розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Брушко Інна Ігорівна, на рішення Суворовського районного суду міста Херсона від 12 листопада 2015 року в складі судді Гонтар Д. О. та постанову Херсонського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Базіль Л. В., Бугрика В. В., Полікарпової О. М.,

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу та відсотків за договорами позики.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 травня 2006 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 15 000 грн зі сплатою 5 %, які вона зобов`язалася повернути

у строк на вимогу позикодавця.

17 листопада 2006 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу 2 000 дол. США, що еквівалентно 44 140 грн, та 5 000 грн зі сплатою 5 % щомісяця, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути на вимогу ОСОБА_1

24 листопада 2006 року сторони уклали договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 15 000 грн зі сплатою 5 %, які ОСОБА_2 зобов`язалася повернути на вимогу.

Також 01 грудня 2006 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу 10 000 грн зі сплатою 5 %, які остання зобов`язалася повернути на вимогу.

26 жовтня 2007 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір позики, згідно з умовами якого позивач передав відповідачу 7 000 дол. США, що станом на день звернення до суду еквівалентно 154 490 грн, зі сплатою 5 % щомісяця, які позичальник зобов`язалася повернути на вимогу позикодавця.

30 січня 2008 року сторони уклали договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу 4 000 дол. США, що станом на день звернення до суду еквівалентно 88 280 грн, а ОСОБА_2 зобов`язалася повернути кошти через місяць з урахуванням винагороди, яка становила 250 дол. США, що еквівалентно 5 517,50 грн, а всього - 4 250 дол. США, що еквівалентно 93 797,50 грн.

13 жовтня 2008 року позивач та відповідач уклали договір позики, згідно

з умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 5 000 дол. США, що станом на день звернення до суду еквівалентно 110 350 грн, які остання зобов`язалася повернути у строк до 12 грудня 2008 року.

На підтвердження фактів отримання грошових коштів відповідач склала розписки. ОСОБА_2 не виконала взятих на себе зобов`язань, на письмову вимогу ОСОБА_1 від 08 червня 2015 року грошові кошти не повернула.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму позики за договорами позики у розмірі 45 000 грн та

18 000 дол. США з конвертацією в національну валюту на день платежу, проценти за користування грошовими коштами у розмірі 238 000 грн та

43 200 дол. США з конвертацією в національну валюту на день платежу.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Суворовського районного суду міста Херсона від 12 листопада 2015 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 45 000 грн та 18 000 дол. США, що еквівалентно 409 624,33 грн, проценти за користування грошовими коштами у розмірі 238 000 грн та 43 200 дол. США, що еквівалентно 983 098,38 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 654 грн у рахунок відшкодування судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідач не виконала взятих на себе за договорами позики зобов`язань з повернення коштів, тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 17 жовтня 2017 року

(в складі колегії суддів: Склярської І. В., Пузанової Л. В., Семиженка Г. В.) рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами з 238 000 грн до 28 000 грн, з 983 098,38 грн, що еквівалентно 43 200 дол. США, до 977 409,15 грн, що еквівалентно 42 950 дол. США.

В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору в цілому є правильними, підтверджуються наявними

у справі доказами. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість застосування позовної давності, оскільки вона застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, проте відповідну заяву подано лише до апеляційного суду. Також апеляційний суд виходив з того, що у договорах позики від 11 травня,

24 листопада, 01 грудня 2006 року та 30 січня 2008 року не зазначено конкретних процентних ставок за користування позиченими коштами, а визначено процентну суму винагороди, що є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів за вказаними договорами.

Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року (в складі колегії суддів: Стрільчука В. А., Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О.) рішення апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції розглянув справу, не повідомивши ОСОБА_2 належним чином про час та місце судового засідання. При цьому, суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що позовна заява подана ОСОБА_1 з пропуском позовної давності, а також те, що відповідач була неналежно повідомлена про час і місце розгляду справи

у суді першої інстанції.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу та відсотків за користування коштами за договорами позики від 30 січня 2008 року та від 13 жовтня 2008 року, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні таких вимог.

