Іменем України09 червня 2021 рокумісто Київсправа № 638/3852/17провадження № 61-22638св19Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Ступак О. В.,суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Тичкової О. Ю.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у березні 2017 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у подальшому уточненим, про встановлення факту проживання однією сім`єю, поділ майна подружжя та визнання договору дарування квартири недійсним.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що з вересня 1995 року до березня 2010 року вони з ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство. 07 серпня 2002 року вони придбали у власність квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 . За час спільного проживання в цьому житлі вони зробили ремонт, у зв`язку з чим вартість житла збільшилася та становить суму 2 866 600, 00 грн.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без згоди ОСОБА_1 09 липня 2015 року уклали договір дарування, відповідно до умов якого квартира була подарована ОСОБА_3 . Позивач зазначив, що правочин є фіктивним, оскільки був вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Договір був укладений з метою виключити спірну квартиру з числа об`єктів, що підлягають поділу між подружжям. До того ж ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем, оскільки є особою, яку виховує ОСОБА_2, і їй достеменно відомо, що житло придбано за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відповідно до письмового договору від 05 серпня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відповідач зобов`язалася сплатити позивачу у строк до 10 січня 2017 року грошову компенсацію в розмірі 25 000, 00 дол. США в обмін на визнання ним права особистої приватної власності на спірне житло за відповідачем. Проте умови договору ОСОБА_2 не виконала.

Додатково позивач зазначив, що на момент придбання житла ОСОБА_2 не працювала та самостійних джерел доходу не мала, отже його участь у придбанні цієї квартири була значно більшою.

Посилаючись на такі обставини, ОСОБА_1 просив встановити факт проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 у період з вересня 1995 року до березня 2010 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати договір дарування цієї квартири недійсним; у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ним - на 2/3 частини,

за ОСОБА_2 - на 1/3 частину; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, вважала позовні вимоги необґрунтованими, просила застосувати позовну давність.

ОСОБА_3 проти задоволення позовних вимог також заперечувала та пояснила суду, що оспорюваний позивачем договір дарування квартири є реальним, ознак фіктивності не містить, а факт продовження спільного використання квартири обома відповідачами не свідчить про фіктивність договору, оскільки вони є членами сім`ї, а квартира має декілька кімнат, що дозволяє їм комфортно проживати в окремих кімнатах. Окрім того, ОСОБА_3 повідомила суду, що позивач ОСОБА_1 ніколи з її матір`ю ОСОБА_2 спільно не проживав, сімейних стосунків не підтримував, а фотографії, на яких вона також була присутня, були зроблені у шкільному віці, коли її матір ще приятелювала із позивачем.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з вересня 1995 року до березня 2010 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житлову квартиру АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 09 липня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Назаренко О. О. та зареєстровано в реєстрі за № 32. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлової квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 8 640, 00 грн судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Суд першої інстанції встановив, що факт спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу підтверджений на підставі досліджених судом належних, допустимих та достатніх доказів. Вирішуючи питання щодо поділу спільного майна подружжя, суд першої інстанції застосував правові висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-66цс13 та від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, і вважав за необхідне визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_2, по 1/2 частині за кожним, з урахуванням відсутності між ними письмової угоди про розмір часток у набутому в результаті їхньої спільної діяльності майні та відсутності доказів на підтвердження підстав для відступлення від рівності часток. Визнаючи договір дарування квартири недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ввели в оману під час укладення договору третю особу (приватного нотаріуса) щодо дійсних намірів та приховали справжність намірів, а саме не допустити виникнення права власності на спірне майно у ОСОБА_1 .

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2019 року скасовано в частині визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і поділу цього майна, визнання договору дарування, укладеного 09 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (номер запису про право власності 10352625, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 676746163101), недійсним та ухвалено в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд застосував до спірних правовідносин позовну давність, зазначив, що перебіг позовної давності почався з моменту припинення шлюбних відносин, тому, звертаючись у березні 2017 року до суду із позовом, позивач пропустив трирічний строк звернення до суду. Посилання позивача на те, що право позивача є порушеним з укладенням 09 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування, суд не взяв до уваги, оскільки позивач був обізнаний, що у договорі купівлі-продажу ОСОБА_2 була зазначена покупцем і право власності останньої на квартиру АДРЕСА_1 було належним чином зареєстровано 07 серпня 2002 року у Комунальному підприємстві "Харківське бюро технічної інвентаризації" за реєстровим № В-879, однак на майно, як на частку у спільному майні подружжя, не претендував ані з часу реєстрації права приватної власності ОСОБА_2, ані з часу припинення шлюбних відносин.

Оскільки позовні вимоги у частині визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та поділ цього майна задоволенню не підлягають у зв`язку з пропуском позовної давності, апеляційний суд вважав, що правових підстав для визнання договору дарування квартири від 09 липня 2015 року недійсним немає.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 14 грудня 2019 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року та залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує касаційну скаргу тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про застосування до спірних правовідносин позовної давності. ОСОБА_1 наголошує на тому, що висновки апеляційного суду про початок перебігу позовної давності з моменту припинення фактичних шлюбних відносин між сторонами є помилковими, суперечать обставинам справи та не відповідають правилам статі 72 СК України (2947-14) та статті 261 ЦК України.

Також заявник зазначив, що апеляційний суд безпідставно застосував позовну давність за заявою відповідача ОСОБА_2, коли із апеляційною скаргою звернулася відповідач ОСОБА_3, яка не просила суд застосувати позовну давність.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_3 у січні 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 та залишити без змін постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2019 року.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 02 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційної скарги.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з вересня 1995 року до березня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство.

07 серпня 2002 року укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_2 купила квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуєвою О. Д. за реєстровим № 3434.

При цьому в письмовому договорі, укладеному 05 серпня 2016 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнали той факт, що вони протягом періоду з вересня 1995 року до березня 2010 року проживали однією сім`єю та вели спільне господарство без реєстрації шлюбу.

Сторона позивача стверджувала, а ОСОБА_2 не заперечувала, що цей договір був укладений сторонами та написаний нею власноручно.

У пункті 1 договору зазначено: "Ми, ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в період з вересня 1995 року до березня 2010 року проживали однією сім`єю та вели спільне господарство без реєстрації шлюбу".

У пункті 2 договору зазначено: "В період спільного проживання нами за спільні кошти була набута квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира), право власності на яку оформлене та зареєстроване на ім`я ОСОБА_2".

Окрім цього, у пунктах 3-5 договору сторони погодили між собою обов`язок ОСОБА_2 у строк до 10 січня 2017 року виплатити позивачу грошову компенсацію в розмірі 25 000, 00 дол. США в обмін на його згоду визнати спірну квартиру особистою приватною власністю відповідача та відмову у подальшому від звернення до суду із вимогами про поділ цієї квартири.

Зазначений договір підписаний позивачем та ОСОБА_2, а також свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

ОСОБА_2 у суді першої інстанції стверджувала про підписання цього договору під примусом, зазначаючи, що ОСОБА_1 погрожував їй забрати спільний бізнес та унеможливити доступ до товарних цінностей, через що вона змушена була укласти із ним відповідну письмову угоду на невигідних для себе умовах.

Разом із тим, відповідаючи на запитання представника позивача та суду, ОСОБА_2 повідомила, що за цими фактами до правоохоронних органів вона не зверталася, оскільки вважала написаний нею договір нікчемною розпискою, що не має юридичних наслідків.

Суд першої інстанції дослідив довідки від житлово-комунальних органів, що підтверджують факт проживання позивача у спірній квартирі.

Згідно з довідкою Житлово-комунального відділу Державного науково-дослідного та проектного інституту "Діпросталь" від 06 березня 2003 року

№ 6-жо, за адресою: АДРЕСА_2, проживають: ОСОБА_2 разом із сім`єю: ОСОБА_1 - чоловік, ОСОБА_3 - дочка.

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї та прописку, виданої службовими особами Дільниці № 4 Дзержинської філії КП "Жилкомсервіс" 27 вересня 2007 року, у квартирі АДРЕСА_1 проживає сім`я у складі трьох членів: ОСОБА_2, дочка ОСОБА_3 та чоловік ОСОБА_1 . При цьому згідно з цією довідкою позивач зареєстрований у спірній квартирі з 2002 року, а відповідачі - з 2003 року.

Суд дослідив фотографії за різні періоди часу, надані позивачем як доказ спільного проживання із відповідачем ОСОБА_2, які оформлені у вигляді фототаблиці. Під час судового розгляду сторонами не заперечувалося, що на цих фотографіях зображені ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а їхня справжність сторонами не оспорювалася.

Суд встановив, що ці фотографії підтверджують факт тривалого знайомства між сторонами, участь позивача у спільному відзначенні свят із обома відповідачами та проведення спільного відпочинку, у тому числі за межами міста Харкова.

09 липня 2015 року укладено договір дарування, відповідно до умов якого спірна квартира подарована ОСОБА_2 ОСОБА_3 . Номер запису про право власності 10352625, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 676746163101.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (2947-14) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

Відповідно до усталеної судової практики спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР (1540-06) . Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються (пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України" (v0016700-98) (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) ).

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, зазначаючи, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період з вересня 1995 року до 01 січня 2004 року, оскільки до правовідносин, що виникли між сторонами у цей період, застосовуються положення КпШС України (2006-07) , якими не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Втім рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у період з вересня 1995 року до березня 2010 року не оскаржувалося в апеляційному порядку, а тому не переглядалося апеляційним судом.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що спірна квартира набута сторонами до 01 січня 2004 року (договір купівлі-продажу від 07 серпня 2002 року), а тому суди першої та апеляційної інстанцій правильно зазначили, що під час поділу спірного майна підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР (1540-06) , Закону України "Про власність" (697-12) (який втратив чинність з 20 червня 2007 року) та КпШС України (2006-07) .

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із наведеним суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, потрібно установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до договору від 05 серпня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнали факт, що у період спільного проживання ними за спільні кошти набута у власність квартира АДРЕСА_1, право власності на яку оформлене та зареєстроване на ім`я ОСОБА_2, а отже встановлено, що квартира набута не лише під час спільного проживання позивача і відповідача, а й за спільні грошові кошти, що є підставою для визнання такого майна об`єктом спільної сумісної власності.

Згідно зі статтею 22 КпШС України, якій відповідає нині чинна стаття 60 СК України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 28 КпШС України, якій відповідає чинна частина перша статті 70 СК України).

Встановивши, що сторони у договорі від 05 серпня 2016 року визнали, що спірна квартира придбана за спільні грошові кошти, а також що між сторонами не укладалася угода щодо часток у спільному майні, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що спірна квартира як об`єкт спільної сумісної власності підлягає поділу між сторонами порівну.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд вважав, що спливла позовна давність до вимог про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

В оцінці таких висновків суду апеляційної інстанції Верховний Суд врахував, що правила ЦК України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом (пункт 6 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) ).

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

До вимоги про поділ майна, пред`явленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Насамперед для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

Отже, початком перебігу позовної давності у справах щодо поділу майна є день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. При цьому неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу (припинення фактичних шлюбних відносин), за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року

у справі № 6-258цс15 та постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19). Підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлено.

Таким чином, Верховний Суд визнає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про поділ майна фактичного подружжя розпочався з припиненням фактичних шлюбних відносин, що суперечить наведеним правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Визначаючи початок перебігу позовної давності, Верховний Суд врахував, що заявник був зареєстрований у спірній квартирі і після припинення фактичних шлюбних відносин, а про порушення свого права він міг дізнатися після вчинення особами таких дій, зокрема відчуження ОСОБА_2 майна, яке належить їй на праві спільної сумісної власності.

Отже, початок перебігу позовної давності для подання позову про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділу мав розпочатися не раніше 09 липня 2015 року (день укладення договору дарування квартири).

Враховуючи, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 14 березня 2017 року, то позовна давність до вимог про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна не спливла, висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, а отже, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, яке в цій частині висновків відповідало закону.

Водночас Верховний Суд врахував, що визнання майна спільною сумісною власністю не є самостійною (окремою) позовною вимогою, а такі доводи є правовою підставою задоволення позовних вимог про поділ спільного майна. Верховний Суд переконаний, що викладення висновку про визнання спірного майна спільною сумісною власністю у резолютивній частині рішення є недоречним. Це може призвести до утруднення виконання рішення суду за одночасного наведення у резолютивній частині рішень про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання за кожним із співвласників по 1/2 частині на спірне майно, коли правовою метою позову є саме здійснення поділу спільного майна фактичного подружжя.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку про виключення із резолютивної частини рішення суду першої інстанції третього абзацу про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін спору.

Щодо визнання недійсним договору дарування

У зв`язку з наведеними висновками помилковими також є висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування.

В оцінці висновків про недійсність договору дарування, Верховний Суд врахував, що позивач пред`явив дві фактичні підстави позову - укладення договору дарування без згоди ОСОБА_1 як співвласника майна, а також укладення цього договору як фіктивного правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17(провадження № 14-325цс18) викладено висновок, що: "Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору".

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) зазначено, що: "При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режим спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому".

У зв`язку з наведеним, враховуючи відсутність згоди ОСОБА_1 на відчуження ОСОБА_2 спільного майна, Верховний Суд дійшов переконання, що обґрунтованими є висновки про недійсність договору дарування квартири.

Водночас Верховний Суд врахував, що, визнаючи недійсним договір дарування, суд першої інстанції встановив його фіктивність.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду ("про людське око"), знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути визнаний фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Наведені обставини судами не встановлено, а тому помилковим є висновок суду першої інстанції, що договір дарування є недійсним з підстав його фіктивності.

Той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є близькими родичками не може свідчити, що до і на момент укладення договору дарування вони мали намір (умисел) не допустити виникнення права власності на частину спірного майна у ОСОБА_1, а тому з метою убезпечення (приховання) спірного майна від нього уклали між собою спірний договір.

Верховний Суд за встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи дійшов висновку про помилковість тверджень суду першої інстанції про встановлення обставин фіктивності договору дарування, оскільки такі обставини судами не встановлено.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання договору дарування недійсним, зокрема в частині мотивів ухвалення такого рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині поділу майна, а також про зміну рішення суду першої інстанції в частині визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін спору та визнання недійсним договору дарування.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно із підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За правилами частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині поділу майна та зміни рішення суду першої інстанції в частині визнання майна спільною сумісною власністю та визнання договору недійсним, судові витрати, понесені заявником у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачами на користь позивача в рівних частках.