаходиться у АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що спірний будинок набуто ОСОБА_3 у порядку спадкування, тому він не може розглядатися як спільна сумісна власність майна подружжя. Позивачем не підтверджено придбання спірного майна внаслідок спільної праці та участь у його ремонті.

Дослідивши докази у справі щодо кредитних коштів, які брала позивач та вказувала, що витратила їх на ремонт спірного будинку, суди дійшли висновків про недоведеність того, що кошти бралися у борг в інтересах сім`ї та, що ОСОБА_3 надавав згоду на отримання у борг цих коштів. Крім того, кредити ОСОБА_1 отримувались протягом 2011 року, тоді як, судовим рішенням установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_2.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасуватирішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що судовим рішенням в іншій справі встановлено факт спільного проживання позивача зі спадкодавцем з 01 січня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_2, а отже позивач є спадкоємцем четвертої черги. Зазначає, що в усній формі позивач домовилася з відповідачем про те, що останній подарує їй 1/2 частини спадщини, однак умови цієї домовленості не були виконані.

Позивач посилається на те, що має право на 1/2 частини спадкового майна, оскільки таке майно за час спільного проживання позивача і спадкодавця істотно збільшилося у вартості внаслідок її трудових та матеріальних вкладень. Однак суди не взяли до уваги того, що позивач здійснювала витрати на поліпшення спадкового майна, чим збільшила його вартість. Так позивач у 2007 році продала частину будинку та вклала кошти у поліпшення спірного домоволодіння.

Судами не встановлено обсяг витрат, які позивач здійснила в інтересах сім`ї, хоча відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15 критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте, 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Зазначає, що згідно із постановою Верховного Суду від 27 березня у справі № 331/8757/14-ц для застосування передбачених статтею 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) правил, збільшення вартості майна повинне відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденції загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Вказує, що на момент отримання відповідачем спірного домоволодіння у порядку спадкування його вартість становила 128 274,00 грн, а на час звернення з указаним позовом до суду - 1 303 830,00 грн.

Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України (1618-15) ).

Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20 грудня 1985 року до 18 серпня 1993 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

30 травня 1996 року державний нотаріус Першої дніпропетровської ДНК Нощенко Н. М. посвідчила заповіт, яким ОСОБА_4 заповів усе належне йому майно, а саме: житловий будинок з надвірними побудовами та спорудами, що знаходиться: АДРЕСА_2 сину ОСОБА_3 - 4/5 частини та сину ОСОБА_2 - 1/5 частини; автомобіль марки ВАЗ 21063, державний номерний знак НОМЕР_1 заповів ОСОБА_3 .

Будинок розташований на земельній ділянці площею 472 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, що належить ОСОБА_4 на підставі договору - забудови, посвідченого 11 лютого 1955 року за реєстром № 5-544 Першою дніпропетровською ДНК, зареєстрованого Дніпропетровським інвентарбюро 25 серпня 1966 року за № 207-135.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Як убачається зі спадкової справи № 119/2001, відкритої щодо майна померлого ОСОБА_4, 26 червня 2001 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської ДНК Терещенко Н. С. за реєстровим № 5-2690, видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 4/5 частини домоволодіння розташованого на земельній ділянці площею 472 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 .

Щодо майна померлого ОСОБА_4, 26 червня 2001 року державним нотаріусом Першої дніпропетровської ДНК Терещенко Н. С. за реєстровим № 5-2692, видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0472 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка розташована на території АДРЕСА_2 . Указана земельна ділянка належала спадкодавцеві на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого 15 червня 1998 року Дніпропетровським міськвиконкомом згідно його рішення № 894 від 21 травня 1998 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 013072; серія ДП Д № 013072 69079103, грошового вкладу з належними відсотками та компенсаціями в ощадбанку № 8157/020 м. Дніпропетровська по рахунку № НОМЕР_2 на ім`я спадкодавця.

ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_2 - рідний брат ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 після померлого брата 24 березня 2007 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке складається з 1/5 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, розташованого на земельній ділянці площею 472 кв. м, переданої у приватну власність, спадкова справа № 333/2007, зареєстрованого в реєстрі за № 7-386, виданий державним нотаріусом Першої дніпропетровської ДНК Гузеевим І. В.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько відповідача - ОСОБА_3 .

Отже, відповідач, який є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька ОСОБА_3, успадкував в загальній масі спадщину, на яку видано свідоцтво про право на спадщину за законом ВРЕ № 285756 від 21 січня 2011 року, що складається з домоволодіння, яке знаходиться у АДРЕСА_2, розташованого на земельній ділянці площею 472 кв. м. і належало спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 26 червня 2001 року та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 24 березня 2007 року. З матеріалів спадкової справи № 250/2010 убачається, що свідоцтво видано державним нотаріусом Першої дніпропетровської ДНК Заносієнко Н. М. та зареєстровано в реєстрі за № 3-35.

Також ОСОБА_2 отримано 18 листопада 2011 року свідоцтво про право на спадщину за законом, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 0,0472 га, що знаходиться за адресою: Ігарський тупік у м. Дніпропетровську, кадастровий номер 1210100000:03:208:0011.

10 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася із заявою до державної нотаріальної контори, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого колишнього чоловіка ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, після спливу строку для отримання спадщини за законом.

