Іменем України20 травня 2021 рокум. Київсправа № 390/380/17провадження № 61-17483св19Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 травня 2019 року у складі судді Пасічника Д. І. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 31 липня 2019 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Єгорової С. М., Мурашка С. І.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що після смерті її матері,

ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, вона звернулась до нотаріальної контори для оформлення спадкових прав, де дізналась, що все своє майно її мати заповіла ОСОБА_2 на підставі заповіту від 01 червня 2010 року.

Позивач вважала, що під час складання заповіту волевиявлення її матері не було вільним, оскільки її матір була безграмотною, на час складання заповіту їй виповнилося 92 роки, вона мала хронічні хвороби та була мало незнайома

з відповідачем. Крім того, заповіт був укладений в один день з договором купівлі-продажу будинку, згідно з яким ОСОБА_4 продала свій будинок ОСОБА_2 .

На переконання позивача, заповіт міг бути складений під впливом обману або помилки як наслідку недобросовісних дій відповідача. Правовою підставою свого позову позивач зазначала норми частини першої статті 225, частини першої статті 231, статті 1257 ЦК України.

Зважаючи на викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4, складений на користь ОСОБА_2 01 червня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Дуднік І. М. та зареєстрований у реєстрі за № 309.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 21 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 31 липня 2019 року,у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач та її представник не надали суду належних та допустимих доказів, які підтверджували б факт нерозуміння спадкодавцем на момент складання заповіту значення своїх дій та неможливість керувати ними. Порушень вимог законодавства під час складання заповіту суд першої інстанції також не встановив.

Апеляційний суд, погоджуючись із висновками суду першої інстанції вказав, що за життя ОСОБА_4 обмежено дієздатною або недієздатною судом не визнавалася. Про відсутність судових рішень з цих питань у позовній заяві зазначила позивач, відповідач проти цього не заперечував. Не посилалися сторони у справі і на порушення вимог закону щодо форми та порядку посвідчення заповіту. Таким чином, підстав, передбачених частиною першою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту нікчемним суд не встановив.

Стосовно доводів позивача про відсутність вільного волевиявлення заповідача на укладення заповіту та невідповідність її внутрішній волі апеляційний суд зауважив, що при вирішенні спору про недійсність заповіту одночасне застосування загальних та спеціальних норм законодавства є неправильним, а тому посилання позивача як на обґрунтування свого позову одночасно на частину першу статті 231 та частину другу статті 1257 ЦК України є помилковим. Спірні правовідносини в цій частині регулюються частиною другою статті 1257 ЦК України.

Апеляційний суд вказав, що у позовній заяві позивач припускала можливість укладення ОСОБА_4 заповіту внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску, що унеможливило її вільне волевиявлення, але жодних обставин на обґрунтування такого твердження не навела.

Наявність обману з боку відповідача або помилки ОСОБА_4 позивач обґрунтовувала тим, що 01 червня 2010 року між її матір`ю і відповідачем укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом, але одночасно з договором було оформлено заповіт на все майно ОСОБА_4 на користь відповідача.Такі дії ОСОБА_4 видаються позивачу нелогічними та, на її переконання, свідчать про відсутність вільного волевиявлення матері та невідповідність заповіту її внутрішній волі. Проте суд першої інстанції встановив, що оспорюваний заповіт був складений 01 червня 2010 року, а договір купівлі-продажу житлового будинку між ОСОБА_4 і відповідачем укладений 13 вересня 2010 року, тобто в різний час. При цьому обидва ці правочини було посвідчено різними нотаріусами. Встановивши ці обставини, суд першої інстанції відхилив твердження позивача про укладення заповіту під дією обману або помилки. З правильністю такого висновку суду позивач погодилася, оскільки в апеляційній скарзі аргументів на його спростування не навела.

Посилаючись на недійсність заповіту з підстав не усвідомлення ОСОБА_4 значення своїх дій та неможливості керувати ними станом на 01 червня

2010 року, позивач вказала, що такий стан у її матері виник через старечий вік (92 роки), хронічні хвороби (ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба ІІ ступеня, атеросклеротичних кардіосклероз). Вона також просила суд призначити посмертну судово-психіатричну експертизу.

Ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2017 року у справі призначено посмертну комплексну судово-психіатричну експертизу. Проведення цієї експертизи суд першої інстанції доручив судово-психіатричній комісії Комунального закладу "Кіровоградська обласна психіатрична лікарня". Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від

06 лютого 2018 року № 48 у момент підписання заповіту 01 червня 2010 року ОСОБА_4 страждала на дисциркуляторну енцефалопатію ІІ-ІІІ ступенів

і виявляла ознаки хронічного психічного захворювання в формі деменції (недоумства) складного ґенезу (атеросклеротичного, гіпертонічного), тому

01 червня 2010 року за своїм психічним станом не могла розуміти значення своїх дій і розумно керувати ними. Проте апеляційний суд вважав, що експерти не дали прямих відповідей на поставлені судом питання і саме так, як їх поставив суд. Водночас, встановивши наявність у ОСОБА_4 психічного захворювання

у вигляді деменції, дійшли висновку, що вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на 01 червня 2010 року. Суд першої інстанції взяв до уваги показання допитаних свідків, зміст медичної документації

ОСОБА_4, пояснення експерта ОСОБА_5, який не зміг надати вичерпні відповіді на питання учасників процесу та роз`яснити висновок комісії експертів,

а тому, на переконання апеляційного суду, дійшов правильного висновку про недостатню обґрунтованість експертного висновку та його суперечність іншим доказам у справі, що викликало у суду обґрунтований сумнів щодо його правильності.

За таких обставин на підставі клопотання представника відповідача суд призначив посмертну судову-психіатричну експертизу, проведення якої доручив Київському міському центру судово-психіатричних експертиз.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 20 березня 2019 року № 164 на момент укладання та підписання заповіту від 01 червня 2010 року ОСОБА_4 виявляла ознаки органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з церебрастенічним синдромом і за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. Суд апеляційної інстанції вказав, що висновок судово-психіатричної експертизи від 20 березня 2019 року № 164 не можна вважати повторною експертизою в розумінні частини другої статті 113 ЦПК України, оскільки на вирішення експертизи суд поставив дещо інші питання та у більшій кількості. Крім того, суд надав експертній установі додаткові матеріали - показання допитаних ним 05 червня 2018 року свідків

ОСОБА_6 (лікаря загальної практики сімейної медицини) та ОСОБА_7 . Ці обставини не впливають на правильність оцінки судом першої інстанції цього висновку експертизи та не дають підстав вважати його неналежним, недопустимим чи недостовірним доказом. Висновок судово-психіатричного експерта від 20 березня 2019 року № 164 узгоджується з іншими доказами

у справі, а доводи апеляційної скарги цього не спростовують.

Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції з дотриманням норм процесуального законодавства всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідив надані сторонами докази, надав їм належну оцінку, зокрема, обґрунтовано відхилив висновок судово-психіатричного експерта від 06 лютого 2018 року № 48, врахував інші докази у справі, та дійшов правильного висновку, що на час укладення оспорюваного заповіту ОСОБА_4 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції від 24 жовтня 2019 року, мотивована тим, що постанова апеляційного суду прийнята при неповному з`ясуванні судом обставин, які мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки апеляційного суду не відповідають обставинам справи.

Позивач зазначає, що в апеляційній скарзі вона визнала факт помилковості твердження, викладеного у позовній заяві, про вчинення спірного заповіту

і укладення договору купівлі-продажу в один день. Проте апеляційний суд, спростовуючи помилкове твердження, яке вона просила не брати до уваги, відхилив і доводи про вчинення ОСОБА_4 заповіту під впливом обману.

У статті 203 ЦК України міститься положення про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Суд не враховав те, що на волю впливають такі чинники, як вік, стан здоров`я. При цьому важливим є дослідження того, як формувалась воля особи, чи не чинив хтось на неї вплив, чи не було інших обставин, які здатні створити уявлення про сутність правочину.

Суд помилково не взяв до уваги висновок експерта від 06 лютого 2018 року № 48, що ОСОБА_4 була хворою і не усвідомлювала значення своїх дій, не могла розумно керувати ними. На думку позивача, її матір усвідомлювала лише продаж свого будинку, а не те, що вона заповідає все своє майно покупцю будинку. Те, що стосувалось укладення заповіту, вона робила не свідомо, а під впливом обману

з боку відповідача.

Відповідач у суді першої інстанції зазначав, що заповіт був складений за його планом, через брак коштів па переоформлення земельної ділянки біля будинку, який він купував у ОСОБА_4 . Таким чином, відповідач у суді привселюдно оголосив і визнав мотиви, за яких складався заповіт, і, судячи з цього, за наслідками складення заповіту у ОСОБА_2 виник неправомірний намір привласнити чуже майно у вигляді частки земельного паю загальною площею 5,2 га, що належав ОСОБА_4 . Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на показання відповідача щодо його мотивів, які мали наслідком підписання ОСОБА_4 заповіту, помилково вказав у судовому рішенні, що позивач не навела жодних обставин на обґрунтування факту, що волевиявлення заповідача не було вільним. Таким чином, суд апеляційної інстанції порушив основні принципи цивільного судочинства: про справедливий, неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, не належно дослідив обставини справи, не надав належної правової оцінки доказам, як того вимагають норми цивільного та цивільно-процесуального законодавства.

Апеляційний суд допустив явне порушення норм процесуального права, оскільки в оскарженій постанові зазначено, що представник позивача підтримала апеляційну скаргу, тоді як представника позивача не було допущено до участі у справі через відсутність належних повноважень, зокрема посвідчення адвоката.

Позивач наголосила, що питання скасування заповіту є важливим для неї і її родини, оскільки земельний пай, який її мати ОСОБА_4 заробила тяжкою працею доярки у колгоспі, через махінації з правочинами відповідача з метою оптимізації розрахунків за придбання у ОСОБА_4 нерухомості, повинен був належати після смерті спадкодавця її родині.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2019 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відповідач вважає, що аргументи, викладені у касаційній скарзі

ОСОБА_3, не відповідають фактичним обставинам справи.

Посилання позивача на висновок судово-психіатричного експерта від 06 лютого 2018 року № 48, який виконано у Комунальному закладі "Кіровоградська обласна психіатрична лікарня", є необґрунтованим та безпідставним, оскільки такий висновок не узгоджується з іншими доказами, наявними у матеріалах справи. Тому суди попередніх інстанцій правильно не взяли до уваги цей висновок судово-психіатричної експертизи під час ухвалення оскаржених судових рішень.

Крім того, відповідач вказував, що аналіз доводів касаційної скарги свідчить про те, що предметом касаційного оскарження є лише постанова Кропивницького апеляційного суду від 31 липня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження рішень судів попередніх інстанцій, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Суди встановили, що 13 лютого 2002 року ОСОБА_4 відповідно до заповіту, посвідченого Покровською сільською радою за № 18, заповіла своїй дочці ОСОБА_3 все своє майно.

До червня 2010 року ОСОБА_4 постійно проживала в своєму будинку на АДРЕСА_1 .

01 червня 2010 року ОСОБА_4 склала заповіт на користь ОСОБА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Дуднік І. М. та зареєстрований у реєстрі за № 309. Відповідно до вказаного заповіту на випадок своєї смерті ОСОБА_4 заповіла усі її права і обов`язки ОСОБА_2

13 вересня 2010 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу належних їй на праві власності житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер 3522586900:51:000:0334, за адресою: АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. На день смерті їй на праві власності належали дві земельні ділянки:

згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 10 червня 1997 року серії КР № 003519 земельна ділянка площею 5,20 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Покровської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області;

згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 21 грудня 2009 року серії ЯИ № 972364 земельна ділянка площею 0,1326 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_4

06 вересня 2016 року приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз В. І. за заявою ОСОБА_3 відкрила спадкову справу щодо майна ОСОБА_4

ОСОБА_2 пропустив строк для прийняття спадщини, але за згодою ОСОБА_3, яка викладена в її заяві від 12 жовтня 2016 року, подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом ОСОБА_4 від 01 червня

Після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_3 успадкувала обов`язкову частку у спадщині.

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 06 лютого 2018 року № 48 на момент складання та підписання заповіту 01 червня 2010 року ОСОБА_4 страждала на дисциркуляторну енцефалопатію II-III ступенів і виявляла ознаки хронічного психічного захворювання в формі деменції (недоумства) складного генезу (атеросклеротичного, гіпертонічного) і за своїм психічним станом

01 червня 2010 року не могла розуміти значення своїх дій і розумно керувати ними.

Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 20 березня 2019 року № 164 комісія експертів Київського міського центру судово-психіатричної експертизи встановила, що на момент укладання та підписання заповіту від

01 червня 2010 року ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, виявляла ознаки органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з церебрастенічним синдромом і за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

З медичної документації, наданої Покровською селищною амбулаторією загальної практики медицини сімейного типу, відомо, що починаючи з 2006 року у ОСОБА_4 фіксувались ознаки органічного ураження головного мозку судинного генезу з церебрастенічною симптоматикою: під час оглядів

ОСОБА_4 переважно скаржилась на загальну слабкість, нездужання, запаморочення, частий головний біль, швидку втомлюваність, біль в ділянці серця та суглобах, об`єктивно при вимірюванні рівня артеріального тиску відмічались ознаки артеріальної гіпертензії. За результатами огляду, крім інших, їй встановлювались такі діагнози, як "ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба II ст., дисциркуляторна енцефалопатія II ст.". З цієї медичної документації також відомо, що на період складання та підписання заповіту 01 червня 2010 року у ОСОБА_4, крім наведеної церебрастенічної симптоматики, не описувалось та не фіксувалось виражених порушень пам`яті, уваги, інтелекту, мислення, критики, будь-якої неадекватної поведінки чи висловлювань, ознак вираженої соціально-побутової дезадаптації, в тому числі за життя у ОСОБА_4 ніколи не було діагнозу "деменція (недоумство)".

Відповідно до узагальнених показань свідків у справі на момент складання та підписання заповіту 01 червня 2010 року ОСОБА_4 проживала одна в своєму приватному будинку, сама себе обслуговувала у побуті, інколи сусіди допомагали їй по господарству, вона сама отримувала пенсію, особисто розписувалась

у відомості про отримання пенсії. 01 червня 2010 року ОСОБА_4 власноруч підписала заповіт на користь відповідача у справі і лише 13 вересня 2010 року (а не 01 червня 2010 року) продала йому свій будинок. Під час оформлення і заповіту, і договору купівлі-продажу у двох різних приватних нотаріусів не виникло сумнівів у психічному стані ОСОБА_4 на момент вчинення нею зазначених правочинів.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження

№ 61-16353сво18) зроблено висновок, що "недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений

з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частини перша та друга статті 1257 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що "для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України (435-15) ".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 285/1055/16-ц (провадження № 61-21778св18) зроблено висновок щодо застосування частин першої та четвертої статті 1236 ЦК України та вказано, що "заповітом може бути охоплено: ті права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення; не тільки права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення, а й ті, що виникнуть у спадкодавця після складання заповіту. Заповідач, як власник, може на свій розсуд як набувати права на майно, так і припиняти їх. Наявність заповіту не обмежує заповідача в тому, щоб майно, вказане в заповіті, продати, подарувати або укласти щодо нього договір довічного утримання тощо".

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що належних та допустимих доказів того, що на час складання ОСОБА_4 заповіту вона не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, не надано, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.

Доводи касаційної скарги, що суди безпідставно не взяли до уваги висновок судово-психіатричного експерта від 06 лютого 2018 року, є помилковими.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Отже, висновок експерта є одним із доказів та має оцінюватись судом у сукупності з іншими доказами.

У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначено, що "статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні".

Аналіз матеріалів справи свідчить, що під час розгляду справи суди попередніх інстанцій призначили у справі дві експертизи, за результатами яких складено:

висновок судово-психіатричного експерта від 06 лютого 2018 року № 48, яким підтверджено, що ОСОБА_4 в момент підписання заповіту 01 червня 2010 року страждала на дисциркуляторну енцефалопатію ІІ-ІІІ ступенів і виявляла ознаки хронічного психічного захворювання в формі деменції (недоумства) складного ґенезу (атеросклеротичного, гіпертонічного), тому

01 червня 2010 року за своїм психічним станом не могла розуміти значення своїх дій і розумно керувати ними;

висновок судово-психіатричної експертизи від 20 березня 2019 року

№ 164, згідно з яким на момент укладання та підписання заповіту від 01 червня 2010 року ОСОБА_4 виявляла ознаки органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з церебрастенічним синдромом і за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Установивши, що у висновку судово-психіатричного експерта від 06 лютого

2018 року № 48 експерти не дали прямих відповідей на поставлені судом питання і саме так, як їх поставив суд, а також враховуючи його суперечність іншим доказами у справі, суди не взяли до уваги цей висновок під час ухвалення оскаржених судових рішень. Тобто у цій частині суди виконали вимоги статей 89, 110 ЦПК України, навівши мотиви відхилення зазначеного висновку експертизи щодо. Втручатися в оцінку зазначеного доказу, надану судами першої

і апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції з огляду на норму статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не має повноважень.

Аргументи касаційної скарги про те, що заповіт ОСОБА_4 від 01 червня

2010 року, складений на користь ОСОБА_2 під впливом обману, а тому наявні підстави, передбачені частиною першою статті 230 ЦК України, для визнання вказаного заповіту недійсним, є необґрунтованими.

В актах міжнародної приватноправової уніфікації права допускається застосування такої підстави недійсності як обман до інших юридичних актів, які охоплюють й односторонні правочини. Зокрема, у статті II.-7:101 Принципів, визначень модельних правил європейської приватного права вказується, що Глава "Підстави недійсності" застосовується до договорів і з необхідними змінами до інших юридичних актів. Аналіз статті 230 ЦК України свідчить, що будь-які односторонні правочини, в тому числі й вчинення заповіту, можливо оспорювати на підставі статті 230 ЦК, тому що деформувати волю особи (осіб), що вчиняє (вчиняють) односторонній правочин може й інша особа, яка не є стороною правочину. Але позивач (спадкоємець) має довести, що заповідач вчинив заповіт під впливом обману, що стосується обставин, які мають істотне значення. За недоведеності обману виключається можливість визнання правочину недійсним на підставі статті 230 ЦК України як вчиненого під впливом обману.

Позивач не довела, що оспорюваний заповіт вчинений під впливом обману, а тому суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову і з цих підстав.

Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.