розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 08 травня 2020 року у складі судді

Самсонової О. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 липня

2020 року у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Абрамова П. С.,

Пилипчук Л. І.

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй - ОСОБА_1, а також ОСОБА_2, ОСОБА_3 в рівних частках на праві приватної власності належить 7/20 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, що успадковані ними після смерті ОСОБА_4 .

У свідоцтві про право на спадщину не зазначено які конкретно приміщення належать на праві власності позивачу та іншим співвласникам. Тому у їх спільній власності перебувала квартира АДРЕСА_2, що складається з кімнати площею 14,1 кв. м, кухні площею 14,1 кв. м, кімнати площею 17,3 кв. м, сіней площею

8,6 кв. м, загальною площею 54,1 кв. м.

ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Озерськ Челябінської області, Росія.

Спадкова справа після її смерті не відкривалась. Відповідно її частка 7/60 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 ніким не успадкована, тому з 25 червня 2009 року не має власника.

ОСОБА_1, з народження (з ІНФОРМАЦІЯ_2) проживає у 7/20 частинах вказаного домоволодіння. З березня 1957 року зареєстрована за вказаною адресою.

ОСОБА_2 у вказаному домоволодінні не проживала з 1961 року

та не утримувала майно, а ОСОБА_3 ніколи не проживав та не утримував зазначене домоволодіння.

Весь тягар з утримання майна позивач несла сама, піклувалася про нього

та забезпечувала його збереження у придатному для життя стані. Вона здійснювала оплату комунальних послуг, встановлення лічильника, його повірку, страхування будинку, сплату податку за землю тощо.

На даний час будинок потребує капітального ремонту, і ці витрати вона вимушено нестиме самостійно.

Таким чином з грудня 1982 року та з дня смерті її сестри - 25 червня 2009 року вона фактично добросовісно, відкрито і безперервно володіла та користувалася чужим майном, а саме 7/60 частинами домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, яка належала до дня смерті ОСОБА_2,

(а після її смерті власника у вказаної частині домоволодіння немає), утримувала її, підтримувала в належному стані, забезпечувала його збереження

у придатному для життя стані, мешкала.

В зв`язку з наведеним, просила визнати за нею право власності на 7/60 частин житлового будинку з частиною надвірних побудов, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, за набувальною давністю.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 08 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27 липня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач не довела наявності підстав для набуття права власності на спірну частину нерухомого майна за давністю володіння. Тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 ЦК України. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що 7/60 частин спірного будинку після смерті ОСОБА_2 з 25 червня 2009 року не мають власника, а також, не надано доказів, що відсутні спадкоємці після смерті ОСОБА_2, оскільки з свідоцтва про смерть вбачається, що вона померла у Росії, м. Озерськ Челябінської області, тому спадщина також відкрилась у Росії.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу до Верховного Суду,

у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що вона

не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що володіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

ОСОБА_1 посилається на те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, а також необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду

та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України); відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме - частини другої статті 45, частини другої статті 48 Конвенції про правову допомогу і правові відносини

у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, заявник посилається на пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин. які мають значення для правильного вирішення справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу

до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 552/1033/20, витребувано її з Київського районного суду міста Полтави.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, посвідченого 30 грудня 1982 року, спадкоємцями майна ОСОБА_4 є в рівних частках кожен: дочка - ОСОБА_1, дочка - ОСОБА_2, онук - ОСОБА_3 .

Спадкове майно, на яке видано це свідоцтво, складається з 7/20 частин житлового будинку з частиною надвірних побудов, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином частка кожного із спадкоємців у праві спільної часткової власності на будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 складає 7/60.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 16 червня 2015 року

у цивільній справі № 552/2908/15-ц встановлено факт належності ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 30 грудня 1982 року.

Місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою:

АДРЕСА_1, з 20 березня 1957 року, що підтверджується даними домової книги для прописки громадян, проживаючих в будинку АДРЕСА_1,

та даними паспорта громадянина України ОСОБА_1 .

Таким чином судом встановлено, що позивач користується вказаним нерухомим майном як співвласник відповідно до належної їй частки у праві спільної часткової власності на це майно.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується даними свідоцтва про смерть.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України (1618-15) підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності

за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння

не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно

не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір,

що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння

та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором,

що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння

та користування), виключає можливість набуття майна у власність

за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном

не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися

з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Для нерухомого майна тривалість володіння складає десять років.

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності

та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18),

а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження

№ 61-19156св18), від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18).

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився

й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів поданих сторонами у справі, встановив, що позивач достовірно знала, що вона

є співвласником будинку і користується ним саме як співвласник на підставі свідоцтва про право на спадщину, а також достовірно знає, про те,

що користується часткою нерухомого майна, яка належала ОСОБА_2

та часткою, яка належить ОСОБА_3, та що вона не набула права власності

на частку ОСОБА_2 . Суди дійшли правильного висновку про те,

що в даному випадку відсутні правові підстави, передбачені статтею 344 ЦК України, для визнання права власності на майно за набувальною давністю.

Правильним є також висновок суду, що після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина на належне їй майно, - належним відповідачем у даній справі мають бути її спадкоємці. Належних доказів щодо відсутності спадкоємців ОСОБА_2 позивач суду не надала.

Позивач як володілець майна повинна бути впевнена у тому, що на це майно

не претендують інші особи і вона отримала це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, зробили обґрунтований висновок про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, та відсутність правових підстав для задоволення позову.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те,

що позивач не є добросовісним набувачем спірного житлового приміщення,

а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

За встановлених по справі обставин, колегія суддів вважає неприйнятними аргументи касаційної скарги щодо наявності підстав для застосування правил статті 344 ЦК України у спірних правовідносинах, оскільки позивачкою не надано доказів та не доведено добросовісності набуття спірного приміщення,

а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків, викладених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі

№ 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), є необґрунтованими

та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, висновки у яких відповідають вказаній постанові, а норми статті 344 ЦК України до спірних правовідносин застосовано правильно з урахуванням установлених у цій справі обставин.

Доводи касаційної скарги про те, що судами неправильно встановлені обставини справи, не досліджені письмові докази, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень, не заслуговують на увагу, оскільки судами надано належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, а суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того

чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України (1618-15) . Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою

до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне

по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку