розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Високопільського районного суду Херсонської області, у складі судді Дамчука О. О., від 08 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Бездрабко В. О., Приходько Л. А., від 17 грудня 2020 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Херсонської обласної державної адміністрації, про надання дозволу на тимчасовий виїзд малолітньої дитини до Автономної Республіки Крим без згоди батька.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона та відповідач є батьками

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка зазначала, що у

м. Ялта Автономної Республіки Крим проживають її батьки та бабуся, до яких вона має намір з`їздити з сином на день його народження з метою організації свята для дитини та відпочинку на узбережжі моря, що значно покращить фізичний та моральний стан дитини, однак відповідач не надає згоди на виїзд сина до Автономної Республіки Крим.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, позивачка просила суд надати дозвіл на тимчасовий виїзд її сина ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею до Автономної Республіки Крим, м. Ялта у період з 15 грудня 2020 року по 15 січня 2021 року з метою відвідування близьких родичів та оздоровлення дитини; зазначити у резолютивній частині рішення про можливість дії рішення (у разі закриття контрольно-пропускного пункту на період дії рішення) з моменту відкриття контрольно-пропускних пунктів в`їзду та виїзду на межі з АР Крим, терміном до 1 місяця. Також ОСОБА_1 просила зобов`язати орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Херсонської обласної державної адміністрації надати висновок відносно доцільності виїзду дитини

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю ОСОБА_1 до Автономної Республіки Крим, м Ялта у період з 15 грудня 2020 року по 15 січня 2021 року, з метою відвідування близьких родичів та оздоровлення дитини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Високопільського районного суду Херсонської області від 08 жовтня 2020 року у позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження конкретної адреси місця перебування дитини на території Автономної Республіки Крим та дати повернення дитини на територію України, що виключає можливість встановити чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини. Суд першої інстанції зазначив, що сама по собі поїздка на тимчасово окуповану частину території України не є безумовним свідченням того, що це відповідає найкращим інтересам дитини, зважаючи також на встановленні карантинні обмеження у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), оскільки існує реальна загроза життю та здоров`ю дитини. Крім того, суд першої інстанції виходив також із того, що будуть порушені права батька дитини щодо участі у її вихованні та можливості особистого спілкування з нею, оскільки судом встановлено, що позивачка перешкоджає батькові дитини спілкуватися з сином, у зв`язку з чим пред`явлено позов про встановлення днів спілкування з дитиною, який знаходиться на розгляді суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 17 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 08 жовтня

2020 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження посилання ОСОБА_1 на необхідність оздоровлення дитини саме на території Автономної Республіки Крим, а також того, що такий виїзд дитини буде відповідати її найкращим інтересам. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що територія Автономної Республіки Крим є тимчасово окупованою територією України внаслідок збройної агресії Російської Федерації і виїзд дитини на окуповану територію не може гарантувати безпеку дитині, яка перебуває під захистом держави, та може призвести до порушення статті 3 Конвенції про права дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 08 жовтня

2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 грудня

2020 року і направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року у справі

№ 753/4245/18-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 487/5423/19,

від 31 серпня 2020 року у справі № 753/9330/17, від 13 червня 2019 року

у справі № 344/11069/18, від 07 листопада 2018 року у справі № 507/306/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявниця вказує також на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції порушено розумні строки розгляду справи. Заявниця посилається на те, що постанова суду апеляційної інстанції не підписана колегією суддів. Вказує, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки нотаріально засвідченій заяві відповідача про надання згоди малолітньому ОСОБА_2 на тимчасову поїздку до Автономної Республіки Крим з 17 березня

2020 року по 17 червня 2020 року. ОСОБА_1 зазначає, що суди безпідставно відхилили надані нею докази на підтвердження родинних зв`язків з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 й не врахували, що відповідач не заперечував проживання родичів позивачки на території Автономної Республіки Крим. В той же час відповідач не приймає участі у вихованні дитини, матеріально не допомагає, перебуває під слідством. Також вказує, що суди безпідставно дійшли висновку про відсутність у неї наміру повертатись з дитиною до місця їхнього постійного проживання. Посилається на те, що суди не мотивували свої висновки стосовно існування реальної загрози життю та здоров`ю дитини, не врахували, що вона як мати дбає про безпеку свого сина та особисто відповідає за його життя та здоров`я.