Рішення місцевого суду змінено в частині стягнення боргу за договорами позики у доларах США з 18 000 дол. США до 9 000 дол. США, що еквівалентно 241 482,60 грн, в частині стягнення відсотків за користування коштами

з 238 000 грн до 27 250 грн, з 43 200 дол. США до 42 950 дол. США, що еквівалентно 1 152 408,63 грн, в частині розміру судового збору з 3 654 грн до 2 784,34 грн.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 956,61 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зі змісту письмових розписок про отримання відповідачем від позивача у борг коштів, вбачається, що деякі з них мають визначений сторонами строк повернення отриманих коштів. Строк виконання договору позики від 30 січня 2008 року настав 30 лютого 2008 року, а договору позики від 13 жовтня 2008 року - 12 грудня 2008 року, з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 30 липня 2015 року, тому вимоги у цій частині заявлені з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем в апеляційній скарзі, що є підставою для відмови у задоволенні вказаних позовних вимог. При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що відповідач не була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Брушко І. І., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що договорами позики від 30 січня 2008 року та від 13 жовтня 2008 року визначено строк їх дії до 30 лютого 2008 року та 12 грудня 2008 року відповідно, тому суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги в цій частині, які заявлені поза межами позовної давності.

Позовна давність за договорами позики від 11 травня 2006 року, 17 листопада 2006 року, 24 листопада 2006 року, 01 грудня 2006 року, 26 жовтня 2007 року спливла 11 травня 2009 року, 17 листопада 2009 року, 24 листопада 2009 року, 01 грудня 2009 року, 26 жовтня 2010 року відповідно. Відповідач заявив про застосування позовної давності, тому в задоволенні вказаних вимог також необхідно відмовити, оскільки з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 30 липня 2015 року.

Суди не встановили справжньої правової природи укладених між сторонами договорів та дійшли помилкового висновку про укладення договорів позики.

Крім того, суди не правильно визначили розмір відсотків за спірними правочинами.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказував, що доводи відповідача не підтверджені належними та допустимими доказами. Відповідач не виконала свої зобов`язання за договорами позики, тому порушені права позивача підлягають захисту

в судовому порядку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 18 березня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 11 травня 2006 року укладено договір позики, за умовами якого остання отримала у борг 15 000 грн. У розписці від 11 травня 2006 року зазначено про 5 %

з урахуванням преміальних та зобов`язання повернути борг у строк.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 17 листопада 2006 року уклали договір позики, відповідно до умов якого остання отримала у борг 2 000 дол. США, а також 5 000 грн зі сплатою 5 % щомісяця зі строком повернення до вимоги.

Згідно з договором позики від 24 листопада 2006 року ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_1 15 000 грн зі строком повернення до вимоги з урахуванням 5 % винагороди.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01 грудня 2006 року уклали договір позики, за умовами якого остання отримала у борг 10 000 грн зі строком поверненням до вимоги з урахуванням 5 % винагороди.

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 жовтня 2007 року укладено договір позики, відповідно до якого остання отримала у борг 7 000 дол. США зі сплатою 5 % щомісяця, зобов`язавшись повернути кошти у строк.

Відповідно до договору позики від 30 січня 2008 року ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_1 4 000 дол. США на період - один місяць, зобов`язалася повернути у розмірі 4 250 дол. США з врахуванням винагороди.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 жовтня 2008 року уклали договір позики, відповідно до умов якого остання отримала у борг 5 000 дол. США зі строком повернення до 12 грудня 2008 року.

Позивач 08 червня 2015 року направив на адресу відповідача письмову вимогу про повернення грошових коштів за вищезазначеними договорами позики протягом 30 днів з моменту отримання вимоги, проте вказана вимога залишена без виконання, заборгованість за договорами позики не погашена.

ОСОБА_2 не була повідомлена належним чином про розгляд справи у суді першої інстанції та в апеляційній скарзі заявила про застосування позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) ) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які

є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша

статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша

статті 1049 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконувала, то суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення останньою своїх зобов`язань за вказаними правочинами та обґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідач подала заяву про застосування позовної давності в суді апеляційної інстанції.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення за відсутності відповідача, не повідомленої про час і місце розгляду справи належним чином, позбавив її можливості надати пояснення стосовно заявлених позовних вимог, навести свої доводи та міркування, надати докази на їх підтвердження, заявити клопотання, у тому числі й щодо застосування позовної давності.

Отже, ОСОБА_2 правомірно заявила про застосування позовної давності в суді апеляційної інстанції, оскільки не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження

Встановивши, що строк виконання договору позики від 30 січня 2008 року настав 30 лютого 2008 року, а договору позики від 13 жовтня 2008 року -12 грудня 2008 року, з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 30 липня 2015 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вимоги в цій частині заявлені з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем в апеляційній скарзі, що

є підставою для відмови у задоволенні вказаних вимог.

Разом з тим, іншими договорами позики від 11 травня 2006 року,

17 листопада 2006 року, 24 листопада 2006 року, 01 грудня 2006 року та

26 жовтня 2007 року не встановлено строк повернення позики, а позивач

08 червня 2015 року направив на адресу відповідача письмову вимогу про повернення грошових коштів за вищезазначеними договорами позики протягом 30 днів з моменту отримання вимоги, проте зазначена вимога залишена без виконання.

Суди встановили, що за договорами позики від 11 травня 2006 року,

17 листопада 2006 року, 24 листопада 2006 року, 01 грудня 2006 року та

26 жовтня 2007 року відповідач отримала позику у розмірі 45 000 грн

та 9 000 дол. США. Оскільки у цих договорах не було встановлено строк виконання зобов`язання, вимога про повернення грошових коштів за вказаними правочинами направлена позивачем 08 червня 2015 року, відповідач не заперечувала щодо отримання цієї вимоги, а до суду ОСОБА_1 звернувся 30 липня 2015 року, то позовна давність в цій частині не спливла.

Таким чином за вищевикладеними правочинами підлягає стягненню сума позики у розмірі 45 000 грн та 9 000 дол. США.

Проте з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України,

а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно у національній валюті України.

Таким чином, визначення у резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті позики, але і гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів, не відповідає вимогам законодавства, є зайвим і неправильним, у зв`язку із чим, постанову апеляційного суду необхідно змінити в цій частині, виключивши посилання на гривневий еквівалент стягуваних сум.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження

Крім того Верховний Суд не погоджується з постановою апеляційного суду в частині визначення розміру відсотків за договорами позики, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Договорами позики від 11 травня 2006 року, 24 листопада 2006 року, 01 грудня 2006 року передбачено сплату 5 % преміальних (винагороди). При цьому зазначеними правочинами не передбачено виплату вказаних преміальних (винагороди) щомісяця до дня повернення позики.

Отже, розмір відсотків за договором позики від 11 травня 2006 року становить 750 грн (15 000 грн ? 5 %). Розмір відсотків за договором позики від 24 листопада 2006 року становить 750 грн (15 000 грн ? 5 %). Розмір відсотків за договором позики від 01 грудня 2006 року становить 500 грн (10 000 грн ? 5 %).

Оскільки у договорах позики від 11 травня 2006 року, 24 листопада 2006 року та 01 грудня 2006 року не встановлено обов`язок щомісячно сплачувати проценти, обов`язок по їх сплаті виник у боржника після пред`явлення вимоги, то позовна давність у цій частині не спливла.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 лютого

2021 року у справі № 203/6896/14-ц (провадження № 61-930св20).

Договорами позики від 17 листопада 2006 року та 26 жовтня 2007 року передбачено сплату 5 % щомісяця, тому відсотки за цими договорами підлягали до виплати щомісяця до дня повернення позики. Під час розрахунку заборгованості за відсотками за вказаними правочинами Верховний Суд враховує заяву відповідача про застосування позовної давності.

У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті).

Оскільки договори позики від 17 листопада 2006 року та 26 жовтня 2007 року встановлюють окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача сплачувати відсотки щомісяця, то незалежно від визначення строку позики право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення щомісячного платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу за відсотками починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Невнесені до моменту звернення позикодавця до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Отже початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за відсотками за договорами позики від 17 листопада 2006 року та 26 жовтня 2007 року визначається за кожним черговим платежем з моменту його прострочення.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10цс18).

Як встановлено вище, позивач 08 червня 2015 року направила на адресу відповідача письмову вимогу про повернення грошових коштів за договорами позики протягом 30 днів з моменту отримання вимоги.

Після пред`явлення вимоги про повернення грошових коштів право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, проте такі вимоги не є предметом цього позову.

Отже позивач має право на стягнення відсотків за договором позики

від 17 листопада 2006 року за період з 30 липня 2012 року по 08 липня

2015 року у розмірі 3 500 дол. США (2 000 дол. США ? 5 % ? 35 місяців)

та 8 750 грн (5 000 грн ? 5 % ? 35 місяців).

