Постанова

Іменем України 01 вересня 2021 рокум. Київсправа 533/1140/15-цпровадження № 61-844св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: Лутовинівська сільська рада Козельщинського району Полтавської області, Козельщинська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року у складі судді Науменко Н. Д. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Лобов О. А., Триголов В. М., Гальонкін С. А.

ВСТАНОВИВ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності заповіту.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його тітка ОСОБА_3, яка проживала в с. Омельниче Козельщинського району Полтавської області.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, що складається з будинку, присадибної ділянки, господарських будівель, розташованих в АДРЕСА_1, та двох земельних часток (паїв), розташованих на території Козельщинського району Полтавської області.

Позивач вказує, що він є спадкоємцем другої черги після смерті ОСОБА_3 за правом представлення, оскільки його батько - ОСОБА_4, рідний брат покійної ОСОБА_3, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У встановлений законом термін позивач звернувся до державного нотаріуса Козельщинської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 . Однак, нотаріус відмовив йому у вчиненні нотаріальної дії через наявність заповіту ОСОБА_3, посвідченого 10 листопада 2011 року секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., реєстровий номер №150, згідно якого спадкодавець заповіла ОСОБА_2 все своє майно, а саме: дім, присадибну ділянку, господарські будівлі та два паї, що знаходяться в ТОВ АФ "Добробут".

Позивач вважає даний заповіт нікчемним, з огляду на те, що секретар Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області не мав права його посвідчувати, оскільки с. Омельниче відноситься до підпорядкування Козельщинської селищної ради, на території якої є державна нотаріальна контора. Окрім того, у заповіті не зазначені причини, з яких ОСОБА_3 не могла підписати заповіт особисто, у заповіті також відсутні відомості про особу, яка підписала заповіт, а також про свідків.

З урахуванням викладених обставин просив суд ухвалити рішення, яким визнати заповіт померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3, складений 10 листопада 2011 року та посвідчений секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області Андрейко Т. Г., нікчемним з підстав порушення вимог закону щодо його форми та посвідчення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що секретар Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області Андрейко Т. Г., на яку рішенням Лутовинівської сільської ради від 19 листопада 2010 року № 14 покладено обов`язки по реєстрації актів цивільного стану та вчинення нотаріальних дій, в межах наданих їй повноважень відповідно до вимог статті 37, статті 41 Закону України "Про нотаріат", пункту 7 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) , мала право на посвідчення заповіту ОСОБА_3, а сам заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку посвідчення.

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2017 року.

В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нове про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи06 березня 2018 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідачка просить суд у задоволенні касаційної скарги позивача відмовити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України(тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 29 січня 2018 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, яка проживала в с. Омельниче Козельщинського району Полтавської області.

За життя ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений 10 листопада 2011 року секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., реєстровий номер №150, згідно якого заповіла ОСОБА_2 все своє майно, а саме: дім, присадибну ділянку, господарські будівлі та два паї, що знаходяться в ТОВ АФ "Добробут".

У заповіті вказано, що на прохання ОСОБА_3 заповіт складено з її слов секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г. по вулиці Леніна, 44 за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не може особисто прочитати та подписати текст заповіту, за її дорученням, в присутності секретаря Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними нею свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та підписаний ОСОБА_7, чиї особи перевірено і встановлено, їх дієздатність перевірена.

За даними інформаційної довідки зі Спадкового реєстру, вказаний заповіт зареєстровано 17 листопада 2011 року Полтавською філією ДП "Інформаційний центр".

21 січня 2015 року ОСОБА_2 звернулась до Козельщанської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_3, та в цей же день державним нотаріусом було зареєстровано у Спадковому реєстрі спадкову справу.

08 липня 2015 року ОСОБА_1, як спадкоємець за законом, подав до Козельщанської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті ОСОБА_3, а 04 вересня 2015 року - заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину.

