Короткий зміст позовних вимогУ травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства інфраструктури України, треті особи: державне підприємство "Адміністрація морських портів України" (далі - ДП "Адміністрація морських портів України"), Миколаївська філія ДП "Адміністрація морських портів України", про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 16 жовтня 2013 року працював начальником Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України". Наказом № 82-О від 21 травня 2015 року його було звільнено з посади начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП у зв`язку з систематичним невиконанням обов`язків. 24 листопада 2015 року на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року його було поновлено на посаді. Вказане рішення суду скасовано рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення його на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову в частині поновлення на посаді відмовлено.Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року скасовано рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року в цій частині залишено в силі.У зв`язку із судовим переглядом рішенняЗаводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року наказ про поновлення його на роботі було видано лише 20 лютого 2019 року та наказом від 21 лютого 2019 року відбулося його звільнення на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП.Враховуючи зазначене та у зв'язку із тим, що у період з 15 червня 2016 року до 20 лютого 2019 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року про поновлення на роботі не виконувалось, позивач на підставі статті 236 КЗпП України просив суд стягнути з відповідача на свою користь 936 058,50 грн середнього заробітку за час невиконання рішення.Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 серпня 2019 року у задоволені клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі співвідповідача - ДП "Адміністрація морських портів України" відмовлено.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішеньРішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в розумінні КЗпП України (322-08) Міністерство інфраструктури України є уповноваженим органом управління ДП "Адміністрація морських портів України", а не роботодавцем по відношенню до начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрації морських портів України", що виключає можливість заявляти позовні вимоги про стягнення середнього заробітку до Міністерства інфраструктури України, яке не є належним відповідачем у справі.Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року змінено рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін.Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наказ про поновлення на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" від 20 лютого 2019 року ОСОБА_1 отримав 26 лютого 2019 року, а відтак тримісячний строк звернення до суду закінчився 26 травня 2019 року. Із позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 31 травня 2019 року, тобто з порушенням тримісячного строку звернення до суду. Заяви про поновлення зазначеного строку з посиланням на поважність причин його пропуску матеріали справи не містять.За таких обставин суд дійшов висновку про відмову в задоволені позову ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском тримісячного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводиУ грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року, у якій просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позову.Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування положень статті 233 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 559/321/16-ц.Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував положення частини другої статті 233 КЗпП України, де зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. При цьому вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці. У березні 2021 року Міністерство інфраструктури України та Миколаївська філія державного підприємства "Адміністрація морських портів України" подали відзиви на касаційну скаргу мотивовані незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанціїВідповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 18 грудня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами16 липня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрації морських портів України".Наказом від 21 травня 2015 року № 82-о ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП у зв`язку з систематичним невиконанням обов`язків.Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до Міністерства інфраструктури України, треті особи: ДП "Адміністрація морських портів України", Миколаївська філія ДП "Адміністрація морських портів України", про скасування наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності і звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Визнано незаконним та скасовано наказ № 10-О від 03 лютого 2015 року про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, поновлено його на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" з 18 серпня 2015 року, рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року скасовано рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову про поновлення на посаді відмовлено.Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року скасовано рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року в цій частині залишено в силі.18 липня 2016 року Заводським районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист №487/4294/15-ц про скасування наказів про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, де боржником зазначено Міністерство інфраструктури України.Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кошкером І. А. за місцем знаходження боржника Міністерства інфраструктури України, 26 вересня 2016 року було відкрито виконавче провадження щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" з 18 серпня 2015 року.У зв`язку з невиконанням вказаного рішення, державним виконавцем 29 листопада 2016 року на боржника було накладено штраф у розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у сумі 5 100 грн.Наказом Міністерства інфраструктури України від 20 лютого 2019 року № 9-О ОСОБА_1 поновлено на роботі з 20 лютого 2019 року на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України".Вказаний наказ 20 лютого 2019 року було направлено на адресу ОСОБА_1 .Із цим позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 31 травня 2019 року.

Позиція Верховного СудуЧастиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.Касаційна скарга задоволенню не підлягає.Відповідно до статті 236 КЗпП у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.Згідно частин першої, другої статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.У статті 234 КЗпП передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.Установивши, що наказ про поновлення на посаді начальника Миколаївської філії ДП "Адміністрація морських портів України" від 20 лютого 2019 року ОСОБА_1 отримав 26 лютого 2019 року, а до суду із цим позовом звернувся 31 травня 2019 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем передбаченого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду та правильно відмовив у задоволенні позову з цих правових підстав. При цьому суд підставно врахував, що позивач не подавав заяву про поновлення зазначеного строку з посиланням на поважність причин його пропуску.Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального, зокрема положень частини другої статті 233 КЗпП України, та процесуального права є необґрунтованими.Доводи касаційної скарги про те, що його право на звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі не обмежується будь-яким строком колегія суддів відхиляє з огляду на таке.Предметом позову у цій справі є вимоги про застосування до роботодавця відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі, а не спір про оплату виконаної працівником роботи.За таких обставин строк звернення працівника до суду із вирішенням цього трудового спору обмежується тримісячним строком з дня коли він дізнався про невиконання рішення суду про його поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) зазначено, що до моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).При цьому посилання заявника на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій правому висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 559/321/16-ц, колегію суддів не приймаються до уваги, оскільки у цій постанові встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, у справі № 559/321/16-ц предметом спору було зокрема стягнення заробітної плати, а не середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень (суду першої інстанції - у незміненій апеляційним судом частині) не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення (суду першої інстанції - у незміненій апеляційним судом частині) ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судуПОСТАНОВИВ:Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року (у незміненій апеляційним судом частині) та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року - без змін.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.