розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року у складі судді Бондаря В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство "Сбербанк" (далі - ПАТ "Сбербанк", банк) у січні 2016 року звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1, треті особи: Приватне акціонерне товариство "Футбольний клуб "Чорноморець" (далі - ПрАТ "ФК "Чорноморець"), ОСОБА_2, про стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії на підставі договору поруки.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 15 липня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Дочірній банк Сбербанку Росії"

(далі - ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії"), з 26 листопада 2015 року змінено назву на ПАТ "Сбербанк"), та ПрАТ "ФК "Чорноморець" укладено договір про відкриття кредитної лінії № 14-В/11/44-ЮО (зі змінами та доповненнями), за умовами якого позичальнику надано кредит у сумі 41 586 388, 00 дол. США з процентною ставкою за користування кредитом у розмірі - "LIBOR USD 6M" + 11, 5 % в доларах США, але не менше 12 % річних, з останнім днем дії кредитної лінії - 30 червня 2018 року.

Також 15 липня 2011 року з метою забезпечення своєчасного та повного виконання зобов`язань позичальника між ПАТ "Сбербанк" та ОСОБА_1 укладено договір поруки, згідно з умовами якого поручитель зобов`язався в повному обсязі відповідати за виконання усіх зобов`язань позичальника.

Станом на 30 грудня 2015 року у зв`язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов`язань виникла загальна заборгованість у розмірі 44 303 282, 26 дол. США та 46 608 814, 15 грн.

Оскільки поручитель ПрАТ "ФК "Чорноморець" ОСОБА_1 грошових зобов`язань за договором поруки від 15 липня 2011 року та відповідно за договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року

№ 14-В/11/44/ЮО усупереч правилам статей 553, 554 ЦК України не виконав, позивач просив суд стягнути за договором про відкриття кредитної лінії та на підставі договору поруки від 15 липня 2011 року 5 000 000, 00 дол. США, що становить частину заборгованості за кредитною лінією, та на дату складання позову, а саме станом на 12 січня 2016 року, що згідно із офіційним курсом НБУ у гривневому еквіваленті складає 117 521 825, 00 грн.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідач заперечував проти задоволення позову у зв`язку з припиненням поруки відповідно до правил частини четвертої статті 559 ЦК України.

ОСОБА_2 підтримала позицію відповідача у справі про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

ПрАТ "ФК "Чорноморець" вважало позовні вимоги ПАТ "Сбербанк" необґрунтованими.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховного Суду

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 13 червня 2018 року касаційну скаргу ПАТ "Сбербанк" задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 грудня 2016 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, позов ПАТ "Сбербанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сбербанк" заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року № 14-В/11/44/ЮО та на підставі договору поруки від 15 липня 2011 року у розмірі 5 000 000, 00 дол. США, що становить частину заборгованості за кредитною лінією. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сбербанк" суму сплаченого судового збору у розмірі 1 762 830, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що строк пред`явлення вимог до поручителя не можна вважати пропущеним, оскільки кредитор звернувся з позовом у межах передбаченого законом строку, що також відповідає умовам договору щодо настання строку виконання основного зобов`язання. Суд першої інстанції зазначив, що розмір заборгованості не підлягає доказуванню, оскільки він встановлений рішенням Господарського суду Одеської області від 09 лютого 2016 року у справі № 916/4693/15.

Апеляційний суд додатково зазначив, що надаючи оцінку доводам про можливість обчислення строку для пред`явлення вимог з дати направлення вимоги без системного аналізу умов договору, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що обов`язок позичальника здійснити всі платежі за цим договором на користь банку в строк не пізніше 10 робочих днів з дня відправлення банком такого повідомлення не виникне без належного його про це повідомлення, а тому правове значення має не тільки факт відправлення банком такого повідомлення боржнику, а і фактичного повідомлення боржника про наявність такої вимоги, оскільки для неповідомленої про вимогу особи (до відома якої не доведено її зміст) обов`язок виконати таку вимогу виникнути не може. Посилання в апеляційній скарзі на те, що правило статті 629 ЦК України про обов`язковість умов договору для виконання сторонами є підтвердженням доводів апеляційної скарги про необхідність застосування правил пункту 8.4 кредитного договору окремо, є неспроможним, оскільки сам пункт договору містить вимоги повідомити позичальника, а обов`язковість умов договору зобов`язує враховувати всі його умови, і не надає законних підстав для ігнорування одного пункту договору шляхом надання переваги іншому.

Додатково суд апеляційної інстанції зазначив, що не можуть бути взяті до уваги доводи апеляційної скарги про те, що висновки Київського апеляційного господарського суду, викладені у постанові від 10 листопада 2016 року, та Вищого господарського суду України, викладені у постанові від 15 лютого 2017 року, у справі № 910/10877/66, про тлумачення кредитного договору впливають на рішення у цій справі, оскільки в задоволенні вимог про тлумачення кредитного договору відмовлено. У зв`язку з відмовою в задоволенні позову про тлумачення договору висновки суду в частині обґрунтування мотивів відмови в задоволенні позову мають характер правової оцінки, яка не є обов`язковою для суду, а тому не може бути обґрунтуванням рішення суду (частина сьому статті 82 ЦПК України).

Апеляційний суд вважав, що не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи апеляційної скарги про те, що ПАТ "Сбербанк" розпочало обліковувати повну суму заборгованості за кредитним договором саме після спливу 10 робочих днів, обчислюваних з моменту надіслання на адресу позичальника відповідного повідомлення-вимоги, а не з моменту його доведення до відома (вручення) ПрАТ "ФК "Чорноморець". На час направлення вимоги кредитор не може передбачити час її отримання боржником, тому логічним є визначення строку.

