Постанова

Іменем України 30 червня 2021 рокум. Київсправа № 569/8800/14-цпровадження № 61-10687св20Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в складі колегії суддів: Хилевич С. В., Боймиструк С. В., Бондаренко Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права приватної власності на частину земельної ділянки і виділ її в натурі та визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимогУ червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права приватної власності на частину земельної ділянки та виділ її в натурі, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину.На обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що власником будинковолодіння АДРЕСА_1 на підставі договору міни домоволодінь від 15 грудня 1972 року був ОСОБА_5, який 22 червня 1990 року подарував ОСОБА_6 36/100 частин вказаного домоволодіння.Земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 488 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка) рішенням Рівненської міської ради від 25 жовтня 1994 року № 10 передана у приватну власність ОСОБА_5, яка після його смерті перейшла до ОСОБА_7 разом з 64/100 частинами зазначеного будинковолодіння, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10 серпня 1999 року.02 вересня 1999 року ОСОБА_7 виданий державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку за № 1092.09 вересня 1999 року ОСОБА_7 подарувала спірну земельну ділянку площею 0,0488 га ОСОБА_6, що підтверджується договором дарування, посвідченим державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори за реєстраційним № 2-1937.30 вересня 1999 року ОСОБА_6 отримав на вказану земельну ділянку державний акт на право власності на землю № 1108.Вказана земельна ділянка, після смерті ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), перейшла у власність його дружини ОСОБА_2 (2/3 частини) та дочки ОСОБА_4 (1/3 частини), що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину від 22 лютого 2005 року реєстраційний № 3-187 та від 10 серпня 2011 року реєстраційний № 1-802.ОСОБА_2 та ОСОБА_4 стали співвласниками 36/100 частини житлового будинку та цілої земельної ділянки площею 0,0488 га з моменту відкриття спадщини.Після смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) право власності на 64/100 частини домоволодіння набула її дочка ОСОБА_1 (свідоцтво про право власності на спадкове майно за заповітом від 04 вересня 2007 року).Рішенням Рівненського міського суду від 13 квітня 2009 року (яке набрало законної сили) у справі № 2-128/09 позов ОСОБА_1 до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4, Комунального підприємства "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "РМБТІ"), Першої Рівненської державної нотаріальної контори про визнання частково недійсним витягу з Єдиного реєстру прав власності на нерухоме майно, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виділ майна в натурі, задоволений частково. Визнано недійсним Витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно КП РМБТІ, виданий ОСОБА_1 17 серпня 2007 року, в частині опису об`єкта належної ОСОБА_7 ідеальної частки 64/100 домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на ім`я ОСОБА_1, на цілу частку майна ОСОБА_7 у вигляді 64/100 частин житлового будинку в частині опису об`єкта, та виділено із спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 на 64/100 частин домоволодіння, належні їй на праві власності. Приміщення на 36/100 частин залишено в натурі відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_4 . Тобто рішенням суду було визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_1 04 вересня 2007 року, лише в частині опису об`єкта, при цьому набуття нею права власності на частку будинку не скасовувалося, а лише були уточнені успадковані об`єкти. На підставі вказаного вище рішення позивачем 29 жовтня 2009 року в КП РМБТІ було зареєстровано 64/100 частини домоволодіння на праві приватної власності.28 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання права приватної власності на частку земельної ділянки та виділ частки в натурі. Рішенням Рівненського міського суду від 28 лютого 2014 року, залишеним в силі ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 08 травня 2014 року, відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права приватної власності на частку земельної ділянки та виділ частки в натурі за недоведеністю. Зокрема, суд зазначив, що до спірних правовідносин не застосовується редакція статті 120 ЗК України, яка була чинна на дату подачі позову до суду, а до вказаних правовідносин необхідно застосовувати редакцію статті 120 ЗК України, яка діяла на час набуття ОСОБА_1 права власності на 64/100 частин будинковолодіння. Суд також зазначив, що він позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та вирішити це питання, оскільки позивач у своїх позовних вимогах не ставила питання про набуття права власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.Посилаючись на те, що земельний спір між сторонами не врегульований, позивач просила суд, з урахуванням уточнень: визнати за нею право приватної власності на спірну земельну ділянку площею 0,0313 га, що становить 64/100 частини земельної ділянки та виділити її в натурі;визначити частково недійсними свідоцтва про право на спадщину, видані ОСОБА_2 22 лютого 2005 року та ОСОБА_4 10 серпня 2011 року.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанційРішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2016 року позовні вимоги задоволено.Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0313 га в межах (2-3-15-16-5-6-7-8-9-10-11-12-13-14-2) згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 31 липня 2015 року № 8193.Виділено ОСОБА_1 в натурі земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0313 га в межах (2-3-15-16-5-6-7-8-9-10-11-12-13-14-2) згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 31 липня 2015 року № 8193.Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 22 лютого 2005 року державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори Степанюк Н. О. та посвідчене 22 лютого 2005 року, зареєстроване в реєстрі за № 3-187, в частині площі земельної ділянки 0,0488 га на АДРЕСА_1, яка входить до складу спадкового майна, на ім`я ОСОБА_2 .Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 10 серпня 2011 року державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори Рева Л. Л. та посвідчене 10 серпня 2011 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-802, в частині площі земельної ділянки 0,0488 га на АДРЕСА_1, яка входить до складу спадкового майна, на ім`я ОСОБА_4 .Вирішено питання про судові витрати.Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 набула право власності на 64/100 частини будинку, а тому згідно з частиною четвертою статті 120 ЗК України до неї перейшло право власності на частину земельної ділянки, яка зайнята частиною житлового будинку та частина земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування.Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 08 лютого 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_4 задоволено.Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2016 року скасовано.В задоволенні позову відмовлено.Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам законодавства, чинного на день виникнення спірних правовідносин між сторонами, тобто на день відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_2 . Оскільки, на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_7 - на ІНФОРМАЦІЯ_2, остання не була власником спірної земельної ділянки ні її користувачем, за життя договору дарування та державного акта виданого на ім`я ОСОБА_6, не оспорювала, то підстав для набуття права власності чи права користування на підставі частини четвертої статті 120 ЗК України позивачем немає. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 08 лютого 2017 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходив з того, що суди не врахували норми частин першої, четвертої статті 120 ЗК України, які закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Розглядаючи справу, апеляційний суд не врахував наведені норми закону, фактичні обставини справи, належність будинку на праві спільної власності не тільки відповідачам, а й позивачу, неможливість останньої користуватися належною частиною жилого будинку без права на частину земельної ділянки, яка є належною до жилого будинку, гарантоване законом право власника жилого будинку на землю, яке передбачене статтею 1 ЗК України.Крім того, розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що відповідно до державного акта, відповідачі є власниками спірної земельної ділянки площею 0,0488 га. Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 31 липня 2015 року № 8193 об`єктом дослідження і розподілу є земельна ділянка загальною площею 0,0489 га, що не відповідає площі земельної ділянки в правовстановлюючих документах. Під час нового розгляду ОСОБА_1 подала заяву про уточнення позовних вимог (т. 2 а. с. 50, 51) в якій просила суд: визнати за нею право приватної власності на 64/100 частини земельної ділянки площею 312 кв. м (або 0,0312 га); виділити їй в натурі земельну ділянку площею 312 кв. м (або 0,0312 га) з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м): 1,62-5,98-5,36-4,38, 1,0-4,04-8,04-9,8- 1,76-6,51-6,55-5,91 -23,46-6,99;визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_2 . Другою Рівненською державною нотаріальною конторою 22 лютого 2005 року за реєстровим № 3-187, в частині успадкованої площі земельної ділянки 0,0488 га;визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_4 . Другою Рівненською державною нотаріальною конторою 10 серпня 2011 року за реєстровим № 1-802, в частині успадкованої площі земельної ділянки 0,0488 га;стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати на загальну суму 3 504,80 грн. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 64/100 частини земельної ділянки на АДРЕСА_1 площею 312 кв. м (або 0,0312 га).Виділено ОСОБА_1 в натурі земельну ділянку площею 312 кв. м (або 0,0312 га) на АДРЕСА_1 з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м): 1,62-5,98-5,36-4,38, 1,0-4,04-8,04-9,8- 1,76-6,51-6,55-5,91 -23,46-6,99.Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_2 . Другою Рівненською державною нотаріальною конторою 22 лютого 2005 року за реєстровим № 3-187, в частині площі успадкованої земельної ділянки 0,0488 га на АДРЕСА_1 за мінусом 0,0312 га.Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_4 . Другою Рівненською державною нотаріальною конторою 10 серпня 2011 року за реєстровим № 1-802, в частині площі успадкованої земельної ділянки 0,0488 га на АДРЕСА_1 за мінусом 0,0312 га.Стягнено солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 3 504,80 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що співвласниками будинковолодіння є ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, відповідно право на земельну ділянку для позивача повинно визначатися пропорційно частці у вартості будівлі, відповідно до таких правовідносин необхідно застосувати правило про спільну часткову власність, включаючи правила про примусове виділення частки. Таким чином, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає до задоволення з тих підстав, що до неї як набувача права власності на нерухоме майно перейшло право власності на земельну ділянку. У зв`язку із задоволенням вимоги позивача про визнання права власності на земельну ділянку та виділ її в натурі, суд вважав необхідним визнати частково недійсними свідоцтва про право на спадщину щодо земельної ділянки відповідачів, оскільки правовий титул відповідачів на земельну ділянку буде приведений у відповідність з їх частинами у будинковолодінні.Постановою Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_4 - адвоката Шмайхеля А. К. задоволено.Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.Вирішено питання судових витрат.Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до статей 1216- 1219 ЦК України спадкування за заповітом не можна вважати переходом права власності на підставі цивільно-правової угоди (частина перша статті 120 ЗК України в редакції, що діяла на час виникнення спору), тому земельна ділянка чи її частина не входили і не могли входити до складу спадщини, адже спадкодавець не була власником. Частина четверта статті 120 ЗК України в редакції, що діяла на час виникнення спору, також передбачає при переході права на земельну ділянку наявність договору відчуження будівлі і споруди. Тобто спір між сторонами виник саме у момент відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_2, а не з дня отримання ОСОБА_1 04 вересня 2007 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом і реєстрації в КП "РМБТІ" - як про це вказує міський суд. Отже, право позивача на земельну ділянку в порядку статті 120 ЗК України є уявним, воно не є порушеним, а тому судовому захисту не підлягає. Оскільки вимоги про визнання права приватної власності на частину земельної ділянки не підлягають задоволенню, то похідні вимоги про виділ частини земельної ділянки в натурі та оспорення свідоцтв про право на спадщину не можуть бути задоволені.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скаргиУ липні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.Касаційна скарга мотивована тим, що в порушення норм процесуального права Рівненський апеляційний суд не взяв до уваги жодного висновку суду касаційної інстанції, а зробив свої.Так, на відміну від Верховного Суду, який у своїй постанові від 30 січня 2019 року встановив належність позивачу права власності на 64/100 частини будинку на підставі рішення Рівненського міського суду від 13 квітня 2009 року, зареєстрованого 29 жовтня 2009 року, Рівненський апеляційний суд вважав, що позивач набула право власності на зазначену частину будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 вересня 2007 року. Такий висновок апеляційного суду не узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2016 року № 6-2цс15, відповідно до якого особа стає власником нерухомого майна з моменту реєстрації права власності на будинок (будівлю, споруду) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 1299 ЦК України. А звідси - неправильне застосування Рівненським апеляційним судом норми статті 120 ЗК України в редакції на день відкриття спадщини після смерті матері ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки Верховний Суд в цій конкретній справі вже зробив висновок про застосування цієї норми права в іншій редакції.Також зазначає, що право позивача на земельну ділянку не є уявним, як зазначив Рівненський апеляційний суд, а перебуває у прямій залежності від набутого позивачкою в результаті спадкування права на частину будинку та надвірну будівлю. У всіх випадках переходу права власності на жилий будинок право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права на зведені на ній об`єкти. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права приватної власності на частину земельної ділянки, Рівненський апеляційний суд порушив гарантоване позивачу законом право як власника частини будинку на землю, передбачене статтею 1 ЗК України, на що також вказав Верховний Суд у своїй постанові у цій справі.Рівненський апеляційний суд позбавив позивача можливості користуватися та розпоряджатися належною йому частиною жилого будинку та надвірною будівлею без вільного доступу до неї та без права на частину земельної ділянки, належну до нерухомого майна, та не вирішив спір по суті.

Доводи інших учасників справиУ листопаді 2020 року ОСОБА_2 та представник ОСОБА_4 подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких вказують на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справиУхвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Рівненського міського суду Рівненської області.У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судамиСуди встановили, що власником будинковолодіння АДРЕСА_1 на підставі договору міни домоволодінь від 15 грудня 1972 року був ОСОБА_5, який 22 червня 1990 року подарував ОСОБА_6 36/100 частин вказаного домоволодіння.Земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 488 кв. м на АДРЕСА_1 рішенням Рівненської міської ради від 25 жовтня 1994 року № 10 передана у приватну власність ОСОБА_5, яка після його смерті перейшла до ОСОБА_7 разом з 64/100 частинами зазначеного будинковолодіння, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10 серпня 1999 року.02 вересня 1999 року ОСОБА_7 виданий державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку за № 1092.09 вересня 1999 року ОСОБА_7 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_6, що підтверджується договором дарування, посвідченим державним нотаріусом Другої Рівненської державної нотаріальної контори за реєстраційним № 2-1937 (т. 1 а. с. 19).30 вересня 1999 року ОСОБА_6 отримав на вказану земельну ділянку державний акт на право власності на землю № 1108.Вказана земельна ділянка, після смерті ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), перейшла у власність його дружини ОСОБА_2 (2/3 частини) та дочки ОСОБА_4 (1/3 частини), що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину від 22 лютого 2005 року реєстраційний № 3-187 та від 10 серпня 2011 року реєстраційний № 1-802.ОСОБА_2 та ОСОБА_4 стали співвласниками 36/100 частини житлового будинку та цілої земельної ділянки площею 0,0488 га з моменту відкриття спадщини.Після смерті ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) право власності на 64/100 частин домоволодіння набула її дочка ОСОБА_1 (свідоцтво про право власності на спадкове майно за заповітом від 04 вересня 2007 року).Із дослідженого в судовому засіданні рішення Рівненського міського суду від 13 квітня 2009 року, яке набрало законної сили, встановлено, що позов ОСОБА_1 до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4, КП РМБТІ, Першої Рівненської державної нотаріальної контори про визнання частково недійсним витягу з Єдиного реєстру прав власності на нерухоме майно, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виділ майна в натурі, задоволений частково.Суд визнав недійсним витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно КП РМБТІ, виданий ОСОБА_1 17 серпня 2007 року, в частині опису об`єкта належної ОСОБА_7 ідеальної частки 64/100 домоволодіння АДРЕСА_1, свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане на її ім`я, в частині опису об`єкта, та виділено із спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 на 64/100 частин домоволодіння, належні їй на праві власності, приміщення на 36/100 частин залишено в натурі відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_4 .Тобто рішенням суду було визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_1 04 вересня 2007 року, лише в частині опису об`єкта, при цьому набуття нею права власності на частку будинку не скасовувалося, а лише були уточнені успадковані об`єкти (т. 1 а. с.12-17).На підставі вказаного вище рішення позивачем 29 жовтня 2009 року в КП РМБТІ було зареєстровано 64/100 частин домоволодіння на праві приватної власності (т. 1 а. с. 11).Позивач також раніше зверталась з позовом до вказаних вище відповідачів про визнання права приватної власності на частку земельної ділянки та виділ частки в натурі.Рішенням Рівненського міського суду від 28 лютого 2014 року, залишеним в силі ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 08 травня 2014 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання права приватної власності на частку земельної ділянки та виділ частки в натурі за недоведеністю.Зокрема, суд зазначив, що до спірних правовідносин не застосовується редакція статті 120 ЗК України, яка була чинна на дату подачі позову до суду, а до вказаних правовідносин необхідно застосовувати редакцію статті 120 ЗК України, частини перша та четверта, яка діяла на час набуття ОСОБА_1 права власності на 64/100 частин будинковолодіння. Суд також зазначив, що він позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та вирішити це питання, оскільки позивач у своїх позовних вимогах не ставила питання про набуття права власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (т. 1. а. с. 28-35).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми праваЗгідно з частинами першою та другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є верховенство права.Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.За положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством.Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 мотивувала набуття нею права власності на частину житлового будинку, що знаходиться на спірній земельній ділянці. Вважала, що право власності на земельну ділянку до неї перейшло на підставі статей 120, 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.Статтею 120 ЗК України визначено особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.На час набуття ОСОБА_1 права власності на 64/100 частини будинку (04 вересня 2007 року) на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом діяла редакція статті 120 ЗК України, відповідно до частини першої якої встановлено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Частиною четвертої встановлено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.Така редакція діяла на час реєстрації права власності ОСОБА_1 на 64/100 частини будинку (29 жовтня 2009 року) на підставі рішення Рівненського міського суду від 13 квітня 2009 року у справі № 2-128/09.Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип юридичної єдності частини земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип юридичної єдності частини земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.При цьому під час застосування положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України судам слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.Такі правові висновки викладені Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року (провадження № 6-2цс15), від 13 квітня 2016 року (провадження № 6-253цс16), від 12 жовтня 2016 року (провадження № 6-2225цс16).У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для відступу від наведених висновків.Крім того, відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.Враховуючи те, що співвласниками будинковолодіння є ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, то висновки суду першої інстанції про те, що право на земельну ділянку для позивача повинно визначатися пропорційно частці у вартості будівлі, відповідно до цих правовідносин необхідно застосувати правило про спільну часткову власність, включаючи правила про примусове виділення частки є правильними та обґрунтованими. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 є власницею 64/100 частки житлового будинку, то згідно з вищевикладеними правовими нормами набула право власності на частку земельну ділянки пропорційно частці у вартості будівлі та споруд, на якій розташована належна їй частка у розмірі 64/100 домоволодіння. Оскільки між сторонами існує спір щодо користування земельною ділянкою, тому суд першої інстанції правильно виділив в натурі земельну ділянку площею 312 кв. м (або 0,0312 га) відповідно до частки будинку, яка належить позивачу, та яка розміщена на цій земельній ділянці. Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.Згідно з частиною першою статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не має право на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.У зв`язку із цим також підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання частково недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім`я відповідачів в частині площі успадкованої земельної ділянки 0,0488 га.Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що спір між сторонами виник саме у момент відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_2, а не з дня отримання ОСОБА_1 04 вересня 2007 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом і реєстрації в КП "РМБТІ". Отже, право позивача на земельну ділянку в порядку статті 120 ЗК України є уявним, воно не є порушеним, а тому судовому захисту не підлягає.Такі висновки апеляційного суду є помилковими та прийняті з порушенням норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, зокрема частини першої статті 417 ЦПК України, відповідно до якої вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права приватної власності на частину земельної ділянки, Рівненський апеляційний суд порушив гарантоване позивачу законом право як власника частини будинку на землю, передбачене статтею 1 ЗК України, на що також вказав Верховний Суд у своїй постанові у цій справі.Рівненський апеляційний суд позбавив позивача можливості користуватися та розпоряджатися належною йому частиною жилого будинку та надвірною будівлею без вільного доступу до неї та без права на частину земельної ділянки, належну до нерухомого майна, та не вирішив спір по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скаргиЗгідно із пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.Суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин та порушив норми процесуального права.Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, постанова апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витратВідповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений за її подання судовий збір у розмірі 1 461,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 .Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного судуПОСТАНОВИВ:Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.Постанову Рівненського апеляційного суду від 23 червня 2020 року скасувати, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2020 року залишити в силі.Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 730, 50 грн з кожного судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.Головуючий В. С. ВисоцькаСудді: А. І. ГрушицькийА. А. КаларашЄ. В. Петров О. С. Ткачук