Іменем України31 березня 2021 рокумісто Київсправа № 552/2998/17провадження № 61-8209св19Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Ступак О. В.,суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,відповідач - ОСОБА_2,розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 листопада 2017 року у складі судді Яковенко Н. Л. та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 березня 2019 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Бондаревьскої С. М., Кузнєцової О. Ю.,ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права користування жилим приміщенням, вселення, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні будинком.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що з 1997 року проживала однією сім`єю з ОСОБА_1, у 2006 році ними придбано житловий будинок у АДРЕСА_1, де вони почали проживати з відповідачем. Також зазначила, що у 2007 році з відповідачем зареєстрували шлюб, а у 2010 році вона зареєструвала своє постійне місце проживання у будинку АДРЕСА_1 . Посилалася на те, що у лютому 2017 року дізналася про наявність судового рішення від 09 лютого 2017 року про розірвання шлюбу. Відповідач почав вимагати, щоб позивач залишила місце проживання у будинку на АДРЕСА_1 . 14 березня 2017 року позивач виявила, що відповідач змінив замки у будинку, не впускав її до будинку та повідомив, що відмовляється надати її особисті речі. З урахуванням наведеного просила суд визнати за нею право користування будинком АДРЕСА_1, вселити до будинку та зобов`язати відповідача не чинити їй перешкоди в користуванні будинком.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти задоволення позову, звернувся до суду із зустрічним позовом про виселення позивача без надання іншого жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку. Посилався на те, що є власником будинку АДРЕСА_1, шлюб з позивачем ОСОБА_1 розірвано, вона зареєстрована у будинку з 03 жовтня 2010 року. 22 лютого 2017 року за домашньою адресою у будинку АДРЕСА_1 виявив зникнення металевого сейфа з особистими документами, грошовими коштами, звернувся до правоохоронних органів, відповідна інформація внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Зазначав, що подальше проживання ОСОБА_1 у будинку створює загрозу його життю та здоров`ю, збереженню майна також остання вчиняє сварки.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 20 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування жилим приміщенням у будинку АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_1 до будинку АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні жилим будинком АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_1 є колишнім членом сім`ї власника житлового будинку на АДРЕСА_1, була вселена до будинку зі згоди ОСОБА_2 як власника, будучи членом його сім`ї (дружиною). При цьому припинення сімейних відносин між позивачем та відповідачем в силу норм статті 156 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України не позбавляє ОСОБА_1 права користування жилим будинком АДРЕСА_1 . Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд виходив із того, що ОСОБА_2 не надав до суду жодних доказів на підтвердження тієї обставини, що ОСОБА_1 допускала систематичне порушення правил співжиття, а також того, що до неї вживалися заходи попередження, які не дали позитивних результатів, відтак підстав для її виселення за матеріалами справи не установлено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_2 не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, які б обумовили для ОСОБА_1 настання наслідку у вигляді виселення її із належного відповідачу жилого приміщення.

Так, матеріалами справи установлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 склались явні неприязні стосунки. Про зазначене свідчить факт відкриття кримінального провадження № 12017170040000993 за заявою ОСОБА_2 від 04 березня 2017 року стосовно того, що 22 лютого 2017 року його колишня дружина ОСОБА_1 заволоділа документами на будинок, земельну ділянку, квартиру та грошовими коштами у сумі 450 000, 00 грн, 85 000, 00 дол. США та 7 000, 00 євро шляхом викрадення їх із металевого сейфу з будинку ОСОБА_2 . Проте внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення не є доказом наявності протиправної поведінки ОСОБА_1 за відсутності відповідного вироку суду, де було б доведено її вину та притягнуто до відповідальності. Твердження в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_3 як власник домоволодіння має беззаперечне право на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном, проте ОСОБА_1 таке його право порушує, а тому воно підлягає судовому захисту, є необґрунтованим, оскільки позивач вселилась у спірне жиле приміщення на законних підставах, в добровільному порядку з нього не виселялася, доказів систематичного порушення нею правил співжиття чи застосування до неї заходів впливу до суду не надано, при цьому сам лише факт розірвання шлюбу між сторонами не може свідчити про наявність підстав для виселення ОСОБА_1 .

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій ОСОБА_2 у квітні 2019 року до Верховного Суду, заявник просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що судами не враховано тієї обставини, що позивач є власником спірного будинку, а отже, має право вимагати від ОСОБА_1 усунення перешкод у користуванні його власністю. Суди не звернули увагу, що сервітут припиняється у разі спливу строку, на який його було встановлено, або припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Крім того, справу розглянуто із порушенням правил виключної підсудності, про що відповідач заявляв під час розгляду справи у суді першої інстанції, оскарживши у відповідній частині ухвалу суду про відкриття провадження. Більше того, 20 лютого 2019 року Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 552/1091/18 ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірним приміщенням.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) та у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, а касаційну скаргу необхідно задовольнити частково.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 09 жовтня 2006 року ОСОБА_2 набув у власність житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1, розташований на приватизованій земельній ділянці, площею 900, 00 кв. м, який складається в цілому з: житлового будинку, цегляного, загальною площею 121, 1 кв. м, житловою площею 42, 2 кв. м.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 22 березня 2017 року №83069389, зазначений житловий будинок належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності.

Відповідно до актового запису № 283 у Книзі реєстрації шлюбів Київського відділу реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції сторони зареєстрували шлюб 07 грудня 2007 року.

Згідно із відомостями паспорта ОСОБА_1 вона 03 грудня 2010 року у встановленому законом порядку зареєструвала своє постійне місце проживання на АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 09 лютого 2017 року у справі № 554/9827/16-ц позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено повністю. Шлюб, зареєстрований 07 грудня 2007 року Київським відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Полтавського міського управління юстиції № 283 між сторонами, розірвано.

Суди встановили, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 склалися неприязні стосунки, про що свідчить факт відкриття кримінального провадження № 12017170040000993 за заявою ОСОБА_2 від 04 березня 2017 року стосовно того, що 22 лютого 2017 року його колишня дружина ОСОБА_1 заволоділа документами на будинок, земельну ділянку, квартиру та грошовими коштами у сумі 450 000, 00 грн, 85 000, 00 дол. США, та 7 000, 00 євро шляхом викрадення їх з металевого сейфа з будинку ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї.

У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

За правилом частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності як суб`єктивне цивільне право містить у своєму складі правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших та правомочність захисту.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401- 406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

На підставі порівняльного аналізу застосування норм ЖК Української РСР та ЦК України (435-15) можливо зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена правова норма житлового законодавства не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміють такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не мають тимчасовий характер. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися ними як постійні за законодавством, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою саме по собі не призводить до втрати права користування житловим приміщенням.

Водночас відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що виключно самий факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, що заслуговують на увагу.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення можуть бути застосовані за наявності таких підстав: якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року

у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц

(провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК Української РСР.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20), підстави відступити від нього судом не встановлені.

Отже, у цій справі, задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди першої та апеляційної інстанцій зазначених вимог закону не врахували, не дослідили питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому, зосередившись лише на положеннях статті 116 ЖК Української РСР, не надали оцінки посиланням позивача на статті 319, 321 ЦК України.

Крім того, у справі, що переглядається, апеляційний суд не врахував, що 20 лютого 2019 року Октябрським районним судом м. Полтави у справі № 552/1091/18 ухвалено рішення про задоволення позову ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірним приміщенням.

Наявність протилежних за змістом судових рішень, ухвалених у різних справах за участі тих самих осіб з приводу прав на те саме житло, порушуватиме принцип правової визначеності.

Наведені міркування визначають підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з направлення справи на новий розгляд.

З врахуванням викладеного суду першої інстанції під час нового розгляду необхідно урахувати наявність та дати оцінку згаданому рішенню та встановленим у ньому обставинам.

Стосовно доводів касаційної скарги про порушення правил територіальної підсудності

Відповідно до частини першої статті 109 ЦПК України 2004 року позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Згідно з пунктом 2 частини першої статі 116 ЦПК України (1618-15) 2004 року суд передає справу на розгляд іншому суду, зокрема якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності.

За правилом частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання права користування житловим будинком та вселення до нього, тобто спір є таким, що виник з приводу нерухомого майна.

Позивач звернулася із позовом до суду відповідно до загальних правил територіальної підсудності, за місцем проживання відповідача.

Водночас Верховним Судом встановлено, що ОСОБА_1 у березні 2017 року зверталася із аналогічним позовом до Октябрського районного суду м. Полтави за правилами територіальної підсудності. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 10 травня 2017 року у справі № 554/2169/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у цій справі скасовано з підстав порушення правил територіальної підсудності.

Наведене свідчить, що скасування оскаржуваних рішень з підстав порушення правил територіальної підсудності є необґрунтованим та таким, що обмежуватиме право позивача на доступ до правосуддя.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.