Іменем України05 серпня 2021 рокумісто Київсправа № 202/7090/15-цпровадження № 61-10331св20Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідачі: ОСОБА_2, приватний нотаріусу Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна,третя особа - ОСОБА_3, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Дніпровська міська рада,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 13 березня 2020 року у складі судді Пищиди М. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про розірвання договору, визнання права власності та зобов`язання вчинити дії.

Позов обґрунтовував тим, що 03 червня 2015 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір піднайму № 1 щодо передання у користування виробничого приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 250, 00 кв. м, проте відповідач протиправно не отримав згоди власника на передання цього приміщення позивачу.

Також 01 листопада 2003 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу гаража № 1 літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; торгівельного комплексу

літ. А-1, загальною площею 90, 00 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначений договір укладений у простій письмовій формі.

ОСОБА_1 через свого представника звернувся до приватного нотаріуса Зайченко І. А. з проханням посвідчити договір оренди між ОСОБА_1 (орендодавець) та ОСОБА_3 (орендар) щодо нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 01 листопада 2003 року у м. Дніпропетровську в простій письмовій формі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, проте нотаріусом 26 серпня 2015 року винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, яку позивач вважає необґрунтованою.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач просив ухвалити рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2015 року позов задоволено.

Розірвано договір піднайму від 03 червня 2015 року № 1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, щодо передання у користування виробничого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 250, 0 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 без додаткових актів введення в експлуатацію право приватної власності на гараж № НОМЕР_1, літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 без додаткових актів введення в експлуатацію право приватної власності на торговельний комплекс, літ. А-1, загальною площею 90, 0 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_3, та складається з: приміщення, загальною площею 25, 6 кв. м; приміщення, загальною площею 64, 40 кв. м.

Визнано протиправною та скасовано постанову приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 26 серпня 2015 року № 181/02-31.

Зобов`язано приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. зареєструвати за ОСОБА_1 право приватної власності на: гараж № НОМЕР_1, літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; торговельний комплекс, літ. А-1, загальною площею 90, 0 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

Зобов`язано приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. посвідчити договір оренди, укладений між ОСОБА_1 (орендодавець) та ОСОБА_3 (орендар), гаража № НОМЕР_1, літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; торговельного комплексу літ. А-1, загальною площею 90, 0 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 .

Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції зазначив, що на момент укладення договору купівлі-продажу у простій письмовій формі між позивачем та відповідачем закон не вимагав обов`язкового нотаріального посвідчення такої угоди, з огляду на що відмова нотаріуса є необґрунтованою та такою, що порушує права позивача.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що спірне нерухоме майно було в установленому порядку введено в експлуатацію, що, в свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав вважати таке майно створеним та визнавати право власності на нього до ведення його в експлуатацію. Крім того, розгляд зазначеної справи відбувся з порушенням норм процесуального права щодо територіальної юрисдикції, оскільки позов пред`явлено щодо визнання права власності на нерухоме майно, що розташоване за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, що не належать до адміністративних меж території Індустріального району м. Дніпра, що є підставою для обов`язкового скасування судового рішення. Отже, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції на зазначені положення закону уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позову.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 13 липня 2020 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:

- оскаржувані рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статей 354, 358 ЦПК України безпідставно відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради, яка подана із пропуском позовної давності за спливом понад чотирьох років після ухвалення рішення суду першої інстанції; судом не враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 288/1361/15-ц (провадження № 61-4212св18), від 07 листопада 2018 року у справі № 0907/2-7453/2011 (провадження

- суд апеляційної інстанції не перевірив та не встановив, чи належать органу місцевого самоврядування земельні ділянки, на яких розташоване спірне нерухоме майно, чи перебувають зазначені земельні ділянки у комунальній власності територіальної громади м. Дніпра;

- суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив доводи заявника, викладені у відзиві на скаргу щодо законності рішення суду першої інстанції, чинність права власності позивача на нерухоме майно, відсутність порушень прав Дніпровської міської ради.