Предметом стягнення є частина боргу за сумою кредиту, на розмір якої викладені доводи не впливають, відтак не дають підстав вважати права ОСОБА_1 порушеними, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 07 лютого 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Заявник вважає, що апеляційний суд під час перегляду рішення суду першої інстанції допустив такі порушення:

- здійснив неправильне тлумачення та застосування до спірних правовідносин положень кредитного договору, зокрема положень пунктів 8.4 та 11.9, оскаржувана постанова не відповідає принципу презумпції правомірності правочину;

- неправильно визначив момент настання строку виконання основного зобов`язання, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи строк виконання основного зобов`язання відповідно до змісту пункту 8.4 кредитного договору настав 09 липня 2015 року, а не 21 липня 2015 року, як вважав апеляційний суд, застосовуючи положення 11.9 кредитного договору, які на переконання заявника, не підлягають застосуванню під час визначення моменту настання строку виконання основного зобов`язання;

- до спірних правовідносин підлягає застосуванню принцип pacta sunt servanda, закріплений у статті 629 ЦК України, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 2-1283/11, Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17;

- не звернув увагу, що одні умови кредитного договору передбачають настання строку виконання певних зобов`язань за кредитним договором з моменту отримання відповідної вимоги, натомість інші - з моменту її направлення;

- не врахував правові висновки Верховного Суду щодо принципу свободи договору, презумпції правомірності правочину та обов`язковості виконання сторонами укладених договорів, зокрема, викладені у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 755/12682/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 488/1286/14-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 524/5254/14-ц, від 27 грудня 2018 року у справі № 337/2175/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 404/2502/16, відповідно до яких:

а) тільки та виключно від волевиявлення кредитора залежить зміна строку виконання основного зобов`язання;

б) якщо умовами кредитного договору строк виникнення обов`язку у позичальника з дострокового виконання основного зобов`язання починає відлік з моменту отримання боржником відповідної вимоги, то такий строк наступає після спливу строку, який обчислюється з моменту отримання боржником такої вимоги;

в) якщо умовами кредитного договору строк виникнення обов`язку у позичальника з дострокового виконання основного зобов`язання визначений саме моментом надіслання кредитором відповідної вимоги про дострокове повернення кредиту, то строк виконання основного зобов`язання наступає після спливу строку, який обчислюється з моменту надіслання кредитором відповідної вимоги, якщо теж немає іншого волевиявлення кредитора;

- відхиляючи доводи апеляційної скарги про преюдиційність рішень господарських судів про тлумачення умов договору, застосовуючи частину сьому статті 82 ЦПК України, апеляційний суд не застосував принцип правової визначеності res judicata;

- судом порушено принцип lex specialis (правило пріоритету спеціального закону, спеціальної норми), про застосування якого зазначено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2018 року у справі № 263/15749/16-а, 15 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Баранкевич проти Росії" від 26 липня 2007 року;

- не застосовано принцип contra proferentem, висновки про застосування якого викладені у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц;

- під час ухвалення оскаржуваної постанови порушено принцип estoppel (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Зокрема, апеляційний суд не врахував, що банк почав обліковувати повну суму заборгованості за кредитним договором саме після спливу 10 робочих днів, обчислюваних після моменту надіслання на адресу позичальника відповідного повідомлення-вимоги, а не з моменту доведення її до відома боржника. При цьому, під час попереднього розгляду справи судами, позивач обґрунтовував причини пропуску строку пред`явлення позову до поручителя помилкою працівника банку. Правовий висновок щодо заборони суперечливої поведінки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ПАТ "Сбербанк" у наданому відзиві просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Позивач зазначає, що доводи касаційної скарги спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 червня 2018 року під час попереднього перегляду справи, щодо визначення дати настання строку виконання основного зобов`язання, співвідношення пунктів 8.4 та 11.9 кредитного договору, які були враховані судами першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

На переконання банку, до спірних правовідносин підлягають застосуванню правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-143цс14, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-813цс15, відповідно до яких повідомлення включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою таких відомостей. Також на обґрунтування заперечень проти касаційної скарги позивач посилається на науково-правовий висновок Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

ПАТ "Сбербанк" зазначає, що для вирішення цієї справи преюдиційне значення має рішення у справі № 522/908/16-ц за позовом із тотожних підстав та предметів. Посилання заявника на преюдиційність рішень господарських судів у справі про тлумачення умов кредитного договору банк вважає надуманим, невмотивованим та таким, що не підтверджено положеннями чинного законодавства. Зазначає, рішення Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року у справі № 910/10877/16 скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15 лютого 2017 року, а тому не має правових наслідків.

ПрАТ "ФК "Чорноморець" у наданому відзиві просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

ПрАТ "ФК "Чорноморець" підтримує позицію заявника щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) )

"Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана засобами поштового зв`язку 07 лютого 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

IV.1. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 15 липня 2011 року ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" (з 26 листопада 2015 року на підставі державної реєстрації змін до установчих документів - ПАТ "Сбербанк") та ПрАТ "ФК "Чорноморець" уклали договір про відкриття кредитної лінії

№ 14-В/11/44/ЮО.

У подальшому до кредитного договору сторони вносили зміни та доповнення шляхом укладання договорів про внесення змін за № №1-14. Зокрема, 26 квітня 2013 року кредитний договір викладений у новій редакції згідно із договором про внесення змін № 6.

Відповідно до умов пунктів 1. 1, 1. 2 кредитного договору ПАТ "Сбербанк" відкрито ПрАТ "ФК "Чорноморець" відновлювальну кредитну лінію в доларах США з лімітом кредитування 41 586 388, 00 дол. США. Натомість, ПрАТ "ФК "Чорноморець" зобов`язалося своєчасно та у повному обсязі сплачувати банку проценти за користування кредитом, а також повернути банку кредит у терміни, встановлені кредитним договором та/або додатковими угодами до нього, а також виконувати інші умови кредитного договору.

ПАТ "Сбербанк" відкрило ПрАТ "ФК "Чорноморець" кредитну лінію та у межах кредитної лінії надало кредитні кошти, що підтверджується виписками за рахунками ПрАТ "ФК "Чорноморець" та меморіальними ордерами.

Відповідно до пункту 1.4 кредитного договору кредитна лінія відкрита строком до 30 червня 2018 року.

Згідно із договором про внесення змін від 31 березня 2014 року № 11 до кредитного договору сторонами погоджено, що ПрАТ "ФК "Чорноморець" надається невідновлювальна кредитна лінія в доларах США.

У пункті 1.2 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту (ліміт кредитної лінії на певну календарну дату).

Відповідно до пункту 6.1 кредитного договору ПрАТ "ФК "Чорноморець" зобов`язалося сплачувати ПАТ "Сбербанк" за користування кредитом проценти у розмірі, передбаченому договором/відповідною додатковою угодою. Проценти нараховуються на загальну суму заборгованості за кредитною лінією у валюті заборгованості.

Відповідно до підпункту "м" пункту 2.1 кредитного договору належне виконання позичальником зобов`язань за цим договором забезпечується порукою ОСОБА_1 на повний розмір зобов`язань позичальника за цим договором.

15 липня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Сбербанк" з метою забезпечення належного виконання зобов`язань ПрАТ "ФК "Чорноморець" за кредитним договором укладений договір поруки, із подальшим внесенням змін та доповнень шляхом укладання договорів про внесення змін

Договір поруки та договори про внесення змін до нього укладені ОСОБА_1 за письмовою згодою його дружини, ОСОБА_2, про що свідчать відповідні надписи на договорі поруки та договорах про внесення змін до нього, підписані ОСОБА_2

Підпунктом "д" підпункту 8.3 кредитного договору встановлено право ПАТ "Сбербанк" в односторонньому порядку вимагати від ПрАТ "ФК "Чорноморець" дострокового повернення повної суми заборгованості за кредитним договором у разі невиконання або неналежного виконання ПрАТ "ФК "Чорноморець" будь-якого зі своїх зобов`язань, передбачених цим договором.

23 червня 2015 року ПАТ "Сбербанк" у зв`язку із невиконанням ПрАТ "ФК "Чорноморець" умов кредитного договору (у зв`язку із заборгованістю за процентами за користування кредитом та непогашенням частини кредиту відповідно до встановленого ліміту кредитної лінії) згідно з пунктом 8.3 кредитного договору скористалося правом вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості за кредитним договором, тому відповідно до пункту 8.4 кредитного договору рекомендованим листом надіслало на адресу ПрАТ "ФК "Чорноморець" повідомлення-вимогу № 5828/5/28-2 про дострокове повернення повної суми заборгованості за кредитним договором, що підтверджується поштовим штемпелем на конверті відправлення та на описі вкладення до листа.

У цьому повідомленні-вимозі ПАТ "Сбербанк" встановлено строк на виконання ПрАТ "ФК "Чорноморець" вимоги банку: "протягом 10 (десяти) робочих днів з дня відправлення цієї вимоги-повідомлення"

(том 1, а. с. 214-215).

Зазначена вимога отримана ПрАТ "ФК "Чорноморець" 07 липня 2015 року, проте виконана не була.

У зв`язку із невиконанням ПрАТ "ФК "Чорноморець" своїх зобов`язань перед позивачем 14 липня 2015 року ПАТ "Сбербанк" цінним листом направлено на адресу відповідача повідомлення-вимогу № 6585/5/28-2 про повернення повної суми заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року № 14-В/11/44/ЮО.

Відповідно до пункту 4.3 договору поруки поручитель протягом 10 (десяти) календарних днів з моменту поштового відправлення йому кредитором письмового повідомлення або в інший термін, зазначений у такому повідомленні, зобов`язаний погасити заборгованість боржника за реквізитами, зазначеними в повідомленні.

У зв`язку із невиконанням ОСОБА_1 вимоги, викладеної у повідомленні від 15 липня 2011 року № 6585/5/28-2, ПАТ "Сбербанк" 13 січня 2016 року звернулося із відповідним позовом до суду (день здачі позовної заяви на пошту відповідно до поштового штемпеля) (том 1, а. с. 3-6, 170).

Згідно з рішенням Господарського суду Одеської області від 09 лютого 2016 року у справі № 916/4693/15 за позовом ПАТ "Сбербанк" до ПрАТ "ФК "Чорноморець", треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Блек сі ріелті груп", Публічне акціонерне товариство "Ринок Малиновський", Публічне акціонерне товариство "Туристично-виробнича фірма "Чорне море", Публічне акціонерне товариство "Чорноморська транспортна компанія" про стягнення 1 047 688 897, 41 грн, встановлено заборгованість ПрАТ "ФК "Чорноморець" перед ПАТ "Сбербанк" за сумою кредиту у розмірі 36 773 937, 32 дол. США.