Листом від 10 квітня 2015 року № 1042/02-14 державним нотаріусом Першої дніпропетровської ДНК Заносієнко Н. М. надано відповідь ОСОБА_1 про те, що вона не має право видати останній свідоцтво про право на спадщину, оскільки та не є спадкоємцем першої черги, тому що шлюб із ОСОБА_3 було розірвано у 1993 році, а 18 листопада 2011 року свідоцтво про право на спадщину за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 видано його сину - ОСОБА_2 (відповідачу), який є спадкоємцем першої черги.

У 2015 році позивач звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до ОСОБА_2, третя особа - Перша дніпропетровська ДНК, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності в порядку спадкування за законом на Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_2 після смерті ОСОБА_3 .

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 серпня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 12 серпня 2015 року про виправлення описки, у справі № 201/10718/15-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Перша дніпропетровська ДНК, про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в буд. АДРЕСА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 (день смерті ОСОБА_3 ). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Оскільки встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 02 лютого 2010 року, тому ці обставини відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України не потребують доказування.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1223 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Статтею 1259 ЦК України визначено, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Відповідно до статті 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш, як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Частиною 2 статті 1274 ЦК України передбачено, що спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.

Тобто право отримання спадщини за законом ОСОБА_1 могло бути надано лише в четверту чергу, але ОСОБА_2 від спадщини не відмовлявся і прийняв спадщину у першу чергу, як син померлого.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 27 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) , цими іншими підставами (випадками) можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Відповідно статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із частиною першою статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ), особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що в усній формі домовилася з відповідачем про те, що останній подарує їй Ѕ частини спадщини, однак умови цієї домовленості не були виконані.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Однак, позивачем не доведено належними доказами у справі, що між сторонами укладався будь-який договір щодо спадкового майна.

ОСОБА_1 посилається на те, що має право на Ѕ частини спадкового майна, оскільки таке майно за час спільного проживання позивача і спадкодавця істотно збільшилося у вартості внаслідок її трудових та матеріальних вкладень. Так позивач у 2007 році продала частину будинку та вклала кошти у поліпшення спірного домоволодіння.

Позивач зазначає, що судами не встановлено обсяг витрат, які вона здійснила в інтересах сім`ї, та не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15 та у постанові Верховного Суду від 27 березня у справі № 331/8757/14-ц.

ОСОБА_1 вказує, що на момент отримання відповідачем спірного домоволодіння у порядку спадкування його вартість становила 128 274,00 грн, а на час звернення з указаним позовом до суду - 1 303 830,00 грн.

Суд касаційної інстанції зазначає, що у пунктах 23-24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) судам роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 74 СК України установлено, що, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майно, що є особистою приватною власністю дружини (чоловіка) набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

Відповідно до Постанови Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 320/6893/15-ц встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки стало можливим лише з набранням чинності СК України (2947-14) (2003 рік) та ЦПК України (1618-15) (2004 рік). До цього моменту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не набувало юридичного значення. Також Верховний Суд України зазначив, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід встановити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

У постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17 звернуто увагу на те, що для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинно відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального здорожчання конкретного майна). Водночас суттєвою ознакою має бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, а також його якісних характеристик. Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягають з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення. При цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тими єдиними чинниками, що безумовно свідчать про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.

Суди попередніх інстанцій надали оцінку доказам у справі та дійшли обгрунтованого висновку про те, що позивач не підтвердила придбання спірного майна внаслідок спільної праці та участі у його ремонті.

Так, спірне домоволодіння було набуте померлим ОСОБА_3 в порядку спадкування, тому воно не може розглядатися як спільна сумісна власність майна подружжя.

Що стосується розписок, які надані позивачем, кредитних коштів, які ОСОБА_1 отримувала в банківських установах, то останньою не доведено, що отримані нею в борг кошти, були витрачені саме на придбання речей для дому, ремонт житлового будинку. Позивач не довела, що кошти бралися нею у борг в інтересах сім`ї та не надала належних та допустимих доказів і тому, що ОСОБА_3 надавав згоду на отримання у борг цих коштів.

Крім того, суди установили, що кредити ОСОБА_1 отримувались протягом 2011 року, тоді як рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 серпня 2015 року по справі № 201/10718/15-ц (з урахуванням виправленої у рішенні описки) встановлено факт, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_2.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності".

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року в справі № 61-22277св18, в якій зазначається, що відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відмовляючи у задоволенні позову суди обгрунтовано виходили з того, що спірне майно набуте померлим ОСОБА_3 у порядку спадкування і воно не може розглядатися, як спільна сумісна власність майна подружжя.

Суди виходили з того, що належних та допустимих доказів, які підтверджують істотне збільшення у своїй вартості майна відповідача внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя позивачем суду не надано.

Посилання позивача на те, що вона здійснювала всі витрати в інтересах сім`ї, апеляційним судом обгрунтовано відхилено, оскільки не надано доказів того, що вартість такого майна зросла, як і не доведено здійснення ремонту за її кошти.

Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірне майно не може бути предметом поділу між подружжям, оскільки набуте померлим ОСОБА_3 у порядку спадкування і не може розглядатися, як спільна сумісна власність майна подружжя, а належних доказів істотного збільшення вартості такого майна внаслідок праці чи особистих коштів позивача не надано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Доводи касаційної скарги щодо незастосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду та Верховного Суду України, викладених у зазначених у касаційній скарзі постановах, на увагу не заслуговують, оскільки ухвалені у цій справі рішення не суперечать висновкам, викладеним в оскаржуваних судових рішеннях.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.