У визначений судом строк відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом з матір`ю. Батько дитини проживає окремо.

Звертаючись до суду з позовом про надання дозволу на виїзд малолітнього сина ОСОБА_3 за межі адміністративного кордону до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Ялта у період з 15 грудня 2020 року по 15 січня 2021 року у супроводі матері без згоди батька, ОСОБА_1 посилалась на те, що такий виїзд пов`язаний з відвідуванням її близьких родичів та оздоровленням дитини, спрямований на покращення фізичного та морального стану сина. На підтвердження конкретної адреси місця перебування дитини на тимчасово окупованій території України Автономної Республіки Крим у м. Ялта позивачем надано копію паспортів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

У провадженні Херсонського міського суду Херсонської області на розгляді перебуває справа № 766/104/19 за позовом ОСОБА_2 до

ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити певні дії та визначення способу участі у вихованні дитини, за зустрічним позовом ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав та стягнення аліментів.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані поважати дитину.

Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

За вимогами статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Частиною третьою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (435-15) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

У пункті 3 Порядку в`їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2015 року № 367 (367-2015-п) , в'їзд на тимчасово окуповану територію України громадян України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти в`їзду-виїзду за умови пред`явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб

пунктами 3-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) .

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) , установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) дійшла висновку про те, що дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон дитини у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання, за відсутності другого з батьків може бути наданий на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Cуд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги щодо надання дозволу на виїзд дитини до Автономної Республіки Крим у період з 15 грудня 2020 року по 15 січня 2021 року без згоди та супроводу батька не підлягають задоволенню у зв`язку із недоведеністю обґрунтованості позовних вимог, оскільки позивачкою не надано доказів на підтвердження необхідності оздоровлення дитини у вказаний період на території Автономної Республіки Крим, а також того, що такий виїзд дитини буде відповідати її найкращим інтересам. При вирішенні спору судами взято до уваги, що на розгляді Херсонського міського суду Херсонської області перебуває справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Суворовської районної у м. Херсоні ради, служба у справах дітей Корабельної районної у м. Херсоні ради, про зобов`язання вчинити певні дії та визначення способу участі у вихованні дитини, а також за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей Суворовської районної у м. Херсоні ради, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів. Отже судами надана оцінка інтересам дитини, взято до уваги обставини, які можуть свідчити про наявність ризику, що дитина може не повернутись на територію України.

Верховний Суд у відповідності до положень частини другої статті 400 ЦПК України не наділений компетенцією встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів враховує, що станом на час касаційного перегляду справи термін, на який позивачка просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд дитини до Автономної Республіки Крим без згоди батька - з 15 грудня

2020 року до 15 січня 2021 року, є неактуальним, а надання такого дозволу без обмеження його відповідним часом чи періодом, про що також просила позивачка, а також без визначення конкретної дати виїзду дитини до досягнення нею 16-річного віку суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права. В той же час у касаційній скарзі ОСОБА_1 вказала, що відповідач під час розгляду справи в суді надавав дозвіл на виїзд малолітнього ОСОБА_6 до АР Крим у період з 17 березня 2020 року по 17 червня 2020 року.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених упостанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

від 23 листопада 2020 року у справі № 753/4245/18-ц, від 21 жовтня

2020 року у справі № 487/5423/19, від 31 серпня 2020 року у справі

№ 753/9330/17, від 13 червня 2019 року у справі № 344/11069/18,

від 07 листопада 2018 року у справі № 507/306/17 є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

Колегією суддів не встановлено підстав для обов`язкового скасування постанови суду апеляційної інстанції на підставі пункту 3 частини першої

статті 411 ЦПК України, на яку посилалась заявниця у касаційній скарзі, оскільки постанова Херсонського апеляційного суду від 17 грудня 2020 року, яка міститься в матеріалах справи, підписана усіма суддями, визначеними на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 листопада 2020 року.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.