IV.2. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо правової природи спірних правовідносин

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України (435-15) . За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення виконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Правові наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що у законі передбачено три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги).

Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права, кредитор вчиняти не вправі.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов`язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки необхідно розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред`явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак й в такому разі кредитор може звернутися з названою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Керуючись положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України, необхідно зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання

(у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 4-680цс19) зазначила:

"36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення "пред`явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15)".

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив призводить до припинення певного суб`єктивного права кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Сторони у договорі поруки не визначили строк її дії, а тому до спірних правовідносин застосовуються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, оскільки договором кредиту передбачено, що чергові платежі позичальник повинен був здійснювати кожного місяця відповідно до графіка платежів, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та згідно з частиною четвертою статті 559 цього Кодексу обрахування встановленого шестимісячного строку для пред`явлення вимог до поручителя (строк існування права кредитора).

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя зі спливом строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (або стосовно усієї суми боргу, якщо строк виконання зобов`язання в повному обсязі є таким що настав).

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження

№ 14-145цс18), відповідно до якого строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу за основним зобов`язанням.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1599цс15 щодо застосування положення частини четвертої статті 559 ЦК України, наявні підстави для висновку, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Відповідно, істотним під час вирішення цього спору є питання, чи була чинною порука відповідача станом на момент звернення позивача до суду з позовом до нього.

Щодо способів визначення моменту настання обов`язку у позичальника достроково виконати основне зобов`язання

Законодавець не визначив імперативного правила щодо умов та підстав настання строку виконання основного зобов`язання у разі невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку з повернення кредиту, процентів у певні строки та у визначеному кредитним договором розміром. Як правило, такі умови визначаються сторонами у договорі.

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуваннями вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 628 ЦК України та статті 629 ЦК України закріплено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Верховний Суд у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 203/4947/15-ц (провадження № 61-19344ск18) зазначив, що:

"Визначення правової природи письмової вимоги кредитора до боржника, та відповідно правових наслідків її надіслання залежить від змісту такої вимоги.

Якщо вимога за своїм змістом є нагадуванням чи інформуванням про існування заборгованості, а також містить прохання про погашення поточної заборгованості, то така вимога є досудовою претензією.

Якщо письмове звернення кредитора до боржника містить вимогу про дострокове повернення усієї суми заборгованості як простроченої, так і поточної, то таке звернення є вимогою про дострокове повернення кредиту, наслідком надіслання якої є зміна строку виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України".

У постанові від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц (провадження

№ 61-14987св19) Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла такого висновку:

"Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

З аналізу змісту пункту 9.2 кредитного договору слідує, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, так як у такому повідомленні банк не вимагає дострокового виконання зобов`язань.

Виходячи з наведеного, у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов`язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України.

Отже, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України.

За викладених обставин Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважає, що наявні підстави для відступлення від правового висновку Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року по справі № 756/11460/15-ц (№ в ЄДРСР 78469592) та постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року по справі № 534/711/16-ц (№ в ЄДРСР 87672141) про те, що обумовлена в пункті 9.2 кредитного договору зміна строку виконання основного зобов`язання можлива лише за наявності одночасно двох умов: виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості та письмове повідомлення його банком про припинення строку користування кредитом".

Погоджуючись із правомірністю зміни строку виконання основного зобов`язання з моменту відправлення вимоги, Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 372/3743/15-ц (провадження

№ 61-11297св18) зазначив таке:

"Відповідно до пункту 9.1. кредитного договору у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов`язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначеного в пункті 2.1. цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, встановлених пунктами 3.1., 3.3. цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов`язаний виконати зазначені зобов`язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2., 9.3. цього договору.

Пунктом 9.2. кредитного договору передбачено, що вимога про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним, направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору або адресою, повідомленою позичальником відповідно до пункту 5.5. цього договору.

Оскільки ОСОБА_4 з вересня 2014 року порушувала умови договору щодо строків платежів, банк відповідно до пункту 9.1 кредитного договору мав право вимагати як поточну прострочену заборгованість, так і погашення усієї суми заборгованості у повному обсязі достроково.

Направивши 27 серпня 2015 року на адресу ОСОБА_4 досудову вимогу про стягнення простроченої (поточної) заборгованості станом на 28 липня 2015 року у сумі 2 377, 88 доларів США у порядку, передбаченому пунктами 9.1., 9.2. кредитного договору, банк з 26 вересня 2015 року набув право на отримання цієї частини заборгованості, однак боржник цю заборгованість не погасив у повному обсязі у встановлений строк".

Проаналізувавши умови кредитного договору, Верховний Суд у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 200/27042/15-ц (провадження

№ 61-35413св18) дійшов висновку про настання строку виконання основного зобов`язання, який пов`язується з отриманням боржником вимоги:

"Задовольняючи позов ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що 25 травня 2009 року кредитор направив на адресу позичальника ОСОБА_2 вимогу про дострокове повернення усієї суми заборгованості за кредитом у строк не пізніше п`ятнадцяти днів від дати отримання цієї вимоги, яку остання отримала 26 травня 2009 року. Таким чином, строк виконання зобов`язань за кредитним договором, укладеним 19 вересня 2008 року між АКБ "Банк Форум" та ОСОБА_1, на підставі положень частини другої статті 1050 ЦК України та пункту 3.2.2. кредитного договору був змінений кредитором з 2018 року на 10 червня 2009 року.

Відповідно до пунктів 8.4, 8.5 кредитного договору у разі, якщо банк використовує своє право щодо вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості за цим договором, то він зобов`язаний у письмовій формі повідомити про це позичальника.

Позичальник, у разі отримання від банку письмової вимоги про дострокове повернення повної суми заборгованості, яка вказана у такій вимозі, зобов`язаний здійснити усі платежі на користь банку в строк не пізніше 30 календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від банку.

Наведеними положеннями кредитного договору встановлено право банку в односторонньому порядку вимагати від позичальника дострокового повернення повної суми заборгованості, шляхом направлення відповідної письмової вимоги, та обов`язок позичальника протягом 30 календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від банку здійснити усі платежі на користь банку".

Аналіз зазначених правових позицій Верховного Суду дає підстави для висновку, що сторонами кредитних договорів на власний розсуд можуть бути визначені певні конкретні умови виникнення права вимоги щодо настання строку повернення кредиту у повному обсязі. Так, настання зазначеного строку повернення кредиту в тексті договору сторонами може:

а) бути зумовлене безпосередньо виникненням у позичальника прострочення з погашення заборгованості; або

б) пов`язується з моментом направлення вимоги боржнику; або

в) пов`язується з моментом отримання боржником вимоги; або

г) визначається кредитором у вимозі (якщо у кредитному договорі такі повноваження кредитора окремо застережені).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) зазначила, що:

"Аналіз змісту статей 1054, 1050 ЦК України свідчить, що у разі, якщо кредитор за кредитним договором, у якому згідно із його умовами позичальник зобов`язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитними коштами, а також сплатити неустойку (пеню, штраф) за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним, змінив строк виконання основного зобов`язання (дострокове виконання основного зобов`язання), направивши повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту, то відповідний строк для пред`явлення вимоги до боржника обчислюється з наступного дня, зазначеного кредитором у повідомленні (вимозі) про дострокове повернення кредиту як дата дострокового добровільного повернення всієї суми кредиту й пов`язаних із ним платежів, або після закінчення терміну, визначеного кредитором у повідомленні (вимозі) для його дострокового добровільного повернення.

Повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яке направляється позичальнику є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобов`язання й встановлює обов`язок кредитора пред`явити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257, 259 ЦК України), недотримання якого може нести ризик лише для кредитора про втрату в майбутньому права на задоволення своїх вимог у примусовому порядку через суд".

Повертаючи справу з приводу вирішення спору між тими самими сторонами з подібних правовідносин на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 12 січня 2021 року у справі № 522/908/16-ц (провадження № 14-185цс20) зазначила, що при вирішенні питання про початок відліку шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, суди мають враховувати умови кредитних договорів та договорів поруки, якими визначено порядок та строки виконання зобов`язання у випадку реалізації кредитором права на дострокове повернення боргу.

Таким чином, момент та порядок настання строку виконання основного зобов`язання визначається сторонами за правилами, викладеними у кредитному договорі, а також кредитором у вимозі у разі невизначення такого моменту у кредитному договорі.

Визначаючи момент настання строку виконання основного зобов`язання, суди мають враховувати зміст умов кредитного договору, що регулюють спірні правовідносини, а також зміст вимоги, направленої кредитором позичальнику.

Верховний Суд констатує, що визначення моменту настання права вимоги у кредитора за кредитними договорами, обрахованого з часу відправлення банком такої вимоги позичальнику, не суперечить чинному законодавству та є прийнятним, якщо це передбачено у самому кредитному договорі.

Це перебуває у межах права на саморегулювання цивільних відносин їх учасниками, визначеного у статті 6 ЦК України та загальними засадами цивільного права (стаття 3 цього Кодексу).

Щодо умов кредитного договору про момент настання строку виконання основного зобов`язання

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, ПАТ "Сбербанк" 23 червня 2015 року у зв`язку із невиконанням ПрАТ "ФК "Чорноморець" умов кредитного договору (у зв`язку із заборгованістю за процентами за користування кредитом та непогашенням частини кредиту відповідно до встановленого ліміту кредитної лінії) згідно з пунктом 8.3 кредитного договору скористалося правом вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості за кредитним договором, тому відповідно до пункту 8.4 кредитного договору рекомендованим листом надіслав на адресу ПрАТ "ФК "Чорноморець" повідомлення-вимогу № 5828/5/28-2 про дострокове повернення повної суми заборгованості за кредитним договором, що підтверджується поштовим штемпелем на конверті відправлення та на описі вкладення до листа.

За умовами пункту 8.4 кредитного договору (в редакції договору від 26 квітня 2013 року № 6 про внесення змін до договору про відкриття кредитної лінії

від 15 липня 2011 року № 14-В/11-44/ЮО) у разі, якщо банк використовує своє право щодо вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості за цим договором, то він зобов`язаний в письмовій формі повідомити про це позичальника із зазначенням у відповідній вимозі повної суми заборгованості, а позичальник зобов`язаний здійснити усі платежі за цим договором на користь банку (при цьому строкові платежі - проценти, комісії, пені тощо повинні бути сплачені з урахуванням строку, що минув з дати, на яку банк здійснив розрахунок заборгованості за цим договором, і по дату повернення повної суми заборгованості за цим договором) в строк не пізніше 10 (десяти) робочих днів з дня відправлення банком такого повідомлення (вимоги).