Постановою державного нотаріуса Козельщинської державної нотаріальної контори від 04 вересня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв`язку із наявністю заповіту ОСОБА_3, посвідченого Лутовинівською сільською радою Козельщинського району Полтавської області 10 листопада 2014 року за реєстром № 150, який є чинним та позбавляє права на спадкування усіх спадкоємців за законом, у тому числі ОСОБА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області області від 31 березня 2016 року, ухваленим у справі № 533/973/15-ц, встановлено, що ОСОБА_3 не вміла читати та була неписьменною. Волевиявлення ОСОБА_3 при посвідченні 10 листопада 2011 року заповіту секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., реєстровий номер №150, на ім`я ОСОБА_2 було вільним та відповідало її внутрішній волі.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У цій справі позивач стверджує про нікчемність заповіту від 10 листопада 2011 року з тих підстав, що його складено з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, зокрема, посвідчено з порушенням принципу нотаріального округу. Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).Нездійснення цього права не є підставою для його припинення.Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.За правилами частин 1, 2, 3 статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України (435-15) немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.Частиною четвертою статті 207 ЦК України передбачено, що якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.Аналогічні приписи містяться у пунктах 16, 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) (чинної на час посвідчення заповіту).Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.Аналіз норм Книги шостої ЦК України (435-15) свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236- 1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України (435-15) щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України (435-15) , зокрема у статтях 1247- 1249, 1253 ЦК України.Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.Так, відповідно до частини другої статті 37 Закону України "Про нотаріат" у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють, зокрема, такі нотаріальні дії як посвідчення заповітів (крім секретних). При вчиненні наведених нотаріальних дій посадові особи органу місцевого самоврядування діють відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 (z1298-11) .Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування правочину поза межами цього органу тягне нікчемність заповіту.Відтак, якщо уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт особи не в межах цього органу (за місцем проживання заповідача), це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України (435-15) та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.У цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній ситуації не вбачається.Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України (435-15) , по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ), а в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях у справах "Малахер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1998 року, "Бурдов проти Росії" від 07 травня 2002 року, "Прессос Компанія Нав`єра С.А." та інші проти Бельгії" від 28 жовтня 1995 року, "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону. Про це, зокрема, йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" від 07 липня 1989 року, де зазначається, що в основі всієї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда, і, зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном. Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно і очевидно перевищувало значущість правопорушення. Якраз саме це спостерігається при ухваленні судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу.Слід також звернути увагу на загальнодозвільний підхід законодавця щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може посвідчуватися доволі широким колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатись у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати їй можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач, - отримати це майно у спадщину.Тому штучно віднаходити підстави для того, аби визнати заповіт нікчемним, зокрема з тих підстав, що уповноважена особа органу місцевого самоврядування - секретар Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., посвідчила заповіт ОСОБА_3, яка була мешканкою с. Омельниче Козельщинського району Полтавської області, на території якої є державна нотаріальна контора, видається вкрай нерозумним.Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача.Викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту нікчемним в разі його посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування не за місцем проживання заповідача. За відсутності норми, якою передбачався би негативний наслідок за вказаних обставин, у суду немає підстав для визнання заповіту нікчемним.Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України (435-15) .Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постановах Верховного Суду від 12 липня 2021 року у справі № 495/87/15-ц, від 11 серпня 2021 року у справі № 220/18/20, від 18 серпня 2021 року у справі № 551/335/18.Крім того, рішеннями Козельщинського районного суду Полтавської області від 12 січня 2016 року, Апеляційного суду Полтавської області від 31 березня 2016 року у справі № 533/973/15-ц встановлено, що ОСОБА_3 не вміла читати та була неписьменною. Волевиявлення ОСОБА_3 при посвідченні 10 листопада 2011 року заповіту секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., реєстровий номер №150, на ім`я ОСОБА_2 було вільним та відповідало її внутрішній волі. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Аналогічні приписи містилися у частині третій статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень.Встановлено, що у заповіті, посвідченому 10 листопада 2011 року секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., вказано, що на прохання ОСОБА_3 заповіт складено з її слов секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г. по вулиці Леніна, 44 за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не може особисто прочитати та подписати текст заповіту, за її дорученням, в присутності секретаря Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними нею свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та підписаний ОСОБА_7, чиї особи встановлено секретарем ради, їх дієздатність перевірена.Обставини, викладені у заповіті ОСОБА_3, посвідченому 10 листопада 2011 року секретарем Лутовинівської сільської ради Козельщинського району Андрійко Т. Г., підтвердили зазначені в цьому заповіті як свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 при допиті їх в якості свідків Козельщинським районним судом Полтавської області при розгляді справи № 533/973/15-ц.При таких обставинах, колегія суддів Верховного Суду, приймаючи до уваги принцип поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також співмірність втручання держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном, вважає, що суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.Відтак, доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на їх законність не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скаргиВідповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:Касаційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.Рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун