Короткий зміст позовних вимог В серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління земельних ресурсів Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, та в подальшому уточнивши позовні вимоги, просив суд:усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні земельною ділянкою площею 32 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, яка знаходиться у спільному користуванні та надана для обслуговування житлових будинків та господарських споруд;зобов`язати ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, некапітальної будівлі (сараю), що розташовані на земельній ділянці площею 32 кв. м на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .Вимоги, з урахуванням уточненої позовної заяви, обґрунтовує тим, що рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року:передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 (мати позивача) земельну ділянку, площею 308 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд;передано у приватну власність ОСОБА_2 (відповідач) земельну ділянку площею 309 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд;передано у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 32 кв. м, на АДРЕСА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд.ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були виготовлені державні акти на право приватної власності на земельні ділянки площею 308 кв. м та площею 309 кв. м, на земельну ділянку площею 32 кв. м державні акти на земельну ділянку відсутні.Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 своєї матері ОСОБА_4 позивач прийняв спадщину за заповітом на домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та земельної ділянки площею 0,0308 га, кадастровий номер 5110136900:13:011:0023, яка розташована за цією адресою. 16 лютого 2017 року позивач зареєстрував право власності на спадкове майно, що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.Власником суміжної земельної ділянки є відповідач ОСОБА_2, але в будинку проживає її син - ОСОБА_3, який діє за довіреністю власника ОСОБА_2 . Відповідно до висновку від 01 березня 2007 року про розподіл домоволодіння, домоволодіння АДРЕСА_2 поділено на два самостійних домоволодіння, а саме: на АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4, на АДРЕСА_2, що належать ОСОБА_2 .Між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 знаходиться земельна ділянка площею 32 кв. м, яка передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .Син відповідачки - ОСОБА_3 самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай на земельній ділянці площею 32 кв. м, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою.Комісія земельних спорів Одеської міської ради з виїздом на місце спору склала акт земельної ділянки від 17 липня 2017 року, відповідно до якого встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м знаходиться в користуванні відповідачки та на котрій побудована некапітальна будівля. Згоди на будівництво позивач не надавав, домовленості між позивачем та відповідачем щодо порядку користування не існувало.Посилаючись на вимоги статей 16, 321, 386, 391 ЦК України, статей 152 ЗК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанційРішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 січня 2019 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за вимогами позивача ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 як власником будинку та суміжної земельної ділянки повинен відповідати й ОСОБА_3, який користується будинком та земельною ділянкою ОСОБА_2 на підставі довіреності, та безпосередніми діями якого, позивач пов`язує виниклі перешкоди у користуванні майном.Крім того, суд зазначив, що не дивлячись на те, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв`язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_1 на земельну ділянку під АДРЕСА_2 без висновку спеціаліста не дають суду змогу здійснити ефективний захист заявлених вимог позивача. Крім того, Одеська міська рада, до повноважень якої віднесені здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного законодавства, вирішення земельних спорів, і яка є третьою особою за позовом ОСОБА_1, право ОСОБА_3 у користуванні проходом не оспорювала та з позовом про усунення перешкод не зверталась.Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 січня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову.Позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.Усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою 32 кв. м (загального користування), яка розташована на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 та надана для обслуговування житлових будинків та господарських споруд.Зобов`язано ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, що розташовані на земельній ділянці площею 32 кв. м на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що оскільки суд першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року у присутності представників сторін та особисто позивача та третьої особи ОСОБА_3 встановив, що на час огляду прохід (від літ. Б до літ. В - землі м. Одеси, з яким відповідно до кадастрового плану земельної ділянки межує земельна ділянка позивача), не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий, то районний суд дійшов правильного висновку, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв`язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2 . Однак районний суд вдався в дослідження обставин, що лежать за межами підстав позову, тобто в дослідження того чи присвоєний на неї номер та відсутності висновку експерта. Оскільки встановивши, що на земельну ділянку загального користування обмежений доступ позивачеві діями сина власника ОСОБА_2, котра, як власник, і повинна усунути перешкоди позивачеві в праві користування цією земельною ділянкою.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скаргиУ червні 2020 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій просив скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року та передати справу на новий розгляд до Одеського апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду про те, що земельна ділянка площею 32 кв. м є такою, що знаходиться у загальному користуванні (прохід), а тому її не можна огороджувати, - є помилковими, оскільки спірна земельна ділянка була надана у спільне користування ОСОБА_4 (матері позивача) та ОСОБА_2 (відповідачу) на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року № 1050, а тому тільки вони та члени їх сімей мають право на її користування.Взявши до уваги недопустимі докази, суд встановив наявність перешкод позивачу у користуванні його власністю, внаслідок чого помилково визнав порушеним право позивача.Висновки суду апеляційної інстанції про те, що прохід (спірна земельна ділянка) належить до земель м. Одеси, але не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий, - є помилковими, оскільки суд не дослідив докази по справі про те, що прохід не знаходиться в загальному користуванні, а належить ОСОБА_4 (матері позивача) та відповідачу, що вбачається з плану зовнішніх меж земельної ділянки на праві спільного сумісного користування.Апеляційний суд не взяв до уваги пропуск позивачем строку позовної давності та розглянув позовні вимоги по суті.Крім того, як на підставу касаційного оскарження заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц.

Доводи інших учасників справиУ березні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гаврилюк Ю. І. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанціїУхвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Київського районного суду м. Одеси.У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року заяву ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року задоволено. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року передано:

безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 (матір позивача) земельну ділянку площею 308 кв. м на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд;

передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 309 кв. м по АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку та господарських споруд;

передано у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 32 кв. м, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлових будинків та господарських споруд (т. 1, а. с. 13).

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були виготовлені державні акти на право приватної власності на земельні ділянки площею 308 кв. м та площею 309 кв. м. (т. 1 а. с. 11, 12).

ОСОБА_1, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 своє матері ОСОБА_4, є власником земельної ділянки площею 0,0308 га з кадастровим номер 5110136900:13:011:0023, розташованої на АДРЕСА_2, земельна ділянка АДРЕСА_2 на підставі свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Яковлевою О. М. 16 лютого 2017 року та зареєстровано в реєстрі за № 330 ( т. 1 а. с. 6).

Згідно із кадастровим планом земельна ділянка позивача станом на 13 лютого 2017 року межує з землями: ОСОБА_5 (від літ. Г до літ. Д), ОСОБА_6 (від літ. Д до літ. А), ОСОБА_3 (від літ. В до літ. Г), міста Одеси - АДРЕСА_1 (від літ. А до літ. Б), та від літ. Б до літ. В - землі міста Одеси (прохід).

Актом огляду земельної ділянки від 17 липня 2017 року, складеного представниками Відділу самоврядного контролю за використанням і охороною земель та дотримання вимог земельного законодавства за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 щодо порядку користування землею загального користування підтверджено, що скаржник звернувся з приводу користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 . За результатами візуального огляду земельної ділянки представниками встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м фактично використовується ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року у присутності представників сторін та особисто позивача та третьої особи ОСОБА_3 встановив, що на час огляду прохід (від літ. Б до літ. В - землі м. Одеси, з яким відповідно до кадастрового плану земельної ділянки межує земельна ділянка позивача), не є загальнодоступним, оскільки доступ до нього з АДРЕСА_1 закритий.

За таких обставин, районний суд дійшов висновку, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв`язку з зведенням будівлі сараю третьою особою ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного СудуВідповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону.Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.За змістом частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.За змістом статті 41 Конституції України та статті 317 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.За змістом частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).Частиною третьою статті 152 ЗК України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні спірною земельною ділянкою 32 кв. м, яка за рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 (мати позивача) та ОСОБА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд; зобов`язати ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, некапітальної будівлі(сараю) що розташовані на спірній земельній ділянці.При цьому посилався на те, що до цього часу сторонами не оформлено право власності на спірну земельну ділянку площею 32 кв. м, а тому спірна земельна ділянка знаходиться у їх спільному користуванні та є комунальною власністю. Третя особа ОСОБА_3, який є сином відповідача, самовільно переставив огорожу, побудував хвіртку та сарай на земельній ділянці, яка перебуває у спільному користуванні суміжних землекористувачів, чим порушив права позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою, а саме можливості обслуговувати житловий будинок, проводити необхідні ремонтні роботи, тощо. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що встановивши, що на земельну ділянку загального користування обмежений доступ позивачеві діями сина власника ОСОБА_2, то відповідач, як власник, і повинна усунути перешкоди позивачеві в праві користування цією земельною ділянкою.Колегія суддів Верховного суду погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог, з огляду на таке.Як встановлено судами спірна земельна ділянка площею 32 кв. м була передана у загальну спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_2 для обслуговування житлових будинків та господарських споруд на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року.Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.Відповідно до статті 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникають після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України (254к/96-ВР) , ЗК України (2768-14) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України (2768-14) серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визнаються державою.Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 грудня 1998 року про передачу спірної земельної ділянки у спільну власність є правовим документом на підставі чого виникло право власності на земельну ділянку. Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.Позивач та відповідач не позбавлені права на оформлення їх права власності на спірну земельну ділянку відповідно до норм чинного законодавства. Виходячи з зазначеного, спірна земельна ділянка належить на праві спільної власності позивачу, як спадкоємцю ОСОБА_4, та ОСОБА_2 .Як встановлено судами, третя особа самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай на земельній ділянці площею 32 кв. м, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою.Порушення прав позивача на користування спірною земельною ділянкою встановлено комісією земельних спорів Одеської міської ради, яка з виїздом на місце спору склала акт земельної ділянки від 17 липня 2017 року, відповідно до якого встановлено, що земельна ділянка загального користування площею 32 кв. м знаходиться в користуванні відповідачки та на котрій побудована некапітальна будівля.Крім того, судом першої інстанції у виїзному судовому засіданні 22 грудня 2018 року встановив, що позивачеві обмежений доступ до однієї з його стін, у зв`язку з зведенням будівлі сараю ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_2 .Відповідно до частин першої та другої статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.Відповідно до пунктів "г", "е" частини першої статті 91 ЗК України, власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.Зміст добросусідства закріплено у статті 103 ЗК України. У відповідності до цієї норми власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).Крім того, частиною другою статті 95 ЗК України встановлено, що порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.Відповідно до положень статті 391 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.У цій справі суди встановили, що на спірній земельній ділянці, яка перебуває у спільній власності сторін, ОСОБА_3 самовільно переставив огорожу, встановив хвіртку та сарай, чим порушив право позивача на вільне користування спірною земельною ділянкою та на вільне право користування своїм домоволодінням, оскільки позивач обмежений у доступі до однієї з його стін, у зв`язку з зведенням будівлі сараю ОСОБА_3 з одного боку, та наявністю паркану та хвіртки з другого боку та закриттям воротами проходу з АДРЕСА_1.Встановивши вказані обставини, апеляційний суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачу, шляхом зобов`язання здійснити за власний рахунок демонтаж самовільно побудованого паркану, хвіртки, що розташовані на спірній земельній ділянці.Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, які зроблені із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права.Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково визнав спірну земельну ділянку такою, що знаходиться у загальному користуванні (прохід), а тому її не можна огороджувати, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки зазначення судом апеляційної інстанції в рішенні "земельна ділянка загального користування" не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення, відповідно до якого встановлено загальне спільне користування позивачем та відповідачем спірною земельною ділянкою та порушення прав позивача на вільне володіння та користування своєю власністю.Доводи касаційної скарги про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даними позовними вимогами, є безпідставними, оскільки відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Оскільки відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції не подавав заяви, або клопотання про застосування позовної давності та відмови у задоволенні позову з цих підстав до ухвалення судом рішення по суті спору, то у суду апеляційної інстанції були відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності на стадії апеляційного провадження.Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що порушення права позивача на користування своєю власністю триває до цього часу, а тому позовна давність на ці вимоги не поширюється.Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки у цих справах інші правовідносини, а також встановлені інші фактичні обставини справи.Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 07 травня 2020 року у справі № 127/6912/17 (провадження 61-15397св18), від 06 жовтня 2020 року № 348/1171/17 (провадження 61-16528св19).