Натомість, у пункті 11.9 кредитного договору (в редакції договору від 26 квітня 2013 року № 6 про внесення змін до договору про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року № 14-В/11-44/ЮО) визначено, що будь-які повідомлення, попередження та інший обмін інформацією між банком і позичальником, що стосуються цього договору, незалежно від того, передбачені вони цим договором або ні, мають юридичну силу, якщо вони викладені письмово і доведені до відома іншої сторони кур`єром під розписку, рекомендованим або цінним листом/телеграмою (якщо інші способи повідомлення прямо не передбачені цим договором) на адресу сторони отримувача, зазначену в розділі "Реквізити та підписи сторін, платіжні реквізити" цього договору, та/або шляхом застосування засобів системи "Клієнт-Банк" з використанням електронних підписів у порядку та на умовах, передбачених відповідним договором, укладеним між позичальником та банком.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зробив висновок, що аналіз наведених умов кредитного договору у сукупності вказує на те, що сам факт направлення письмової вимоги про дострокове повернення кредиту та інших платежів у зв`язку з несвоєчасним виконанням зобов`язання без їх отримання позичальником не може свідчити про те, що вимога, визначена пунктом 8.3 кредитного договору, належним чином доведена до відома іншої сторони договору. Позичальником вимога банку від 23 червня 2015 року отримана 07 липня 2015 року. Тобто, строк виконання зобов`язання позичальником за зазначеним кредитним договором змінено кредитором, та останній день виконання такого зобов`язання за умовами кредитного договору та за змістом листа з відповідним повідомленням-вимогою настав для позичальника 21 липня 2015 року. Відповідно, шестимісячний строк пред`явлення вимоги до поручителя ОСОБА_1 сплив 21 січня 2016 року.

В оцінці доводів касаційної скарги та правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд врахував, що за правилом частини першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, визначаючи умови та правила у кредитному договорі, сторони реалізували право на саморегулювання правовідносин між ними, зокрема щодо права банку в односторонньому порядку вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту у разі настання певних обставин (пункт 8.3 кредитного договору) та дії кредитора у разі, якщо він використовує своє право щодо вимоги в односторонньому порядку дострокового повернення повної суми заборгованості (пункт 8.4 кредитного договору). Ці правила є спеціальними (передбачені у статті 8 кредитного договору "Повернення кредиту") відносно правил, передбачених пунктом 11.9 кредитного договору (що міститься у статті 11 кредитного договору "Інші умови"), що визначають правила набрання чинності повідомлень, попереджень та інший обмін інформацією між банком та позичальником.

Необхідно наголосити, що стосовно розуміння умов пункту 8.4 кредитного договору склалася певна усталена судова практика у справах за подібних фактичних обставин щодо тлумачення тих самих умов, викладених у

пунктах 8.4, 8.5 кредитних договорів, укладених з ПАТ "Сбербанк".

Зокрема, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 524/5254/14-ц (провадження № 61-19432св18) Верховний Суд зазначив:

"При визначенні розміру заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню з поручителя, апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно з вищенаведеними пунктами 8.4, 8.5 кредитного договору змінений банком в односторонньому порядку строк виконання основного зобов`язання при реалізації ним права на дострокове повернення повної суми заборгованості настає не пізніше 10 календарних днів з дня направлення позичальнику відповідного повідомлення.

Враховуючи, що повідомлення кредитора № 419/7/28-3 було надіслано ПП "Паритет" 22 січня 2014 року, строк виконання основного зобов`язання настав через десять днів після вказаної дати, тобто 02 лютого 2014 року.

Своїми діями банк на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, у зв`язку з чим його право нараховувати передбачені кредитним договором проценти за кредитом через десять днів після направлення вимоги позичальнику припинилося. Тому позивач має право на стягнення з відповідача заборгованості, яка утворилася станом на 02 лютого 2014 року, а нарахування після цієї дати процентів за користування кредитом є неправомірним".

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц (провадження № 14-224цс18) зробила такі висновки щодо настання строку виконання основного зобов`язання з урахуванням правил статті 599 ЦК України:

"Згідно із пунктом 9.1 цього кредитного договору, у разі набуття кредитором на підставах передбачених договором права вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, кредитор направляє письмову вимогу на адресу позичальника рекомендованим листом про дострокове повернення кредиту, сплату нарахованих процентів за користування кредитом, нарахованої неустойки та інших платежів та нарахувань за цим договором та/або про усунення порушення (виконання зобов`язання) у не менш ніж тридцятиденний термін. Лист про вимогу про усунення порушення та виконання порушеного зобов`язання та дострокове повернення кредиту в будь-якому випадку вважається отриманим позичальником після спливу семи днів з дня відправлення відповідного листа.

Застосовуючи вимоги статті 599 ЦК України днем настання основного зобов`язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 30 календарного дня з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов`язань. Наступні дії боржника не змінюють та не впливають на день настання строку виконання основного зобов`язання".

У постанові від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження

№ 61-9064св18) Верховний Суд також погодився із можливістю визначення строку виконання основного зобов`язання з моменту відправлення вимоги позичальнику, зокрема:

"Кінцевий строк виконання зобов`язання за кредитним договором - 24 квітня 2029 року - було змінено банком шляхом пред`явлення дострокової вимоги до позичальника 30 листопада 2012 року, отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв`язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту. З цієї дати почався перебіг шестимісячного строку для пред`явлення позову до поручителя про стягнення боргу за кредитним договором. Таким чином, шестимісячний строк звернення до суду із позовом до ОСОБА_1 закінчився 30 червня 2013 року. Із позовом до поручителя банк звернувся у липні 2014 року, тобто поза межами шестимісячного строку".

Наведені правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 758/6863/14-ц (провадження

№ 14-224цс18), Верховним Судом у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 524/5254/14-ц (провадження № 61-19432св18), від 23 січня 2019 року у справі № 372/3/16-ц (провадження № 61-9064св18), є обов`язковим під час вирішення цієї справи у питанні визначення моменту настання строку виконання кредитного зобов`язання в разі пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредитних коштів у повному обсязі, оскільки так само й у спірних правовідносинах банк на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії кредитного договору, що відповідним чином повинно впливати й на початок спливу строку пред`явлення вимоги до поручителя.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує у цій справі, що стосовно значення направлення відповідної вимоги у суді касаційної інстанції склалася усталена судова практика, за змістом якої визначальне значення мають умови укладеного між сторонами кредитного договору; за загальним правилом, право пред`явити вимогу про дострокове виконання кредитного зобов`язання належить банку, втім, такі дії банку, який використав таке право, призводять до початку перебігу строку існування права вимоги до поручителя, сплив якого перебуває поза залежністю від волі сторін.

Щодо застосування принципу lex specialis

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, застосовуючи у визначенні моменту настання строку виконання основного зобов`язання правила пункту 11.9 кредитного договору, не врахував, що таке правило є загальним, натомість правило пункту 8.4 кредитного договору є спеціальним.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року у справі № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori) - "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali) - "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Про необхідність застосування спеціального закону перед загальним зазначив також і Верховний Суд у постанові від 09 листопада 2018 року у справі № 263/15749/16-а:

" При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом lex specialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом lex specialis derogat generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною. Крім того, про перевагу норм lex specialis над іншими загальними нормами зазначає у своїх рішеннях і Європейський суд з прав людини

( 69 рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" від 25 березня 1999 року, 15 рішення у справі "Баранкевич проти Росії" від 26 липня 2007 року тощо)".

Наведене свідчить про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій під час визначення пріоритетного правила у визначенні моменту настання строку виконання основного зобов`язання: суди в оцінці спірних правовідносин повинні були виходити зі змісту спеціального правила, викладеного в пункті 8.4 кредитного договору, розрахованого саме на обумовлення пред`явлення банком вимоги про дострокове виконання зобов`язання у повному обсязі.

Щодо правової природи повідомлення-вимоги про дострокове повернення повної суми заборгованості за кредитним договором

Направляючи 23 червня 2015 року повідомлення-вимогу позичальнику про дострокове повернення повної суми заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року № 14-В/11-44/ЮО, банк вчинив дії, спрямовані на зміну правовідносин, що свідчить про вчинення ПАТ "Сбербанк" одностороннього правочину, який змінює в односторонньому порядку умови двостороннього договору.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частина третя стаття 202 ЦК України).

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (частина п`ята статті 202 ЦК України).

Отже, як односторонній правочин, вимога банку про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором створила обов`язки та права для позичальника і поручителя, а й такою самою мірою створила зобов`язання для кредитора.

Кредитор був вільним у вчиненні такого правочину, проте після настання визначеного ним моменту, викликав виникнення певних прав та обов`язків як для сторони певного договірного зобов`язання.

Верховний Суд у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 488/1286/14-ц (провадження № 61-5952св18) зазначив таке:

"Враховуючи, що зазначене рішення про дострокове повернення кредитних коштів приймалося саме банком, тому незалежно від того, чи отримали позичальник та поручитель повідомлення банку про дострокове повернення кредитних коштів, згадані зміни настали та є обов`язковими для обох сторін, зокрема й позивача".

Визначаючи умови дострокового погашення заборгованості у вимозі

від 23 червня 2015 року, банк скористався власними повноваженнями, передбаченими у пунктах 8.3, 8.4 кредитного договору, проте з власної волі визначив, що обов`язок виконання позичальником основного зобов`язання у повному обсязі втрачає чинність у разі, якщо протягом 10 робочих днів з дня відправлення вимоги-повідомлення позичальник поверне банку прострочену заборгованість за кредитним договором. У іншому випадку банк залишив за собою право стягнення кредитної заборгованості в судовому порядку або звернення стягнення на заставлене майно.

Направляючи вимогу позичальнику, кредитор ухвалив рішення про настання строку виконання основного зобов`язання після 10 робочих днів з моменту відправлення ним такої вимоги-повідомлення боржнику за умови, що боржник не погасить прострочену заборгованість протягом 10 робочих днів з відправлення ним такої вимоги.

Застосовуючи правила обчислення строків, визначені у статтях 251- 253 ЦК України, статтях 52, 73 КЗпП України, строк виконання основного зобов`язання у зв`язку з непогашенням боржником простроченої заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з дня направлення вимоги позичальнику, настав 09 липня 2015 року.

Таким чином, направивши вимогу позичальнику, банк, застосовуючи положення пунктів 8.3, 8.4 кредитного договору, реалізував своє право вимоги дострокового повернення заборгованості за кредитним договором, чим змінив строк виконання основного зобов`язання з 30 червня 2018 року на 11 робочий день після відправлення такої вимоги боржнику.

Верховний Суд не встановив правових підстав для застосування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-143цс14, від 02 вересня 2015 року у справі

№ 6-813цс15, відповідно до яких повідомлення включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою таких відомостей, оскільки такі висновки зроблені Верховним Судом України за інших фактичних обставин та за інших правовідносин, які виникли між сторонами спорів у згаданих справах, що не ґрунтуються на подібних умовах договорів кредиту та поруки.

Також на обґрунтування заперечень проти касаційної скарги позивач посилався на науково-правовий висновок Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, такий висновок може бути врахований, проте не є обов`язковим для суду.

Щодо застосування принципу contra proferentem

Заперечуючи проти задоволення позову, заявник зазначає, що судами необґрунтовано не застосовано до спірних правовідносин принцип contra proferentem.

