Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення особи з житлового приміщення, посилаючись на те, що з 18 лютого 1994 року вона перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 04 листопада 2015 року. З 1993 року вона разом з колишнім чоловіком і дітьми постійно проживали у квартирі АДРЕСА_1 . На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 18 травня 2004 року вказане житло, яке складалося з 55/100 частин у житловому будинку, було набуте співвласниками у спільну часткову власність у таких частках: ОСОБА_3 належало 37/100, їй - 9/100, її сину ОСОБА_4 - 9/100. 26 грудня 2014 року ОСОБА_4 подарував належну йому частку у вказаному майні ОСОБА_3 . Таким чином, станом на 2015 рік їй на праві спільної часткової власності належало 9/100, а ОСОБА_3 - 46/100 часток у домоволодінні, до складу якого входила спірна квартира. У зв`язку з тим, що її син ОСОБА_4 отримав травму в зоні проведення антитерористичної операції (місто Сєверодонецьк) і був транспортований в лікарню міста Харкова, 05 серпня 2015 року вона виїхала до нього в лікарню, де знаходилася вісім місяців, а потім 45 днів вони перебували в санаторії міста Одеси на реабілітації. За цей час її колишній чоловік змінив замки, обмежив їй доступ до квартири і користування спільним майном. Повернувшись на початку липня 2016 року з реабілітаційного центру міста Одеси, вона не змогла потрапити до власної квартири, а ОСОБА_3 став чинити їй перешкоди в користуванні житлом, ображав її, стверджував, що квартира є лише його майном, що спонукало її звернутися до суду з позовом про вселення. В цей же період вона дізналася, що у спільній квартирі проживає відповідач, яка в подальшому в жовтні 2016 року стала дружиною ОСОБА_3 . Вважає, що ОСОБА_2 в порушення вимог статті 65 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) без достатньої правової підстави вселилася у квартиру АДРЕСА_1, на що ні усної, ні письмової згоди вона як співвласник майна не давала, що створює їй перешкоди в користуванні житлом. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_2 із квартири № 1 без надання іншого житлового приміщення.Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 травня 2019 року у складі судді Слободян Г. М. в задоволенні позову відмовлено.Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 руйнує чи псує жиле приміщення або використовує його не за призначенням чи систематично порушує правила співжиття. Натомість судом встановлено, що відповідач вселилася за згодою співвласника спірного житла - ОСОБА_3 . Та обставина, що позивач є іншим співвласником спірного житлового приміщення, а отже, має охоронюване законом право володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, сама по собі не може бути підставою для виселення з квартири особи, яка проживає там за згодою свого чоловіка як член його сім`ї, оскільки в такому випадку будуть порушені права іншого співвласника житла - ОСОБА_3, який не може бути обмежений у праві на проживання з членами сім`ї, зокрема з дружиною ОСОБА_2 . Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання в це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 11 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Усунено ОСОБА_1 перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру без згоди іншого співвласника цього житла, тобто з порушенням положень статей 358, 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що є підставою для її виселення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.У вересні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 вересня 2019 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 травня 2019 року залишити в силі.Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що вона вселилася до спірного житлового приміщення зі згоди співвласника - свого чоловіка ОСОБА_3, а тому та обставина, що позивач є співвласником цього ж приміщення та має охоронюване законом право володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, сама по собі не може бути підставою для її виселення з квартири. На момент її вселення позивач проживала в іншому житлі - квартирі АДРЕСА_3, яка знаходиться поруч зі спірною квартирою. Позивачу було відомо, що з грудня 2016 року вона проживає у спірній квартири, та жодних претензій з цього питання до неї вона не висувала, а позов про її виселення подала лише після того, як ОСОБА_3 звернувся до суду з приводу поділу майна подружжя, в якому, зокрема пред`явив вимогу про припинення права власності ОСОБА_6 на 9/100 частин у спірному житловому будинку. Крім того, позивач має у власності та в користуванні декілька квартир. Апеляційним судом не враховано, що її чоловік ОСОБА_3 є інвалідом ІІ групи та потребує сторонньої допомоги і підтримки, а тому її виселення з квартири призведе до загрози його життю і здоров`ю. Апеляційний суд порушив її конституційне право на проживання в сім`ї та фактично втрутився в її приватне життя. Згідно з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Вказана позиція не врахована апеляційним судом під час ухвалення оскаржуваного судового рішення. Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що позивач вводить суд в оману, вказуючи що вона із сином перебувала вісім місяців на лікуванні в місті Харкові, а потім 45 днів - в санаторії міста Одеси на реабілітації, а після повернення він став чинити їй перешкоди в користуванні житлом, оскільки це не відповідає дійсності, так як в місті Харкові з сином вона перебувала лише до 05 вересня 2015 року. Після припинення фактичних шлюбних відносин у 2013 році позивач добровільно виїхала зі спірної квартири та жодного разу не зверталася до нього з проханням усунути їй перешкоди в користуванні нею. Його дружина ОСОБА_2 (відповідач) проживає у 55/100 частинах спірного будинку, куди вселилася після реєстрації шлюбу та з його згоди як співвласника цього майна. Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання є конституційним правом людини, яке передбачене частиною першою статті 33 Конституції України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до частини першої статті 383 ЦК України він як співвласник спірного будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї та інших осіб. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала відзиви на касаційні скарги, в яких просила залишити їх без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Правовою підставою її позову є порушення відповідачем порядку вселення у спірне житлове приміщення, визначеного статтями 358, 369 ЦК України, тобто без її згоди як співвласника майна, а тому наведені в касаційних скаргах доводи не є підставою для скасування правильного по суті та законного судового рішення. У листопаді 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали відповіді на відзиви на касаційні скарги, в яких вказали про те, що посилаючись на положення статей 358, 369 ЦК України як на підставу для задоволення позовних вимог, позивач не взяла до уваги, що ОСОБА_3 також є співвласником спірного будинку, а ОСОБА_2 є членом його сім`ї - дружиною, тому відповідно до положень частини першої статті 383 ЦК України має право проживати разом із власником.

Рух справи в суді касаційної інстанції.Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівці.23 грудня 2019 року справа № 727/9367/18 надійшла до Верховного Суду.Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг).Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.Судами встановлено, що з 18 лютого 1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 04 листопада 2015 року.Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 18 травня 2004 року, виданим Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради, 55/100 частин житлового будинку (квартира № 1) з належними до нього надвірними спорудами по АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належало: ОСОБА_4 - 9/100 частин, ОСОБА_1 - 9/100 частин та ОСОБА_3 - 37/100 частин. На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 26 грудня 2014 року ОСОБА_4 подарував належну йому частку (9/100 частин) у вказаному житловому будинку ОСОБА_3 . Таким чином, станом на 2015 рік ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належало 9/100, а ОСОБА_3 - 46/100 часток у домоволодінні (квартира № 1 в цілому).Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 23 лютого 2011 року, виданим Виконавчим комітетом Чернівецької міської ради, підтверджується, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить чотирикімнатна квартира АДРЕСА_4 . Згідно з Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 26 жовтня 2017 року № 101630693 ОСОБА_1 належить на праві спільної часткової власності 1/4 частка, а ОСОБА_7 - 3/4 частки у квартирі АДРЕСА_5 .10 листопада 2016 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 1849.Після укладення шлюбу ОСОБА_2 вселилася у квартиру АДРЕСА_1, співвласником якої є її чоловік - ОСОБА_3 ОСОБА_1 не давала згоди на вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру.Згідно з висновком за результатами розгляду матеріалів ЖЕО від 05 лютого 2018 року № 2464 позивач ОСОБА_1 зверталася до Шевченківського відділу поліції Чернівецького відділу поліції Головного управління національної поліції в Чернівецькій області (далі - Шевченківський ВП Чернівецького ВП ГУНП в Чернівецькій області) з проханням вжити заходів відносно її колишнього чоловіка ОСОБА_3, який з липня 2016 року по час звернення перешкоджає їй у доступі до квартири АДРЕСА_1, співвласником якої вона є. Під час проведення перевірки ОСОБА_3 повідомив, що з листопада 2013 року ОСОБА_1 не проживає у вказаній квартирі, оскільки переїхала у квартиру АДРЕСА_3 . У 2016 році ОСОБА_3 одружився з ОСОБА_2 і з того часу проживає з нею у спірній квартирі, підтвердивши, що змінив замки у квартирі АДРЕСА_1 .Висновком за результатами розгляду матеріалів ЖЕО від 24 лютого 2018 року № 8476 та від 02 травня 2018 року № 8478 підтверджується, що до Шевченківського ВП Чернівецького ВПГУНП в Чернівецькій області зверталася ОСОБА_2, мешканка квартири АДРЕСА_1, яка просила вжити заходів відносно позивача ОСОБА_1, яка втручається в її та її чоловіка особисте життя, а саме 23 квітня 2018 року приблизно о 16 годині 00 хвилин прийшла на подвір`я та стала знімати на мобільний телефон їх особисті речі, при цьому принижувала їх честь та гідність.Згідно з висновком будівельно-технічної експертизи № 18021, складеним 26 лютого 2018 року судовим експертом Лещишином В. В., площа ідеальної частки співвласника 9/100 частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (без врахування площі коридору загального користування), становить: загальна площа - 15,59 кв. м, житлова площа - 11,23 кв. м. Технічна можливість виділу 9/100 частин житлового будину літ. "А" (квартири АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами: гаражем літ. "Б" та криницею літ. "І" загального користування відповідно до вимог будівельних норм і правил відсутня. Варіанти розподілу 55/100 часток житлового будинку (квартири АДРЕСА_1 з належними до нього будівлями та спорудами у співвідношенні до часток співвласників (46/100 та 9/100) не є можливим запропонувати, оскільки відсутня технічна можливість проведення такого розподілу. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.За змістом статті 156 ЖК Української РСР, члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним житлове приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.При цьому, частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення про те, що громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей.За змістом зазначених норм право користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.Право членів сім`ї власника будинку користуватися цим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.У рішенні від 02 рудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) ЄСПЛ зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідача.Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2018 року у справі № 1326/1314/2012 (провадження № 14-358звц18).За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову з огляду на те, що спірна квартира є об`єктом спільної часткової власності, правовий режим якої визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників; співвласники мають рівні права у здійсненні права власності, відтак ОСОБА_2 як член сім`ї (дружина) власника частки у квартирі - ОСОБА_3, за його згодою, має право на проживання в ній.Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 464/1129/18 (провадження № 61-9577св19).За встановлених в цій справі обставинВерховний Суд дійшов висновку, що в даному конкретному випадку відсутні підстави для задоволення позову, зважаючи на те, що, на відміну від третьої особи, ОСОБА_1 є співвласником незначної частки у спірній квартирі, має у власності інше житло, зокрема квартиру АДРЕСА_3, в якій фактично проживає, у зв`язку з чим виселення відповідача ОСОБА_2, яка вселилася у спірне житлове приміщення за згодою іншого співвласника - свого чоловіка ОСОБА_3, матиме наслідком порушення справедливого балансу, а отже, буде непропорційним. При цьому позивачем не доведено, що відповідач чинить їй перешкоди в користуванні власністю, а її виселеннявід чоловіка, якому встановлена ІІ група інвалідності, переслідує легітимну мету, визначену в пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував, що положення статей 358 та 383 ЦК України конкурують між собою.Так, стаття 383 ЦК України регламентує основні права власників житлового будинку або квартири. Одним з найважливіших з них є можливість власника використовувати квартиру або будинок для власного проживання або проживання членів його сім`ї, інших осіб. З цього права випливає обов`язок власника використовувати житло лише за цільовим призначенням, тобто законодавець передбачає неможливість використання житла для інших цілей, не сумісних з нормальними умовами життя людини. Разом з тим стаття 358 ЦК України регламентує порядок здійснення права спільної часткової власності. Так, співвласникам, як і кожному окремому власнику речі, належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, що перебуває в їх спільній частковій власності. Зазначені правомочності співвласники об`єкта права спільної часткової власності відповідно до частини першої статті 358 ЦК України мають здійснювати за взаємною згодою. Форма її вираження цією нормою не встановлюється. Згода може бути виражена, наприклад, у формі письмового договору, наданого доручення одному із співвласників чи іншій особі на вчинення тієї чи іншої дії, у вигляді нотаріально оформленої довіреності тощо.Підстави для виселення ОСОБА_2 як такої, що не порушує право спільної часткової власності ОСОБА_1, були відсутні (див. постанову Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 464/1129/18, провадження № 61-9577св19).Таким чином, суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення.Відповідно до статті 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ:Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.Постанову Чернівецького апеляційного суду від 11 вересня 2019 року скасувати, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 22 травня 2019 року залишити в силі.Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук