У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 .Свої вимоги обґрунтовувала тим, що на підставі договору дарування від 30 червня 2017 року вона є власником Ѕ частини (квартира АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій він розташований.Власниками іншої частини вказаного будинку (квартири АДРЕСА_2 ) є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .У належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_3 зареєстрована та проживає її мати ОСОБА_6 (колишній власник), а також зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які є сином та онукою колишнього власника будинку.Зазначала, що відповідачі не є членами її сім`ї, у спірній квартирі понад 15 років не проживають, участі у його утриманні не приймають, проте добровільно знятися з реєстраційного обліку відмовляються, чим перешкоджають їй вільно розпоряджатися своїм майном.Посилаючись на наведене, просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 01 листопада 2019 року у складі судді Саранюк Л. П. позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, а тому наявні передбачені законом підстави для усунення перешкод у користуванні позивачу власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 01 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове судові рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Виходячи з того, що позивач, отримуючи в дар житло, знала про проживання в ньому відповідачів, які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, проте не з`ясувала чи відмовляються останні від свого права користування жилим приміщенням, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням. Окрім того, суд зазначив, що позивачка не довела факт відсутності відповідачів у спірній квартирі без поважних причин понад один рік.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Лантух Я. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у справі № 766/1955/16-ц, та постанові Верховного Суду України у справі № 6-158цс14 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставини справи, а саме суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про дослідження доказів та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Вона, як власник спірного майна, не має можливості на власний розсуд вільно розпоряджатися цим майном. Суд не звернув увагу на те, що відповідачі не є членами її сім`ї, не проживають у спірному будинку без поважних причин понад 15 років.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_7 подали відзив, у якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального а процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Ірпінського міського суду Київської області справу № 367/1355/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особа: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що на підставі договорів дарування від 30 червня 2017 року, укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_1, остання є власником Ѕ частини будинку АДРЕСА_4 та земельної ділянки, на якій він розташований, з кадастровим номером 3210800000:01:015:0214.

У будинку зареєстровані ОСОБА_6, яка є матір`ю позивачки та колишнім його власником, а також з 1978 року - ОСОБА_2 і з 1997 року - ОСОБА_3, які є сином та онукою відповідно колишнього власника.

Відповідачі вселились та зареєстровані в зазначеному житловому приміщенні з дозволу попереднього власника будинку ОСОБА_6, іншого житла, крім спірного, не мають.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивачка посилалась на те, що проживання та реєстрація відповідачів у належному їй на праві власності будинку порушує її законні права на володіння та розпорядження власним майном, у зв`язку з чим просила визнати їх такими, що втратили право користування ним.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 зазначав, що до 2017 року він та його донька ОСОБА_3 вільно проживали у будинку та мали добрі сімейні відносини з ОСОБА_6, проте після вселення в квартиру його сестри ОСОБА_1 їм стали чинитись перешкоди у користуванні нею.

Апеляційний суд під час розгляду справи встановив, що ОСОБА_2 (1955 року народження), як член сім`ї власника, зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 за вказаною вище адресою з десятирічного віку, з 1997 року у ньому зареєстрована його донька ОСОБА_3, у житловому приміщенні наявні речі відповідачів. Окрім того, ОСОБА_2 приймав участь у будівництві, ремонті зазначеного житлового будинку та господарських споруд.

Згідно з висновком від 14 травня 2017 року за результатами розгляду звернення ОСОБА_2, останній звертався до Ірпінського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області з заявою про те, що ОСОБА_6 не пускає його в квартиру АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Так, підставами касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою є посилання нанеправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Вищого господарського суду України у справі № 6/282/08; необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункти 1, 2 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Колегія суддів відхиляє аргументи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового будинку про визнання такими, що втратили право користування цим будинком членів сім`ї попереднього власника, які проживають та зареєстровані в ньому. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Апеляційний суд під час розгляду справи встановив, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно з законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї ОСОБА_6 - колишнього власника спірного будинку. У подальшому право власності на житло набула ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що питання щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, що по суті буде мати наслідком виселення, має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу з урахуванням порушення прав останніх на житло та дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 та ОСОБА_3 можуть втратити право на користування єдиним житлом, в якому проживали протягом значного періоду часу.

Встановивши, що відповідачі не є такими, що самоправно вселилисьв будинок АДРЕСА_4, зокрема ОСОБА_2 з 1978 року, а ОСОБА_3 - з 1997 року вселилися з дозволу попереднього власника, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що, приймаючи 30 червня 2017 року в дар від своєї матері ОСОБА_6 Ѕ частину спірного будинку, позивач знала про проживання у ньому її рідного брата і племінниці, які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, не з`ясувала чи відмовляються останні від свого права користування жилим приміщенням, погодилась на отримання у власність домоволодіння. Таким чином, позивачка при укладенні договору дарування могла передбачити характер та обсяг прав, які мають відповідачі на житлову нерухомість.

Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, апеляційний суд правильно застосував норми права до спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим будинком.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Що стосується доводів заявника щодо неврахування апеляційним судом висновків, наведених у постановах Верховного Суду у справі № 766/1955/16-ц та Верховного Суду України у справі № 6-158цс14, колегія суддів відхиляє, оскільки суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, у даному випадку, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Касаційна скарга не містить доводів на спростування правильності висновків суду апеляційної інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права. Висновки суду є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм процесуального законодавства.

Інші аргументи касаційної скарги по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанції, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін.