розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 січня 2019 року у складі судді Вікторович Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 рокуу складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Пахомова Н. І., ОСОБА_3, про визнання недійсним змішаного договору з елементами позики та іпотеки.

Позов обґрунтований тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Вона є людиною похилого віку, яка на лікування витрачає значні кошти, яких не вистачає. Банківська установа відмовила їй унаданні кредитних коштів.

У лютому 2016 року через своїх знайомих вона познайомилась із відповідачем ОСОБА_4, яка після огляду її квартири 08 лютого 2016 року запропонувала надати їй грошові кошти з укладанням договору позики та іпотеки. У нотаріуса вона підписала договір і ОСОБА_4 передала їй кошти у сумі 5 460,00 дол. США, що дорівнює 141 468,60 грн. Цього ж дня позивач передала кошти у борг знайомому ОСОБА_3 строком на 12 місяців, про що він написав власноручно розписку. До сьогодні ОСОБА_3 кошти отриманих від неї у борг, не повернув, зустрічей уникає, на телефонні дзвінки не відповідає. Через декілька днів у приміщенні нотаріальної контори позивач отримала копію укладеного 08 лютого 2016 року договору та зрозуміла, що ОСОБА_4 ввела її в оману: договір укладено на інший термін, а саме до 08 березня 2016 року, а не на рік, та на інших умовах, ніж обумовлено. Вона просила ОСОБА_4 продовжити термін дії договору, проте остання відмовилася. Потім позивач отримала лист-вимогу про повернення грошових коштів в сумі 268 790,70 грн. Позивач вважає, що її введено в оману.

Просила з урахуванням уточнених позовних вимог визнати недійсним змішаний договір з елементами позики та іпотеки, укладений 08 лютого 2016 року між нею та ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 січня 2019 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, в позові відмовлено.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів для визнання змішаного договору з елементами позики та іпотеки недійсним відповідно до статей 203, 229 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 18 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, передати справу на новий розгляд, зокрема за підсудністю до Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди не взяли до уваги її доводи, помилково встановили обставини справи та не належним чином оцінили докази, внаслідок чого дійшли неправомірного та необґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Суди не врахували обставини, за яких було укладено спірний договір, та передання коштів за розпискою ОСОБА_3 .

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з текстом змішаного договору з елементами позики та іпотеки від 08 лютого 2016 року, укладеного між сторонами, відповідач ОСОБА_2 передала у власність, а позивач ОСОБА_1 прийняла 5 460,00 дол. США, що еквівалентно на дату передання коштів 141 468,60 грн, до 08 березня 2016 року. У разі несвоєчасного повернення суми боргу позичальник зобов`язується виплатити позикодавцю пеню в розмірі 1 % від фактичної суми боргу за кожний день прострочки, але не більше ніж за 90 днів. Також у рахунок забезпечення своєчасного виконання зобов`язання ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Передана в іпотеку квартира належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності згідно зі свідоцтвом про право власності, виданим Виконавчим комітетом Дзержинської районної у місті ради.

Грошові кошти згідно з договору позивач відповідачеві не повернула.

Нотаріально посвідченою вимогою про усунення порушень від 27 вересня 2016 року № 1003/02-24 ОСОБА_2 вимагала від ОСОБА_1 повернення грошових коштів у сумі 268 790,70 грн.

Відповідно до копії розписки ОСОБА_3 08 лютого 2016 року отримав від позивача ОСОБА_1 в борг грошові кошти в сумі 5 460,00 дол. США, які зобов`язався повернути через 12 місяців.

Позивач стверджує, що передала отримані у відповідача кошти ОСОБА_3 у борг, що підтверджується відповідною розпискою (а. с. 53).

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-ІХ (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційну скаргу у цій справі подано у грудні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ (460-20) .

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду, позивач як правову підставу для визнання договору недійсним відповідно до статті 229 ЦК України зазначила, що вважала, що кошти вона отримала у борг на рік, а не на місяць.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 229 ЦК України під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статей 626- 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 230 ЦК України у разі, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: обставини, які не відповідають дійсності, але є істотними для вчиненого нею правочину; що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту статті 230 ЦК України, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 січня 2020 року у справі № 761/22687/17, провадження № 61-6502св19.

Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що позивач, посилаючись на статті 203, 229 ЦК України, не надала належних та допустимих доказів для визнання змішаного договору з елементами позики та іпотеки недійсним.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що, зокрема, підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.

Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України (435-15) зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19.

Установивши, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору, суди правильно застосували статті 626- 628 ЦК України та дійшли правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для визнання недійсним змішаного договору з елементами позики та іпотеки, укладеного 08 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Верховний Cуд відхиляє доводи касаційної скарги щодо введення ОСОБА_1 відповідачем в оману під час укладення договору, оскільки вона не довела умислу відповідача на введення її в оману.

Доводи касаційної скарги, що суди не врахувалижиттєвих обставин, через які вона уклала оспорюваний договір, не маютьправового значення для правильного вирішення спору.

Верховний Суд зазначає, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які свідчили б про її помилку щодо істотних обставин правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1, отримавши від ОСОБА_2 у борг кошти,цього ж дня передала їх в борг за розпискою ОСОБА_3, тобто вона їх використала не на власні потреби, що сторони не заперечували, тому посилання в касаційній скарзі на укладання договору через тяжкі життєві обставини є необгрунтованими.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів, і зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний судо не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.