Отже, серед підстав касаційного оскарження заявником рішень суду апеляційної інстанції ним зазначена та підстава, яка згадана у частині другій статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві Дніпровська міська рада (далі - ДМР) просила касаційну скаргу залишити без задоволення через її необґрунтованість.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій вважали встановленим, що 01 листопада 2003 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу гаража № 1 літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; торговельного комплексу

літ. А-1, загальною площею 90, 00 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до відомостей технічного паспорта, складеного інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_4 (кваліфікаційний сертифікат, виданий 01 березня 2013 року серії АЕ № 001703), гараж № НОМЕР_1 в літ. В, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, має загальну площу 21, 30 кв. м.

Згідно з відомостями технічного паспорту, складеного інженером з інвентаризації нерухомого майна ОСОБА_4 (кваліфікаційний сертифікат, виданий 01 березня 2013 року серії АЕ № 001703), торговельний павільйон літ. А-1, який розташований за адресою: АДРЕСА_3, має загальну площу 90, 00 кв. м та складається із: 1 - приміщення, загальною площею 25, 6 кв. м; 2 - приміщення, загальною площею 64, 4 кв. м.

ОСОБА_1 через свого представника звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. з проханням посвідчити договір оренди між ОСОБА_1 (орендодавець) та ОСОБА_3 (орендар) нерухомого майна, а саме гаража № НОМЕР_1 в літ. В, загальною площею 21, 30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, та торговельного комплексу літ. А-1, загальною площею 90 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, яке належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 01 листопада 2003 року у м. Дніпрі у простій письмовій формі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Зайченко І. А. 26 серпня 2015 року за № 181/02-31 винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що спірне нерухоме майно було в установленому порядку введено в експлуатацію, що, в свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав вважати таке майно створеним та визнавати право власності на нього до ведення його в експлуатацію.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

За правилами статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що ДМР звернулася до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції як особа, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.

Верховний Суд врахував, що представник ДМР ознайомився із матеріалами справи, яка переглядається, 27 січня 2020 року, апеляційну скаргу ДМР подано 05 лютого 2020 року (а. с. 68), при цьому у апеляційній скарзі заявлено клопотання про поновлення ДМР строку на апеляційне оскарження заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2015 року.

Враховуючи, що ДМР не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції, копія рішення суду першої інстанції їй не направлялася засобами поштового зв`язку, а тому саме з моменту ознайомлення представника ДМР із матеріалами справи та текстом рішення суду першої інстанції у такого учасника процесу розпочався перебіг строку на оскарження рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку.

Наведені заявником як підстави для касаційного оскарження постанови апеляційного суду правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 288/1361/15-ц (провадження № 61-4212св18), від 07 листопада 2018 року у справі № 0907/2-7453/2011 (провадження

№ 61-6321св18), не підлягають врахуванню судом касаційної інстанції під час розгляду цієї справи, оскільки зроблені за інших фактичних обставин справи, зокрема, у зазначених постановах йдеться про вирішення питання про сплив позовної давності за позовними вимогами.

Водночас, у справі, що переглядається, заявник помилкового ототожнює процесуальні строки для звернення до апеляційного суду зі скаргою на рішення суду першої інстанції та позовну давність.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що ДМР звернулася до суду із апеляційною скаргою своєчасно, протягом 30 днів з моменту, коли представник ДМР ознайомився із рішенням суду першої інстанції, а тому, відкриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції, хоча і не навів своїх висновків щодо дотримання процесуальних строків звернення до суду із апеляційною скаргою, проте дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для відкриття апеляційного провадження.

Доводи касаційної скарги про те, що про наявність оскаржуваного рішення ДМР було відомо ще у 2016 році, з моменту звернення до суду першої інстанції прокурора із заявою про ознайомлення із матеріалами справи, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відповідно до поданої заяви прокурор не звертався із нею в порядку представництва інтересів ДМР.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності відбувається з існуванням певного юридичного складу, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Тлумачення норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий наявний та не є забудовником. Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

У зв`язку з наведеним, встановивши, що спірне нерухоме майно перебувало на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності, позивач просив визнати право власності на реконструйоване майно, яке не введено в експлуатацію, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, не дослідив докази, не встановив, яким чином оскаржуваним рішенням порушено права ДМР, відхилені Верховним Судом, оскільки фактичні обставини справи встановлені на підставі доказів, зібраних у матеріалах справи, а доводи касаційної скарги у цій частині фактично зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, що визначені статтею 400 ЦПК України, а тому не можуть розглядатися Верховним Судом як правомірна підстава касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанціїухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.