Короткий зміст позовних вимогУ січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, приведення сторін в первісний стан, витребування квартири, визнання права власності на квартиру, виселення та вселення.Позовна заява мотивована тим, що у 2001 році подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 мешкали у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_5 був інвалідом першої групи, тому для полегшення його життя подружжя вирішило обміняти належне їм нерухоме майно на інше.На початку вересня 2001 року подружжя ОСОБА_4 познайомилися з групою осіб: ОСОБА_7, маклером, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ріелтором, подружжям ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які домовились шляхом обміну оселитися у квартирі ОСОБА_4 .Квартиру для обміну було знайдено в районі гідропарку Лузанівка та між вказаними особами була домовленість про обмін квартир з доплатою 1 000 доларів США для лікування ОСОБА_4 .За вказівкою ОСОБА_7, ОСОБА_1 оформила в МБТІ документи по відчуженню квартири. З ОСОБА_11 був складений акт про отримання завдатку у розмірі 500 доларів США. 08 вересня 2001 року ОСОБА_1 було запрошено до фірми "МІАР", а потім до нотаріальної контори, де їх чекав ОСОБА_3 . Приватний нотаріус Філімонова Г. В. підготувала і прочитала вголос документ на українській мові, яку ОСОБА_1 погано розуміла, перекладав ОСОБА_7 . Вказаний документ позивач підписала, що в подальшому виявилось насправді договором купівлі-продажу квартири з ОСОБА_3, згідно якого він сплатив ОСОБА_4 23 000 грн до візиту в нотаріальну контору.13 вересня 2001 року ОСОБА_3 перепродав спірну квартиру ОСОБА_10, а ті 12 жовтня 2001 року перепродали її ОСОБА_2 .На початку листопада 2001 року до квартири ОСОБА_1 прибули ОСОБА_2 і ОСОБА_10 і силою відібрали ключі, виштовхали її з квартири, змінили двері та замки. Подружжя ОСОБА_4 оселилося в підвалі старого будинку на АДРЕСА_2 .ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.Посилаючись на те, що укладення вказаної угоди купівлі-продажу відбулося внаслідок помилки, позивач просила визнати недійсним цей правочин, привести сторони договору в первісний стан, витребувати квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_2, визнати її власником квартири, виселити ОСОБА_2 із спірного приміщення та вселити у це приміщення позивача.

Короткий зміст рішення суду першої інстанціїРішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1 .Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 та вселено у цю квартиру ОСОБА_1 .У задоволенні іншої частини позову відмовлено.Вирішено питання про розподіл судових витрат.Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира вибула з володіння подружжя ОСОБА_4 внаслідок помилки, що має істотне значення, тобто поза їх волею, оскільки вони неправильно сприйняли фактичні обставини правочину, права та обов`язки, які виникнуть після його укладення з ОСОБА_3, що вплинуло на їх волевиявлення. Їхня воля була направлена на обмін єдиної у них власної квартири на іншу квартиру, з метою покращення житлових умов ОСОБА_4, інваліда І групи. Порушене суб`єктивне право ОСОБА_1 підлягає захисту судом, способом такого захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме витребування квартири у відповідача ОСОБА_2 шляхом зобов`язання її повернути ОСОБА_1 зазначене спірне майно. Відповідачка ОСОБА_2 підлягає виселенню із спірної квартири в судовому порядку, як особа, що незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа нею, а позивачка - вселенню у цю квартиру.

Короткий зміст судових рішень апеляційної інстанціїПостановою Одеського апеляційного суду від 12 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2018 року - без змін.Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову. Вважав, що суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які б були підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводиУ касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки договору купівлі-продажу, витребовуючи спірну квартиру за наявності дійного правочину, не звернули уваги на зміст положення статті 204 ЦК України, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відчуження квартири позивачем відбулось виключно з її власної волі, нею не доведено обставини вчинення правочину внаслідок помилки. Крім того, провадження у справі підлягає закриттю, оскільки є судове рішення, що набрало законної сили, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відзив на касаційну скаргуУ квітні 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанціїУхвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання рішення суду першої інстанції, а ухвалою від 10 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судамиПозивачці ОСОБА_1 та її чоловіку ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належала однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .Відповідно до договору купівлі-продажу від 08 вересня 2001 року, ОСОБА_1, ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_3 купив квартиру АДРЕСА_1 . Пунктом 2 цього договору встановлено, що продаж квартири здійснено за 23 000 грн, які продавці повністю одержали від покупця до підписання цього договору.Згідно з договором купівлі-продажу від13 вересня 2001 року вказана квартира була продана ОСОБА_3 ОСОБА_11 і ОСОБА_10 12 жовтня 2001 року ОСОБА_11, ОСОБА_10 продали спірну квартиру за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 26 листопада 2001 року прокуратурою Малиновського району м. Одеси по факту шахрайства у відношенні ОСОБА_1 була порушена кримінальна справа № 03200100784 за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України та направлена для організації досудового слідства до Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області.09 листопада 2004 року слідчим СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області винесена постанова про притягнення у якості обвинуваченого ОСОБА_7 у скоєнні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. У цій постанові вказано: " ОСОБА_4 продала квартиру ОСОБА_3 . Виручені від продажі 23 000 грн ОСОБА_1 передала ОСОБА_7, щоб він купив квартиру в районі Миколаївської дороги" (а. с. 123, т. 1).Відповідно до протоколу допиту свідка ОСОБА_3 від 15 травня 2017 року зазначено, що ОСОБА_3 надав згоду ОСОБА_21 на його пропозицію оформлення квартири на нього за грошову винагороду, він був присутнім у нотаріуса, у договорі купівлі-продажу поставив підпис, квартиру не бачив, гроші за вказану квартиру не передавав та не отримував. Через декілька днів ОСОБА_21 відвіз його до нотаріальної контори, де він підписав договір купівлі-продажу спірної квартири з особою, яку він раніше не знав, гроші за продаж вказаної квартири він не передавав та не отримував. Вищезазначені факти підтверджені протоколом одночасного допиту осіб від 29 травня 2017 року свідка ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_1 .ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, на час його смерті з ним проживала його дружина ОСОБА_1, яка прийняла спадщину в установленому статтею 1268 ЦК України порядку.Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 вересня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 лютого 2014 року, у задоволенні позову прокурора Малиновського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним відмовлено; у задоволенні позову заступника прокурора Малиновського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовлено; у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовлено (а. с. 15-22, т. 1).Відмовляючи у задоволенні позовів суди виходили з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність підстав, передбачених статтею 57 ЦК УРСР (укладення договору внаслідок обману), для визнання договорів купівлі-продажу спірної квартири недійсними, і, відповідно, виселення ОСОБА_2 із спірної квартири та вселення ОСОБА_1 . Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 08 вересня 2001 року нею укладено під впливом помилки, оскільки насправді вона хотіла здійснити обмін квартири, а тому просила визнати його недійсним на підставі статті 56 ЦК УРСР, а також, зокрема, витребувати її від ОСОБА_2, виселити останню з квартири та вселити позивача.

Позиція Верховного Суду08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.З огляду на зазначені вище вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року.За змістом статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.Згідно з частиною першою статті 56 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена.Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 56 ЦК УРСР повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.Згідно з частиною першою статті 145 ЦК УРСР, якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.За змістом пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду Українивід 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК. Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується.Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири як такого, що укладеного продавцем під впливом помилки. В цій частині ОСОБА_1 не оскаржувала судове рішення в апеляційному і касаційному порядку, а у наданому до суду касаційної інстанції відзиві просила залишити його без змін.Касаційна скарга ОСОБА_2 також не містить доводів щодо незаконності судових рішень в частині вирішення позовних вимог щодо правомочності договору купівлі-продажу від 08 вересня 2001 року, а тому, в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не переглядає їх у цій частині.Оскільки недійсність укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу спірної квартири прямо не встановлена законом і у його визнанні недійсним судом у цій справі та у справі № 2-657/11 було відмовлено, судові рішення у цій справі в частині відмови у задоволенні позову про визнання правочину недійсним не оскаржувались, його правомірність презюмується згідно з вимогами статті 204 ЦК України.За наявності чинного договору купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_1 продала спірну квартиру, вона не є її власником, отже, не має правомочності власника на витребування спірної квартири від теперішнього її володільця, оскільки таке право, згідно з вимогами статті 145 ЦК УРСРта статті 388 ЦК України належить лише власнику майна.За правилами статті 145 ЦК УРСР, статей 387, 388 ЦК України для витребування майна із чужого незаконного володіння необхідно доведення обставин про те, що особа заволоділа цим майном незаконно, без відповідної правової підстави. Теперішній власник спірної квартири ОСОБА_2 придбала її у подружжя ОСОБА_10, які у свою чергу придбали її у ОСОБА_3, який купив її у подружжя ОСОБА_4 .Жоден із цих трьох договорів не визнаний судом недійсним, отже не доведено обставин, з якими закон пов`язує можливість витребувати майно, яке придбано добросовісним власником за відплатним договором.Отже, висновок суду апеляційної інстанції про можливість витребувати майно у ОСОБА_2 ґрунтується на неправильному застосуванні положення статті 145 ЦК УРСР, статей 387, 388 ЦК України. Суд апеляційної інстанції безпідставно вказав на неналежно обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08 вересня 2001 року.Крім того, погоджуючись із висновком суду першої інстанції про витребування спірної квартири, апеляційний суд виходив із того, що квартира вибула з володіння позивача поза її волею.Заперечуючи проти витребування квартири, ОСОБА_2 посилалася на те, що договір купівлі-продажу спірної квартири укладено саме позивачем, яка була власником квартири, і при вирішенні спору у цій справі підлягають встановленню обставини наявності волевиявлення власника спірного майна - ОСОБА_1 на вибуття цього майна з її володіння, однак суд апеляційної інстанції належним чином на доводи ОСОБА_2 уваги не звернув, не встановив наявності чи відсутності волі позивача на розпорядження спірною квартирою.

Щодо виселення Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.Разом із цим кожен має право на житло (стаття 47 Конституції України).Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних прав людини (далі - Конвенція) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про усунення позивачу перешкод у здійсненні права користування та розпорядження спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_2, водночас не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача на користування житловим приміщенням.У справі, що розглядається, виселення ОСОБА_2 у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення її права на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу, внаслідок яких відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та норма матеріального права, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, судом апеляційної інстанції належним чином не встановлені, не досліджено наявність обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судуПОСТАНОВИВ:Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 12 червня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.