Короткий зміст позовних вимогУ липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Другої Львівської державної нотаріальної контори, про визнання неправомірними дій нотаріуса, визнання недійсними заповіту, договору дарування та свідоцтва про право на спадщину.Позовна заява обґрунтована тим, що він проживав у будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Власниками даного будинку були його батько ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та мати ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . 10 березня 1997 року його батько склав на брата ОСОБА_2 заповіт, яким заповів останньому 1/2 частини житлового будинку з приналежними до будинку господарськими прибудовами на АДРЕСА_1 . Не скасовуючи та не змінюючи заповіт, 20 жовтня 1998 року батько подарував ОСОБА_2 3/5 частини будинку АДРЕСА_1, як такий в цілому перестав належати батькові, тому відповідачу не можна було видавати свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті батька, так як на час оформлення спадщини батько вже не володів цілим будинком, як вказано в заповіті. У матеріалах справи щодо договору дарування міститься заява матері, в якій вона нібито дає свою згоду на дарування чоловіком частини будинку, але у даній заяві є виправлення із 1/6 частини на 2/6 частини будинку, які нотаріусом не застережені, а відтак договір дарування є недійсним, оскільки посвідчений державним нотаріусом з грубим порушенням вимог чинного законодавства.Нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом отримала від його матері лише заяву про відмову від обов`язкової частки при оформленні спадщини, але не від свого майна в спільному майні подружжя набутого під час шлюбу. Дана заява про відмову від обов`язкової частки була прийнята нотаріусом з порушенням строків для відмови від спадщини, а саме батько позивача помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а мати написала заяву про відмову від обов`язкової частки лише 04 жовтня 2004 року, тобто з порушенням строків 6 місяців. З огляду на дану заяву позивач стверджує, що даної заяви державний нотаріус не мала права приймати і видавати відповідачу свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Також зазначає, що у свідоцтві про право на спадщину, договорі дарування та заповіті підписи його батька є різними, а відтак вважає, що підписи у вказаних документах виконані не батьком, а іншою особою з наближенням до його підпису. З урахуванням уточнення позовних вимог, просив: визнати недійсним заповіт від 10 березня 1998 року, складений ОСОБА_4 та посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Горонною І. С., зареєстрований в реєстрі за №3-747; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року видане ОСОБА_2 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за № 3-1685; визнати недійсним договір дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 1-3978; визнати дії державного нотаріуса Другої Львівської державної нотаріальної контори Ленишин У. М. неправомірними при посвідченні договору дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 1-3978; визнати дії державного нотаріуса Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах О. Ф. неправомірними при посвідченні свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_2 будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за № 3-1685.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанційРішенням Залізничного районного суду м. Львова від 01 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що Друга Львівська державної нотаріальна контора не є належним відповідачем у даній справі та приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Другої Львівської державної нотаріальної контори про визнання неправомірними дій нотаріуса до задоволення не підлягають. Крім того, враховуючи, що доводи позивача про те, що підпис на оспорюваному заповіті підписані не заповідачем ОСОБА_4, а іншою особою, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а також те, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 21 липня 2014 року вже вирішено спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з підстав, на які посилається позивач, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними заповіту, договору дарування та свідоцтва про право на спадщину задоволенню не підлягають.

Узагальнені доводи касаційної скаргиУ листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд касаційної інстанції оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Як на підставу для відкриття касаційного провадження посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).Касаційна скарга мотивована тим, що судами залишено поза увагою, зокремате, що нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах О. Ф. неправомірно видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, оскільки не враховано обов`язкової частки у спадковому майні ОСОБА_5 у розмірі 2/5 частки у праві на спадщину. Також судами спірний договір дарування не зареєстрований у встановлений законом порядку, його державна реєстрація не проведена.Крім того, судами застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року в справі № 727/3856/18.

Доводи інших учасників справиУ січні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін. Зазначав, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 21 липня 2014 року вже вирішено спір між сторонами у справі, з підстав на які посилається позивач у даній справі. Зазначене рішення набрало законної сили.

Рух справи у суді касаційної інстанціїУхвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 462/3815/16-ц, витребувано її з Залізничного районного суду м. Львова.

Фактичні обставини справи, встановлені судомОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з 19 липня 1947 року перебував по день своєї смерті у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У шлюбі в них народилося троє дітей: ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .Подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 1986 року на праві спільної сумісної власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1 . Рішенням виконавчого комітету Рудненської селищної ради № 39 від 26 березня 1998 року ОСОБА_4 узаконено здійснену надбудову зазначеного житлового будинку (мезонін) загальною площею 80,0 кв. м та житловою площею 39,2 кв. м Таким чином, беручи до уваги положення частини першої статті 22 КЗпШС УРСР кожному з подружжя належало по 1/2 частині спірного будинку.10 березня 1998 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Другою Львівської державною нотаріальною конторою, зареєстрований за № 3-747, яким заповів належну йому на праві власності 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та приналежних до неї господарськими прибудовами своєму синові ОСОБА_2 .Також, 12 жовтня 1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Ленишин У. М., зареєстрований в реєстрі за № 1-3978, згідно з умовами якого ОСОБА_4 віддарував ОСОБА_2 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею 543 кв. м.Крім цього, письмовою заявою від 12 вересня 1998 року ОСОБА_5 підтвердила свою згоду на дарування її чоловіком ОСОБА_4 1/6 частини, яка згодом була виправлена на 2/6 частини, житлового будинку на АДРЕСА_1 їх синові ОСОБА_2 .На день смерті ОСОБА_4 у будинку на АДРЕСА_1 проживало лише два спадкоємця, а саме: ОСОБА_2 (спадкоємець за заповітом) та непрацездатна дружина померлого - ОСОБА_5 . Отже, після смерті ОСОБА_4 його спадкоємцями за законом були четверо осіб (дружина та троє дітей).Із заяви, яка була подана 12 жовтня 1998 року (штамп реєстрації) до Другої Львівської державної нотаріальної контори Ковалик М. С. під час укладення вищевказаного договору дарування беззаперечно вбачається, що нею було дано згоду на дарування ОСОБА_4 2/6 частин житлового будинку на АДРЕСА_1 синові ОСОБА_2, та зазначено, що даний житловий будинок є спільною власністю оскільки придбаний в період зареєстрованого шлюбу. На даній заяві стоїть відмітка державного нотаріуса Другої Львівської державної нотаріальної контори про те, що особа ОСОБА_5, 1929 року народження, встановлена за паспортом (з вказанням даних паспорта) та справжність підпису перевірено.Вказані обставини, також, встановлені рішенням Апеляційного суду Львівської області від 21 липня 2014 року у справі № 462/7758/13, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Другої Львівської державної нотаріальної контори про визнання недійсним договору дарування та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яким позов задовольнити частково. Визнано недійсним договір дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, в частині 4/15 часток житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_2 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, в частині 1/15 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. В решті позову відмовлено.Колегія суддів вважала за необхідне визнати недійсним договір дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Ленишин У. М., зареєстрований в реєстрі за № 1-3978, - в частині 4/15 (3/5 - 2/6 = 8/30 =4/15) часток житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1 .Оскільки спірне будинковолодіння за адресою - АДРЕСА_1 було спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5, то після укладення вищевказаного договору дарування частка кожного з них стала становити по 1/3 частки (1-2/6=4/6=2/3; 2/3 : 2 = 1/3).З спадкової справи № 738 спадкодавця ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 вбачається, що у нотаріальну контору заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину подав 30 серпня 2004 року лише ОСОБА_2, який фактично прийняв спадщину, що сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи.Проте, з вищевказаної спадкової справи вбачається, що ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, посвідчене державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах О. Ф., зареєстроване в реєстрі за № 3-1685 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1 .Своєю заявою ОСОБА_5 підтвердила своє небажання отримати право на обов`язкову частку у спадщині, тобто вправі була відмовитись від оформлення обов`язкової частки.За наведених обставин, колегія суддів вважала необхідним визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_2 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1, посвідчене державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Кутельмах О.Ф., зареєстроване в реєстрі за № 3-1685, - в частині 1/15 (2/5 - 1/3 = 1/15) частки житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходитьсяза адресою - АДРЕСА_1 .Таким чином встановлено, що після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на її спадкове майно, яке складається з 1/3 частки в житловому будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1 .З спадкової справи № 387/2013 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 вбачається, що ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернувся в Другу Львівську державну нотаріальну контору з заявою про прийняття спадщини за законом після смерті матері.У свою чергу ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном після смерті матері, оскільки проживає в спірному будинковолодінні, частка якого відноситься до спадкового майна ОСОБА_5 .ОСОБА_2 та ОСОБА_1, як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері вправі звернутися в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини за свідоцтвом про право на спадщину.Тому, вказаним рішенням було визнано недійсним договір дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель в частині 4/15 часток житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_2 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель в частині 1/15 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. Таке рішення апеляційного суду від 21 липня 2014 року набрало законної сили, є чинним на даний час та є преюдиційним для даної справи у спорі тими ж сторонами про фактично той же предмет спору.Згідно висновку криміналістичної експертизи з дослідження почерку та підписів за матеріалами цивільної справи № 462/3815/16-ц від 02 листопада 2017 року № 3233, підтверджено факт підписання спадкодавцем заповіту, а саме у висновку вказано, що: "підписи від імені ОСОБА_4, розташовані після слова "Підпис" на двох примірниках заповіту від його імені від 10 березня 1998 року, виконані однією особою, а саме ОСОБА_4".

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного СудуВідповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України (1618-15) підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми праваУ частині першій статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.Судом установлено, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 21 липня 2014 року у справі № 462/7758/13, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Другої Львівської державної нотаріальної контори про визнання недійсним договору дарування та свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яким позов задовольнити частково. Визнано недійсним договір дарування від 12 жовтня 1998 року на 3/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, в частині 4/15 часток житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 07 жовтня 2004 року, видане ОСОБА_2 на 2/5 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, в частині 1/15 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель. В решті позову відмовлено.У частині четвертій статті 82 ЦПК Українивизначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта".Вказане свідчить, що за наявності судового рішення, що набрало законної сили та яким надавалась правова оцінка спірного заповіту, договору дарування та свідоцтва про право на спадщину, суд у справі, що переглядається, позбавлений можливості вирішити зазначені у позові питання.Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки він не забезпечить реального відновлення прав.Доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають, оскільки суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши усі обставини справи, надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.Так, у касаційній скарзі заявник вказувала на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази на підтвердження його вимог. Разом з тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.