Також позивач має право на стягнення відсотків за договором позики

від 26 жовтня 2007 року за період з 30 липня 2012 року до 08 липня 2015 року у розмірі 12 250 дол. США (7 000 дол. США ? 5 % ? 35 місяців).

Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем за процентами за договорами позики складає 10 750 грн (750 грн + 8 750 грн + 750 грн +

+ 500 грн) та 15 750 дол. США (3 500 дол. США + 12 250 дол. США).

На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги в частині визначення розміру відсотків за договорами позики є частково обґрунтованими, тому постанова апеляційного суду

в зазначеній частині підлягає зміні, а саме суму коштів, визначених судом до стягнення як відсотки за договором позики слід зменшити з 27 250 грн

до 10 750 грн, з 42 950 дол. США до 15 750 дол. США.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що договорами позики від 30 січня 2008 року та від 13 жовтня 2008 року визначено строк їх дії

до 30 лютого 2008 року та 12 грудня 2008 року, відповідно, тому суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги в цій частині, які заявлені поза межами строку позовної давності, оскільки рішення місцевого суду скасовано в цій частині судом апеляційної інстанції та у задоволенні вказаних позовних вимог відмовлено.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що позовна давність за договорами позики від 11 травня 2006 року, 17 листопада 2006 року, 24 листопада 2006 року, 01 грудня 2006 року та 26 жовтня 2007 року спливла через три роки з моменту їх укладення, оскільки вказаними правочинами не встановлений строк повернення позики, а письмову вимогу про повернення грошових коштів позивач направив відповідачу 08 червня 2015 року, до суду звернувся 30 липня 2015 року, тобто вимоги про стягнення суми позики заявлені у межах позовної давності. Крім того, доводи касаційної скарги щодо початку перебігу позовної давності з моменту фактичного укладення договорів позики спростовуються змістом статей 261, 1049 ЦК України.

Доводи касаційної скарги, що суди не встановили справжньої правової природи укладених між сторонами договорів та дійшли помилкового висновку про укладення договорів позики, спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень. У мотивувальній частині судових рішень наведено дані про встановлені судами обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини,

а також оцінку всіх доказів, з яких суди виходили при задоволенні грошової вимоги.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи. Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення в частині стягнення суми боргу у розмірі 45 000 грн, а також судове рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу, відсотків за користування коштами за договорами позики від 30 січня 2008 року, від 13 жовтня 2008 року та в частині зменшення стягнутого боргу за договором позики у доларах США ухвалені

з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення у зазначеній частині необхідно залишити без змін.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права

в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків за користування коштами та визначення у резолютивній частині судового рішення апеляційного суду заборгованості не лише у валюті позики, але і гривневому еквіваленті, Верховний Суд вважає необхідним змінити постанову апеляційного суду в цій частині.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Оскільки судом касаційної інстанції змінено оскаржувані судові рішення, то

з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути 1 349,73 грн судового збору за подання до суду позовної заяви, а з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 2 534,85 грн та 7 373,68 грн судового збору за подання до суду апеляційної та касаційної скарг.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

Отже, за результатом розгляду спору з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 8 558,80 грн судового збору.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Брушко Інна Ігорівна, задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду міста Херсона від 12 листопада

2015 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 12 квітня

2019 року в частині стягнення суми боргу у розмірі 45 000 (сорока п`яти тисяч) гривень залишити без змін.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу та відсотків за користування коштами за договорами позики від 30 січня 2008 року та від 13 жовтня

2008 року залишити без змін.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу за договором позики

у доларах США шляхом зменшення стягнутого боргу з 18 000 дол. США

до 9 000 дол. США залишити без змін.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року змінити

в частині стягнення відсотків за користування коштами та в частині розподілу судових витрат.

Зменшити суму боргу в частині стягнення відсотків за користування коштами

з 27 250 (двадцяти семи тисяч двохсот п`ятдесяти) гривень до 10 750 (десяти тисяч сімсот п`ятдесяти) гривень, з 42 950 (сорока двох тисяч дев`ятисот п`ятдесяти) доларів США до 15 750 (п`ятнадцяти тисяч сімсот п`ятдесяти) доларів США.