в особі Одеської обласної дирекції публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", публічне акціонерне товариство "Комерційний Індустріальний Банк", товариство з обмеженою відповідальністю "Стандард Фінанси Групп", ОСОБА_2,

третя особа - Одеське обласне управління національного банку України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року у складі судді Бойчука А. Ю. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М.,

Комлевої О. С., Цюри Т. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом

до публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен банк Аваль") в особі Одеської обласної дирекції

ПАТ "Райффайзен банк Аваль", публічного акціонерного товариства "Комерційний Індустріальний Банк" (далі - ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк"), товариства з обмеженою відповідальністю "Стандард Фінанси Групп" (далі - ТОВ "Стандард Фінанси Групп") та ОСОБА_2, третя особа - Одеське обласне управління національного банку України, про визнання договорів відступлення права вимоги (цесії) від 14 березня

2017 року недійсними та про визнання договору відступлення права вимоги від 15 березня 2017 року недійсним.

Позовну заяву мотивовано тим, що оспорювані договори відступлення права вимоги за кредитним договором укладені з порушенням вимог частини першої статті 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке

не належало кредиторові на момент укладання договорів.

ОСОБА_1 зазначав, що аналіз істотних умов (змісту) договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором дає підстави встановити, що цей договір за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки за умовами договору про відступлення права вимоги

за кредитним договором фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Укладаючи оспорювані договори відступлення права вимоги, відповідач ТОВ "Стандард Фінанси Групп" надавало фінансові послуги, не маючи ліцензії на здійснення зазначеної послуги, а відповідач ОСОБА_2 - не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення зазначеної послуги.

З урахуванням зазначеного та уточнень позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:

визнати недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/79729/82/80584, який укладено 14 березня 2017 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк";

визнати недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/79729/82/80584, який укладено 14 березня 2017 року між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" та ТОВ "Стандард Фінанси Групп";

визнати недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги від 14 березня 2017 року № 14-03/17/1, укладений між ТОВ "Стандард Фінанси Групп" та ОСОБА_2 ;

зобов`язати ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" прийняти у ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитним договором № 014/79729/82/80584

у розмірі 449 783,22 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/79729/82/80584, який укладено 14 березня 2017 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк".

Визнано недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/79729/82/80584, який укладено 14 березня 2017 року між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" та ТОВ "Стандард Фінанс Групп".

Визнано недійсним, з моменту укладання, договір відступлення права вимоги від 14 березня 2017 року № 14-03/17/1, укладений між ТОВ "Стандард Фінанс Груп" та ОСОБА_2 .

Зобов`язано ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" прийняти у ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитним договором № 014/79729/82/80584

у розмірі 449 783, 22 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за спірним договором було передано ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", а в подальшому ТОВ "Стандард Фінанс Групп", а також ОСОБА_2 право первісного кредитора, яке не існувало на момент переходу цього права, що суперечить приписам статті 514 ЦК України.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що за своєю природою оспорювані договори відступлення права вимоги є договорами факторингу (фінансування від відступлення права грошової вимоги), оскільки

за їх умовами відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника).

Разом із тим суд першої інстанції, з урахуванням розміру заборгованості, право вимоги якої відступається згідно додатку № 1 до договорів

та становить 13 545 802, 27 грн, виходив із того, що різниця, яка становить

12 645 802,27 грн за договором між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"

та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", а також 11 736 802,27 грн -

за договорами між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк"

та ТОВ "Стандард Фінанс Групп", між ТОВ "Стандард Фінанс Групп"

та ОСОБА_2, є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу, у даному випадку -

ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" за договором з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", ТОВ "Стандард Фінанс Групп" за договором з ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", ОСОБА_2 за договором з ТОВ "Стандард Фінанс Групп". Таким чином, відповідач ОСОБА_2, здійснивши фінансування коштів у розмірі 909 000,00 грн, отримав право вимоги по борговим зобов`язанням у розмірі 13 545 802, 27 грн, тому різниця, яка становить

11 736 802,27 грн є нічим іншим як дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу, у цьому випадку - ОСОБА_2 .

При цьому суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_2 не може бути фактором за договором відступлення права вимоги з ТОВ "Стандард Фінанс Групп", оскільки він є фізичною особою, а не банком чи іншою фінансовою установою, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що виходячи із встановлених судом обставин та у відповідності до статей 203, 215, 227, 236 ЦК України спірні правочини підлягають визнанню недійсними з моменту їх вчинення,

та зобов`язання первісного кредитодавця прийняти залишок заборгованості за кредитним договором, встановлений рішенням суду, яке набрало законної сили.

Суд апеляцної інстанції обґрунтовано виходив із того, що за своєю природою оспорювані договори відступлення права вимоги є договорами факторингу (фінансування від відступлення права грошової вимоги), оскільки

При цьому суд першої інстанції, з урахуванням розміру заборгованості, право вимоги якої відступається згідно додатку № 1 до договорів та становить

13 545 802, 27 грн, правильно виходив із того, що різниця, яка становить

12 645 802,27 грн за договором між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"

та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", а також 11 736 802,27 грн -

за договорами між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк"

та ТОВ "Стандард Фінанс Групп", між ТОВ "Стандард Фінанс Групп"

Разом із тим суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що ОСОБА_2

не може бути фактором за договором відступлення права вимоги

з ТОВ "Стандард Фінанс Групп", оскільки він є фізичною особою, а не банком чи іншою фінансовою установою, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду,

АТ "Райффайзен Банк Аваль", посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня

2018 року у справі № 465/646/11 та постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2018 року у справі № 910/7038/17

та від 21 березня 2018 року у справі № 910/2489/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просило скасувати судові рішення судів першої

та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити

у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено докази у їх сукупності.

АТ "Райффайзен Банк Аваль" вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо визнання спірних договорів про відступлення права вимоги договором факторингу.

Банк зазначає, що позивачем не було надано суду експертного висновку про визначення реальної ціни права вимоги як доказу на обґрунтування своїх позовних вимог, тому у судів попередніх інстанцій, на його думку, не було достатніх правових підстав дійти висновку про наявність дисконту.

Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково розрахували дисконт виходячи із різниці між розміром відступленої грошової вимоги

та ціною відступлення права грошової вимоги, оскільки дисконт розраховується між реальною ціною вимоги та ціною відступлення права грошової вимоги, яка втрачена договором.

На думку АТ "Райффайзен банк Аваль", висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення вимог позивача про зобов`язання його прийняти у позичальника суму заборгованості за кредитним договором № 014/79729/82/80584 у розмірі 449 783,22 грн не ґрунтується на приписах чинного законодавства, оскільки зазначена заборгованість, встановлена судовим рішенням у 2010 році, і ця заборгованість має значення лише для процесу виконання цього рішення, проте ця сума боргу не є дійсною, станом на час можливого виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, оскільки такі зобов`язання, виходячи з умов кредитного договору, мають виконуватися в іноземній валюті, або, якщо в гривні,

то за офіційним курсом гривні до долару США, встановленим на дату розрахунку.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 522/14356/17-ц із Приморського районного суду м. Одеси.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу № 522/14356/17-ц призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 522/14356/17-ц до закінчення перегляду

в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи

№ 346/1305/19-ц (провадження № 14-181цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року касаційне провадження

у справі № 522/14356/17-ц відновлено.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції

27 серпня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен банк Аваль" (далі - ВАТ "Райффайзен банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен банк Аваль", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 014/79729/82/80584, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 49 980,00 доларів США, зі сплатою процентів

за користування кредитом у розмірі 15,5 % річних, строком повернення кредиту до 27 серпня 2017 року (а. с. 9-15, т. 1).

Відповідно до пункту 1.1 зазначеного кредитного договору кредитні кошти надаються позичальнику на споживчі цілі, тобто кредит є споживчим.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 30 серпня 2007 року між ВАТ "Райффайзен банк Аваль"

та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Горбань М. В., зареєстрований в реєстрі за № 405, відповідно до умов якого, майновий поручитель ОСОБА_4 передала

в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок з господарчими будівлями

та спорудами, та земельну ділянку, що розташовані за адресою:

АДРЕСА_1 (а. с. 19-24, т. 1).

Згідно із пунктом 1.3 зазначеного договору заставна вартість предмета іпотеки була визначена сторонами у розмірі 1 717 697,00 грн, що еквівалентно 340 138,02 доларів США, а саме: житловий будинок - 315 746,00 грн, земельна ділянки 1 401 951,00 грн.

ОСОБА_1 належним чином свої кредитні зобов`язання

не виконував, у зв`язку із чим виникла заборгованість про стягнення якої

ПАТ "Райффайзен банк Аваль" зверталося у квітні 2010 року

до Овідіопольського районного суду Одеської області із відповідним позовом.

Заочним рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області

від 18 листопада 2010 року у справі № 2-1334/2010 позовні вимоги

ПАТ "Райффайзен банк Аваль" було задоволено. Стягнуто

із ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором у розмірі 449 783,22 грн, що складалася із: заборгованості за кредитом - 47 422,89 доларів США,

що еквівалентно 377 220,64 грн, заборгованості за відсотками -

140,32 доларів США (1 116,16 грн), заборгованості за простроченими відсотками - 4 800,00 доларів США (38 181,12 грн), пені - 4 182,00 доларів США (32 265,30 грн). Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_4

на користь ПАТ "Райффайзен банк Аваль" судовий збір у розмірі 1 700,00 грн та судові витрати - 120,00 грн у солідарному порядку (а. с. 54, 55, т. 1).

14 березня 2017 року між ПАТ "Райффайзен банк Аваль", ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", ТОВ "Стандард Фінанс Групп" та ОСОБА_2 були укладені три договори про відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/79729/82/80854 від 27 серпня 2007 року, що був укладений між ВАТ "Райффайзен банк Аваль" та ОСОБА_1, зокрема: договір про відступлення права вимоги між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (первісний кредитор) та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" (новий кредитор); договір про відступлення права вимоги між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" та ТОВ "Стандард Фінанс Груп"; договір відступлення права вимоги № 14-03/17/1 між ТОВ "Стандард Фінанс Груп" та фізичною особою ОСОБА_2 (а. с. 25-53, т. 1).

Відповідно до умов зазначених договорів ціна відступлення права грошової вимоги становила 900 000,00 грн за договором між ПАТ "Райффайзен банк Аваль" та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк"; 909 000,00 грн

за договорами між ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк"

та ТОВ "Стандард Фінанс Групп", між ТОВ "Стандард Фінанс Групп"

та ОСОБА_2, а розмір відступленої грошової вимоги складав

13 545 802,57 грн (пункти 3.1 зазначених договорів).

15 березня 2017 року на підставі договору про відступлення права вимоги

за договором іпотеки, ОСОБА_2 набув статусу нового іпотекодержателя

та прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на нього шляхом набуття права власності

та зареєстрував право власності на земельну ділянку та житловий будинок, що є предметом іпотеки.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно

до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду

і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Аналізуючи підстави звернення до суду з указаною скаргою, зміст ухвалених у справі судових рішень та доводи касаційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Частиною першою статті 510 ЦК України передбачено, що сторонами

у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор

у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше

не встановлено договором або законом (частина третя

статті 656 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше

не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання,

в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року

у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено порівняльний аналіз договорів відступлення права вимоги та факторингу і зроблено правовий висновок такого змісту.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом

є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) умови.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет

та мета укладення суттєво відрізняються.

У справі, що переглядається, встановлено, що за умовами кредитного договору від 27 серпня 2007 року банк надав позичальнику кредит у сумі 49 980,00 доларів США на строк до 27 серпня 2017 року.

Заочним рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області

від 18 листопада 2010 року у справі № 2-1334/2010 позовні вимоги

ПАТ "Райффайзен банк Аваль" було задоволено. Стягнуто

із ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "Райффайзен банк Аваль" заборгованість за кредитним договором у розмірі 449 783,22 грн, що складалася із: заборгованості за кредитом - 47 422,89 доларів США,

що еквівалентно 377 220,64 грн, заборгованості за відсотками -

140,32 доларів США (1 116,16 грн), заборгованості за простроченими відсотками - 4 800,00 доларів США (38 181,12 грн), пені - 4 182,00 доларів США (32 265,30 грн) (а. с. 54, 55, т. 1).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову та визнаючи недійсними всі три зазначені договори відступлення права вимоги, суд першої інстанції,

з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не дав оцінки доводам відповідачів щодо того, що договір відступлення права вимоги

за кредитним договором № 014/79729/82/80584 було укладено 14 березня 2017 року між банками ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк", тобто між двома фінансовими установами

та у подальшому також був укладений договір відступлення права вимоги між фінансовими установами.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині визнання спірних двох договорів недійсними, суд апеляційної інстанції не перевірив доводів заявника про те хто є новим кредитором у зобов`язаннях за укладеним кредитним договором між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1, не навів мотивів законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, зокрема щодо підстав визнання недійсними зазначених договорів, укладених між двома фінансовими установами.

Обґрунтовуючи свої доводи, ОСОБА_2 посилався на те, що зобов`язання позичальника за указаним кредитним договором внаслідок укладення оспорюваних договорів не змінилися та продовжують існувати на момент переходу цих прав за спірними договорами та продовжують існувати у тому ж розмірі що існували на момент переходу цих прав.

ОСОБА_2 посилався на те, що укладенням спірних договорів права

та інтереси позичальника не були порушені, а позичальник має виконувати зобов`язання вже новому кредитору.

Оскільки зазначені спірні договори, укладені між фінансовими установами по одному і тому ж кредитному договору визнані недійсними

та взаємопов`язаними є вимоги щодо визнання недійсним договору, укладеного між ТОВ "Стандарт Фінанс Групп" та ОСОБА_2 .

При цьому суд апеляційної інстанції мав дослідити доводи про те, чи набуло за цим договором право вимоги ТОВ "Стандарт Фінанс Групп", а також досліджувати обставини та робити висновки про те, чи мав він право,

з урахуванням встановлених обставин, наведених вимог закону

і висловлених у зазначених постановах Верховного Суду правових позицій право відступати право вимоги фізичній особі ОСОБА_2 та робити висновок щодо оспорюваного позичальником договору.

При цьому заявник посилався на наявність невиконаного судового рішення про стягнення боргу за указаним кредитним договором, за яким були відступлені права позичальника, тобто не припинені кредитні правовідносини, проте цим обставинам суд апеляційної інстанції належної оцінки не дав, що також має значення щодо захисту прав на порушення яких посилався заявник.

Тому є передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що договір купівлі-продажу майнових прав, укладений 14 березня 2017 року між

ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ПАТ "Комерційний Індустріальний Банк" містить ознаки договору факторингу, що призвело до ухвалення незаконних рішень.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, належним чином не дослідив кожен оспорюваний позивачем договір окремо та не надав належної правової оцінки доводам сторін у цій частині й дійшов передчасного висновку наявності правових підстав для визнання всіх оспорюваних договорів недійсними.

Разом із тим, колегія суддів не може погодитись із висновками судів попередніх інстанцій щодо правових підстав для визнання договору відступлення права вимоги, укладеного 14 березня 2017 року між

ТОВ "Стандард Фінанси Груп" та ОСОБА_2, виходячи з наступного.

Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадах, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру

в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

З наведених норм вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі,

не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), підстав для відступу від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачала згідно постанови від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 вважала за необхідне відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі

№ 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), лише конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним забезпечувальним договором є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Таким чином у судовій практиці релевантною залишається позиція, що якщо попередній кредитор (банк) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступку права вимоги

за кредитним договором.

У справі, що переглядається, встановлено, що за умовами договору відступлення права вимоги, укладеного 14 березня 2017 року між

ТОВ "Стандард Фінанси Груп" та ОСОБА_2, ТОВ "Стандард Фінанси Груп" відступило ОСОБА_2 право вимоги за кредитним договором

від 27 серпня 2007 року № 014/79729/82/80854, що був укладений між

ВАТ "Райффайзен банк Аваль" та ОСОБА_1 .

Отже, вбачається, що відбулась заміна суб`єктивного складу у частині кредитора на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно із зазначених норм права.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Таким чином, суд першої інстанції, розглядаючи справу, не врахував,

що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. У зв`язку із чим такий договір підлягає визнанню недійсним саме через те, що він вчинений всупереч вимог закону.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції,

у порушення вимог статей 89, 263- 265, 367, 382 ЦПК України на зазначені норми матеріального права уваги не звернув, не дослідив та не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам та не перевірив доводів й не дав їм належної оцінки.

Тому висновки суду апеляційної інстанції про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції є передчасними.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості досліджувати докази, з`ясовувати обставини справи, необхідні для прийняття рішення, перешкоджає ухваленню нового судового рішення, а тому справа підлягає передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

За таких обставин, постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та прийнята з порушення норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої