Іменем України29 липня 2021 рокум. Київсправа № 701/371/20провадження № 61-19235св20Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - селянське (фермерське) господарство "Насіння",розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 17 вересня 2020 року в складі судді Калієвського І. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Новікова О. М., Храпка В. Д., Бондаренка С. І.,ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до селянського (фермерського) господарства "Насіння" (далі - СФГ "Насіння"), просивши суд: розірвати договір оренди землі № 140 (без зазначення дати та року), що був укладений між ОСОБА_2 (орендодавець) та СФГ "Насіння", зареєстрований у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 за № 712310004004062.

Позовна заява мотивована тим, що 06 грудня 2010 року було видано свідоцтво про право на спадщину на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_2, на підставі якого вони стали співвласниками земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:02:002:0220 та площею 3,6350 га.

Реальний поділ земельної ділянки між співвласниками не був проведений, тому 1/2 частина від її площі 3,6350 га передана ОСОБА_2 в оренду СФГ "Насіння" на підставі договору оренди № 140 без зазначення дати та кадастрового номеру земельної ділянки, без нотаріально посвідченої згоди співвласника на її передачу в оренду.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 вересня 2016 року ОСОБА_1 набув право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 3,6351 га, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Маньківського району Черкаської області, кадастровий номер земельної ділянки 7123155100:02:002:0220. Відповідний запис внесено до спадкового реєстру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Інша Ѕ частина цієї земельної ділянки належить ОСОБА_3 .

Під час оформлення спадкових прав позивач дізнався, що зазначена земельна ділянка в 2012 році була об`єктом договору оренди № 140 (без зазначення дати та року укладення договору) між його батьком ОСОБА_2 та СФГ "Насіння".

У пункті 40 договору зазначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для розірвання договору.

20 грудня 2016 року позивач направив СФГ "Насіння" лист, повідомивши про прийняття у спадок земельну ділянку, яка була об`єктом договору № 140, укладеного між ОСОБА_2 та СФГ "Насіння" та просив передати його земельну ділянку в його користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідач вимоги позивача щодо повернення земельної ділянки проігнорував.

19 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду про визнання цього договору оренди недійсним, однак судами ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову (справа № 701/162/18-ц).

У зв`язку із цим позивач звернувся до суду із позовом про розірвання договору оренди № 140, зазначивши наступні підстави для цього:

- кожен із орендодавців уклав по окремому договору оренди землі на 1/2 частину земельної ділянки без нотаріально посвідченої згоди іншого співвласника на здачу в оренду спільної земельної ділянки;

- після набуття спадкових прав на 1/2 частину земельної ділянки позивач замовив технічну документацію із землеустрою для її поділу, в результаті чого виділеній частині присвоєно новий кадастровий номер 7123155100:03:002:0489 і він став одноосібним власником виділеної земельної ділянки, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Отже, внаслідок виділу та утворення нової земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, яка не є об`єктом договору оренди, СФГ "Насіння" не має права на користування цією земельною ділянкою;

- СФГ "Насіння" не зверталося до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з заявою про внесення відомостей про право користування земельною ділянкою, що суперечить законодавству України;

- в умовах договору, а саме, у пункті 40 передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для розірвання договору;

- пунктом 28 договору передбачено право орендодавця на своєчасне отримання орендної плати. Проте позивач з 2016 року не отримував орендну плату від СФГ "Насіння". Договір № 140 не містить визначеного порядку здійснення орендної плати, що свідчить про недотримання істотних умов під час укладення договору та про порушення права позивача на належну оплату за оренду його земельної ділянки;

- у договорі не визначено сторону, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди та його частини, що також є порушенням істотних умов договору та суттєво порушує право власності позивача, гарантоване статтею 41 Конституції України, оскільки у разі випадкового пошкодження або знищення земельної ділянки чи її частини, у зв`язку з невизначенням цієї умови при укладенні договору, позивач буде позбавлений права на відшкодування понесених майнових втрат.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 17 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішення судів мотивовані тим, що в судовому засіданні було оглянуто три примірники договору оренди землі, надані сторонами у справі та відділом у Маньківському районі ГУ Держгеокадастру у Черкаській області. При дослідженні текстів договорів, суд встановив, що, зокрема, пункт 40 викладено у трьох різних редакціях. Посилаючись на примірник договору, що був наданий відділом у Маньківському районі ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, суд дійшов висновку, що пункт 40 має альтернативний характер, не містив будь-яких закреслень, а тому сторони не погодили спільно підставу розірвання договору оренди землі - зміну власника земельної ділянки.

Суди не вважали істотним порушенням умов договору, достатнім для його розірвання, невизначення при укладенні договору сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди та його частини, оскільки у разі спричинення будь-якої шкоди права власника земельної ділянки можуть бути захищені в порядку, визначеному законодавством України.

Посилання позивача на те, що йому не сплачувалась орендна плата, суд визнав необґрунтованим, оскільки він відмовлявся отримувати орендну плату, що підтвердилось поясненням сторін у справі та листом позивача відповідачу. При цьому, відповідачем надані докази поштового переказу коштів як орендної плати за 2018-2019 роки, однак ці платежі повернулися без вручення у зв`язку із відмовою адресата від отримання.

Судовим рішенням, яке набрало законної сили 19 листопада 2019 року, визнано протиправною та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки, площею 1,81755 га., для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, а також зобов`язано головне управління Держгеокадастру у Черкаській області відновити державну реєстрацію земельної ділянки площею 3,6351 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220.

У зв`язку із зазначеними обставинами суди дійшли висновків про необґрунтованість позову ОСОБА_1 та вважали за необхідне відмовити у його задоволенні. Суди також відмовили відповідачу у застосуванні позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2020 року ОСОБА_1, не погодившись із рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 17 вересня 2020 року та постановою Черкаського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 26 лютого 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 17 вересня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами не було належним чином враховано, що спірна земельна ділянка була передана в оренду без згоди усіх співвласників; судами не досліджено належним чином пункт 40 спірного договору, який визначає право на розірвання договору у разі переходу права власності на предмет оренди (земельну ділянку) від первинного орендодавця до іншої особи. Судами також не надано оцінки фактам прострочення відповідача щодо сплати орендної плати протягом трьох років поспіль, що свідчить про необхідність розірвання договору оренди. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від іншого учасника справи (відповідача) до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 вересня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2-1194, виданого державним нотаріусом Маньківської державної нотаріальної контори Шевченко М. Г., ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_2 щодо спадкового майна, яке складається з 1/2 частини земельної ділянки площею 3,6351 га., розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Маньківського району Черкаської області, кадастровий номер земельної ділянки 7123155100:02:002:0220.

Іншим співвласником земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:02:002:0220 є ОСОБА_3 згідно свідоцтва про право на спадщину від 06 грудня 2010 року, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02 липня 2016 року.

За життя ОСОБА_2 передав належну йому частку вказаної земельної ділянки в оренду СФГ "Насіння" на підставі договору оренди землі № 140 (без зазначення дати та року), який зареєстровано у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за № 712310004004062. Строк дії договору - 15 років.

Поділ земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:02:002:0220 між співвласниками на час укладення договору оренди землі не був проведений.

Вказаний договір оренди землі містить різні редакції пункту 40:

- у пункті 40 примірника договору оренди землі № 140 (без зазначення дати і року), наданого відділом у Маньківському районі ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, зазначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є (не є) підставою для зміни умов або розірвання договору;

- у пункті 40 примірника договору оренди землі № 140 (без зазначення дати і року), який надано позивачем, вказано, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору;

- у пункті 40 примірника договору оренди землі № 140 (без зазначення дати і року), який надано відповідачем, зазначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов розірвання договору.

Після прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 позивач надіслав 20 грудня 2016 року лист на адресу СФГ "Насіння" з проханням передати йому цю земельну ділянку до 31 грудня 2016 року, на що отримав відмову.

Постановою Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 701/162/18-ц відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до СФГ "Насіння" про визнання договору оренди землі № 140 (без зазначення дати і року) недійсним.

Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, у справі № 701/399/19 задоволено позов СФГ "Насіння" до ОСОБА_1 про визнання протиправною та скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Визнано протиправною та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки площею 1,81755 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489.

Зобов`язано головне управління Держгеокадастру у Черкаській області відновити державну реєстрацію земельної ділянки, площею 3,6351 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220.

Зі списку СФГ "Насіння" на отримання орендної плати за 2016 рік вбачається, що ОСОБА_2 одержав орендну плату, що підтверджується його підписом.

Відповідно до відомостей СФГ "Насіння" від 15 серпня 2017 року про нарахування паїв № Н0000000001, ОСОБА_1 отримав грошові кошти (орендну плату), нараховані згідно з договором оренди землі, що підтверджується його підписом.

Згідно листа позивача від 23 листопада 2018 року, направленого на адресу відповідача, ОСОБА_1 відмовився від отримання орендної плати.

Відповідач 26 грудня 2018 року та 11 грудня 2019 року направив поштовим зв`язком на адресу позивача нараховані грошові кошти - орендну плату за 2018-2019 роки, що підтверджується фіскальними чеками ПАТ "Укрпошта".

Позивач відмовився отримувати перераховані кошти, що підтверджується інформацією, зазначеною у платіжних дорученнях банку про повернення невиплачених коштів. Ця обставина підтверджується платіжними дорученнями: від 31 січня 2019 року № 66, від 09 січня 2020 року № 1237-№ 1240.

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенціїкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

У статті 1218 ЦК України зазначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі" (161-14) .

Згідно із статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ), Цивільним кодексом України (435-15) , цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Стаття 627 ЦК України визначає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У частинах першій та другій статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Частинами другою та третьою статті 651 ЦК України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно до частини першої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Згідно зі статтею 31 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - в редакції, чинній на час реєстрації договору оренди землі 09 листопада 2012 року) договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Закону України "Про оренду землі" перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

Дослідивши три примірники договору оренди землі № 140 (без зазначення дати і року), судами попередніх інстанцій встановлено, що, зокрема, пункт 40 цього договору має різний фактичний зміст, що не дає можливості для його однакового тлумачення, а саме:

При укладенні договору оренди землі сторонами застосовано типовий договір оренди землі, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220 (220-2004-п) . Постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 № 220 (220-2004-п) затверджено Типову форму договору оренди землі, умовами якої передбачено, що питання які згідно Закону України "Про оренду землі" (161-14) мають альтернативний характер визначаються умовами договору оренди землі і здійснюються шляхом закреслення непотрібного у примірнику типової форми договору, підписаної сторонами.

Згідно типового договору оренди землі редакція пункту 40 є такою: "Перехід права власності на орендовану земельну ділянку (орендовані земельні ділянки) до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є (не є) (непотрібне закреслити) підставою для зміни умов або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку (орендовані земельні ділянки) у разі смерті фізичної особи - орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить (не переходить) (непотрібне закреслити) до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку (ці земельні ділянки) разом з орендарем".

Тобто, судами встановлено, що примірник договору, наданий відділом у Маньківському районі ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, містить редакцію пункту 40 договору як: "Перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи орендаря є (не є) підставою для зміни умов або розірвання договору", що свідчить про те, що даний пункт договору має альтернативний характер, але шляхом закреслення непотрібного, у примірнику типової форми договору підставу до розірвання чи нерозірвання договору не визначено.

Сторони, укладаючи цей договір погодили всі істотні умови договору, а оскільки зміст пункту 40 є різним у наданих примірниках договору оренди і не містить узгодженої сторонами відповідної підстави до розірвання чи нерозірвання договору, то суди правильно вважали даний пункт договору не погодженим сторонами; при цьому зазначений пункт не містить істотну умову договору.

Примірники договору, які надані сторонами, суди не взяли до уваги, оскільки вони в частині редакції пункту 40, суперечать один одному, а також змісту пункту 40 цього договору, який зберігається у відділі у Маньківському районі ГУ Держгеокадастру у Черкаській області.

У зв`язку із цим, суди дійшли правильного висновку що питання про розірвання договору у зв`язку із зміною власника земельної ділянки не врегульовано.

Відтак, суди обґрунтовано керувалися частиною четвертою статті 32 Закону України "Про оренду землі" відповідно до якої перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

Судами правильно визнано необґрунтованими доводи позивача на можливість розірвання договору на підставі пункту 40 договору, оскільки вони не були доведені позивачем та не підтверджені при розгляді цієї справи.

Судами обґрунтовано відхилено посилання позивача на те, що договори оренди землі із кожним із співвласників укладено без письмової згоди іншого співвласника, не є підставою для розірвання договору оренди землі, оскільки така підстава не передбачена статтею 32 Закону України "Про оренду землі".

Доводи позивача про те, що він як спадкоємець 1/2 частини земельної ділянки провів виділення своєї частки в натурі із сформуванням нової земельної ділянки з новим кадастровим номером, не можуть бути підставою для розірвання договору оренди землі, оскільки судовими рішеннями у справі № 701/162/18-ц встановлено, що поділ земельної ділянки проведено із порушенням встановленої законом процедури.

Судами правильно встановлено, що не є підставою для розірвання договору оренди посилання позивача на те, що СФГ "Насіння" не зверталось до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з заявою про внесення відомостей про право користування земельною ділянкою, що суперечить законодавству, оскільки з матеріалів справи встановлено, що договір оренди землі був зареєстрований у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за № 712310004004062.

Згідно зі статтями 18, 20 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній в період з січня 2011 року по січень 2013 року (статті 18, 20 виключено на підставі Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI (1878-17) і діяли по 01 січня 2013 року відповідно до змін, які внесені Законом України від 09 грудня 2011 року № 4152-VI (4152-17) ) договір оренди землі набирав чинності після його державної реєстрації. З 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягає право оренди земельної ділянки (частина п`ята статті 6 Закону "Про оренду землі"). Отже, землекористувач належним чином зареєстрував договір оренди землі відповідно до вимог законодавства, що діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Судами правильно вказано, що невизначення при укладенні договору сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди та його частини також не є порушенням істотних умов договору, достатнім для розірвання договору, оскільки відповідне питання може бути врегульовано законодавством України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку із його необґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами факту прострочення сплати відповідачем орендної плати за 2017-2019 роки, що також є підставою для розірвання договору оренди не заслуговують на увагу, враховуючи наступне.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України "Про оренду землі").

У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті "д" частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.

Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 дійшов висновку, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична (два та більше випадки) несплата орендної плати.

У пункті 10 договору зазначено, що: "орендна плата вноситься у такі строки: з 10 серпня по 25 грудня".

Судами встановлено, що відповідно до відомостей СФГ "Насіння" від 15 серпня 2017 року про нарахування паїв № Н0000000001, ОСОБА_1 отримав грошові кошти (орендну плату), нараховані згідно з договором оренди землі, що підтверджується його підписом.

Відповідно до листа позивача від 23 листопада 2018 року, який було надіслано відповідачу, ОСОБА_1 відмовився від отримання орендної плати.

Під час розгляду справи відповідачем було надано докази поштового переказу позивачу орендної плати у встановлений пунктом 10 договору оренди строк за 2018 рік та 2019 рік - 26 грудня 2018 року (25 грудня 2018 рік - святковий (неробочий) день) та 11 грудня 2019 року, які не були вручені адресату у зв`язку із закінченням строку зберігання та відмовою від отримання відповідно.

Судами обґрунтовано встановлено, що відповідачем, враховуючи ухилення позивача від прийняття виконання зобов`язання зі сплати орендної плати згідно статей 532, 537 ЦК України доведено вчинення дій, спрямованих на виконання цього зобов`язання за договором оренди землі шляхом виплати орендної плати кредитору за місцем його проживання, однак кошти позивач не отримав з причин, незалежних від відповідача.

Доводи касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами змісту пункту 10 договору Верховний Суд також вважає необґрунтованими та виключно суб`єктивними судженнями заявника, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з фактичними обставинами, встановленими судами в оскаржуваних рішеннях, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки, в той час як в силу статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача. Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстаній не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.