розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Поліщук Н. В., Семенюк Т. А.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, про відібрання дитини від батька та повернення за попереднім місцем проживання.

Позовна заява мотивована тим, що з 17 грудня 2003 року вона та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2014 року.

Від шлюбу сторони мають сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, й щодо якого рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року, визначено місце проживання з матір`ю.

Вона ініціювала зустрічі батька з сином. Так, зокрема, 19 жовтня 2018 року вона з відповідачем погодили час, на який дитина передавалась батьку для спілкування - один тиждень, проте, після закінчення вказаного часу відповідач дитину не повернув, й наразі не повертає, мотивуючи тим, що дитині з батьком буде краще, й сам хлопчик виявляє бажання бути з батьком та не бажає повертатися до матері, оскільки в родині матері його ображають.

Вважала, що батько чинить тиск на позицію дитини у зв`язку із чим вона звернулась із відповідними заявами до Служби у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, правоохоронних органів щодо самочинного відібрання від неї дитини, проте відповідач дитини не повернув. Категорично заперечував повертати сина за визначеним рішенням суду місцем проживання.

Вважала, що відповідач протиправно вчинив дії щодо відібрання дитини.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд відібрати сина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, від батька та повернути за попереднім місцем проживання, визначеним рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року у складі судді Коренюк А. М. позов задоволено.

Відібрано від ОСОБА_2, малолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, й повернуто його за попереднім місцем проживання, визначеним рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року, матері - ОСОБА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року визначено місце проживання дитини з матір`ю, про наявність якого батько дитини обізнаний, відповідач протиправно вчинив дії щодо відібрання дитини у матері, самочинно змінивши її місце проживання, не вжив заходів по поверненню дитини за попереднім місцем проживання, дійшовши до переконання, що залишення дитини за місцем проживання матері не створюватиме жодної реальної небезпеки для життя та здоров`я дитини, й обставини не змінилися так, що повернення суперечитиме інтересам дитини.

Місцевий суд також дійшов висновку, що в родині позивача не вчиняється психологічне та фізичне насилля щодо дитини, оскільки наведене відповідачем не підтверджено належними доказами.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постановою Верховного Суду від 29 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2019 року скасовано.

Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 грудня 2018 року - без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи та ухвалив законне рішення, оскільки рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року визначено місце проживання дитини з матір`ю, про наявність якого батько дитини обізнаний.

Апеляційний суд також вказав, що якщо інший з батьків, з яким дитина не проживає, вважає умови проживання дитини непридатними для неї, то способом захисту прав дитини є пред`явлення позову про зміну місця проживання дитини, а не самочинна зміна її місця проживання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд до Київського апеляційного суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неналежно та неповно встановили обставини справи, надали неправильну оцінку наявним у матеріалах справи доказам щодо домашнього насильства над дитиною при її проживанні з матір`ю.

Вважає, що існує реальна небезпека для життя та здоров`я дитини при проживанні разом з матір`ю, тому не можна було повертати дитину проживати з ОСОБА_1 .

Зазначає, що районний суд помилково застосував до спірних правовідносин Декларацію про права дитини щодо того, що дитина повинна проживати з матір`ю, яка не є частиною законодавства України, не врахувавши при цьому правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18).

Посилається на те, що суд першої інстанції незаконно ухвалив негайно виконати своє рішення, що, на його думку, фактично позбавило його права апеляційного оскарження.

Судами не було враховано думку самої дитини при розгляді справи, а також те, що існує судовий спір про зміну місця проживання дитини.

Також вказує, що суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції не роз`яснив сторонам право відводу суддям після заміни двох суддів зі складу колегії.

Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник вказує порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме: судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України, зокрема: в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави для відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

У частині першій статті 3 цієї Конвенції про права дитини закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року визначено місце проживання дитини з матір`ю, про наявність якого батько дитини обізнаний, відповідач протиправно вчинив дії щодо відібрання дитини у матері, самочинно змінивши місце проживання малолітнього сина сторін, при цьому, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, дослідивши та надавши правову оцінку поданим сторонами доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що відповідачем не доведено, що залишення дитини за місцем проживання матері створить реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

При цьому, при новому розгляді справи апеляційним судом, на виконання вимог частини першої статті 417 ЦПК України, були враховані вказівки, наведені у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у цій справі, та досліджені вказані судом касаційної інстанції обставини.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неналежно та неповно встановили обставини справи, надали неправильну оцінку наявним у матеріалах справи доказам щодо домашнього насильства над дитиною при її проживанні з матір`ю, а також щодо існування реальної небезпеки для життя та здоров`я дитини при проживанні разом з матір`ю, є безпідставними.

Так, відхиляючи аналогічні доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції дослідив та надав правову оцінку наданим ним доказам, правильно вказавши, що надані ним докази є належними та допустимими, проте недостатніми та непереконливими для висновку про залишення позовних вимог без задоволення, оскільки зазначені докази не підтверджують наявність підстав вважати, що залишення дитини за попереднім місцем проживання, створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я.

При цьому, Верховний Суд враховує, що реальна небезпека для життя та здоров`я дитини або, якщо обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам, є єдиною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання за наявності чинного рішення про встановлення місця проживання дитини з тим із батьків, який звернувся до суду із зазначеними вимогами. А ОСОБА_2 належно не довів судам вказаних обставин, що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України (1618-15) .

Доводи заявника щодо кращих умов проживання, оцінки інтересів дитини щодо проживання з кожним із батьків, тощо, не заслуговують на увагу та не впливають на правильність вирішення судами цієї справи, оскільки ці обставини не входять до предмету доказування у цій справі, а мають значення для вирішення спору про встановлення місця проживання дитини або зміни такого місця проживання.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що статтею 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина. А тому, якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред`явлення позову про зміну місця проживання дитини, а не самочинна зміна її місця проживання.

При цьому, як було вказано судом, та зазначено в касаційні скарзі наразі такий спір вирішується в Шевченківському районного суді міста Києва, тому саме в тій справі буде вирішено доцільність проживання дитини з тим, чи іншим із батьків, враховуючи якнайкраще забезпечення інтересів дитини.

Колегія суддів звертає увагу на доводи заявника про те, що суд першої інстанції керувався, у тому числі положеннями статті 6 Декларації прав дитини, не врахувавши, що ця Декларація не є міжнародним договором, не є нормативним документом обов`язкового характеру у правовій системі України, у той час як Конвенція про права дитини (в якій реалізовано принцип домінанту інтересів дитини над усіма іншими), ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України. Проте, помилкове посилання суду на Декларацію прав дитини, не є підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення, оскільки справа по суті судом вирішена правильно.

Доводи заявника про те, що суд першої інстанції незаконно ухвалив негайно виконати своє рішення, що, на його думку, фактично позбавило його права апеляційного оскарження, є безпідставним, оскільки відповідно до пункту частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах, зокрема, про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

Верховний Суд також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судами не було враховано думку самої дитини при розгляді справи, а також те, що існує судовий спір про зміну місця проживання дитини, оскільки судом апеляційної інстанції перед учасниками справи ставилось на обговорення питання щодо висловлення дитиною у судовому засіданні своєї думки, проте ні позивач, ні відповідач не вважали це доцільним. А існування окремого судового спору про зміну місця проживання дитини не впливає на правильність вирішення спору за позовом ОСОБА_1 про відібрання дитини від батька та повернення за попереднім місцем проживання, оскільки на час розгляду справи, яка переглядається Верховним Судом, існує чинне рішення Апеляційного суду м. Києва від 12 квітня 2017 року, яким визначено місце проживання дитини сторін з матір`ю.

Доводи касаційної скарги щодо обґрунтованості відводу суддям апеляційного суду, а також про те, що суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції не роз`яснив сторонам право відводу суддям після заміни двох суддів зі складі колегії, не знайшли свого підтвердження при дослідженні Верховним Судом матеріалів справи.

Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи, які стосуються предмету доказування, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

При цьому, справу було вирішено судом у порядку статті 401 ЦПК України у попередньому судовому засіданні, тому клопотання ОСОБА_2 про виклик учасників справи в судове засідання для надання додаткових пояснень судом не розглядається.