В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував таке.

За змістом частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Згідно з частиною третьою цієї норми при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, відсутня можливість визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (частина четверта статті 213 ЦК України).

Таким чином, у частинах третій, четвертій статті 213 цього Кодексу визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

У розумінні наведених положень закону тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення суперечностей та прогалин у трактуванні його положень.

Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює наявні умови угоди.

Оскільки метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який становить права та обов`язки сторін, тлумачення необхідно розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

За змістом цієї статті тлумачення змісту правочину можливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони. Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов`язком за умови наявності спору.

Метою тлумачення правочину є з`ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв`язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди першої та апеляційної інстанцій насамперед повинні були брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.

Аналіз пунктів 8.4 та 11.9 дає підстави для висновку, що тлумачення цих умов договору можливо здійснити на першому рівні тлумачення умов договору - буквальному, натомість застосування принципу contra proferentem відповідає четвертому рівню тлумачення.

У цьому висновку необхідно керуватися правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження

Відповідно до зазначеного правового висновку у разі, якщо з`ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, необхідно застосовувати тлумачення contra proferentem (Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови.

Таким чином, буквальне розуміння змісту укладеного кредитного договору, договору поруки та зазначеної вимоги (як одностороннього правочину) з врахуванням порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому дають підстави для однозначного визначення змісту договірного зобов`язання з метою з`ясування моменту, коли настав строк виконання кредитного зобов`язання у спірних правовідносинах для позичальника.

Щодо преюдиційності судових рішень в інших провадженнях

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що судами не враховано постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 15 лютого 2017 року у справі № 910/10877/16, Верховний Суд дійшов висновків, що суди першої та апеляційної інстанцій необґрунтовано не врахували висновки господарського суду під час вирішення справи, яка переглядається.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта".

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ПАТ "Сбербанк" про тлумачення пунктів 8.4, 11.9 кредитного договору, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, здійснивши тлумачення цих пунктів, встановив, що вони є зрозумілими, неоднозначного трактування таких умов договору до звернення з позовом до суду не виникало, а виконавши умови пункту 8.4 під час направлення повідомлення-вимоги від 23 червня 2015 року, банк намагається внести зміни вже до виконаних умов, що суперечить статті 213 ЦК України.

Отже, господарським судом встановлено відсутність неоднозначного трактування банком умов 8.4, 11.9 кредитного договору до звернення з позовом до суду вже після виконання таких вимог кредитором, виконання банком вимог пункту 8.4 кредитного договору під час направлення повідомлення-вимоги позичальнику.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо преюдиційності зазначених рішень господарських судів, апеляційний суд дійшов висновків, що у зв`язку з відмовою в задоволенні позову про тлумачення договору висновки суду в частині обґрунтування мотивів відмови в задоволенні позову мають характер правової оцінки, яка не є обов`язковою для суду, а тому не може бути обґрунтуванням рішення суду. Такі висновки, на переконання Верховного Суду, є помилковими та не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, встановлені судом обставини не є правовою оцінкою, наданою судом певному факту при розгляді іншої справи.

Одночасно Верховний Суд врахував, що у цій справі на підставі самостійного аналізу пунктів 8.4 та 11.9 договору Верховний Суд дійшов таких самих висновків щодо тлумачення умов договору.

Доводи заперечень проти касаційної скарги про те, що посилання заявника на преюдиційність рішень господарських судів у справі про тлумачення умов кредитного договору не має правових наслідків, оскільки рішення Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року у справі № 910/10877/16 скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15 лютого 2017 року, не відповідають дійсності, оскільки постанова Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року у частині вимог зустрічного позову про тлумачення пунктів 8.4 та 1.9 кредитного договору залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 лютого 2017 року.

Щодо заборони суперечливої поведінки

Наполягаючи на застосуванні для вирішення спору умов пункту 11.9 у визначенні моменту настання строку у виконанні боржником достроково основного зобов`язання, банк зазначав, що така вимога набирає юридичної сили через 10 робочих днів після отримання боржником такого повідомлення.

В оцінці поведінки кредитора у спірних правовідносинах Верховний Суд врахував, що таке розуміння визначення моменту виконання основного зобов`язання не відповідає практиці виконання цього договору самого кредитора, який відповідно до наданого ним розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 10 липня 2015 року зазначає, що станом на 09 липня 2015 року простроченою є заборгованість у розмірі 36 773 937, 32 дол. США, що відповідає загальному розміру заборгованості за кредитним договором (том 2, а. с. 43).

Направляючи 14 липня 2015 року повідомлення-вимогу поручителю щодо повернення повної суми заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року № 14-В/11/44/ЮО, банк зазначив, що термін повернення кредитних коштів настав, наведено розрахунок заборгованості станом на 10 липня 2015 року, зазначено, що загальна заборгованість за кредитним договором (сумою кредиту) становить 36 773 937, 32 дол. США (том 1, а. с. 153).

При цьому, під час розгляду справи Апеляційним судом Одеської області у 2016 році банк обґрунтовував причини пропуску строку пред`явлення вимоги до поручителя помилкою працівників, які виконували рішення банку про направлення повідомлення-вимоги до поручителя.

Отже, наведене свідчить, що банк, погоджувався з тим, що ним відповідно до повідомлення-вимоги від 23 червня 2015 року змінено строк виконання зобов`язання, який настав 09 липня 2015 року.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок: "Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню".

Пункт 8.4 кредитного договору, вимога від 23 червня 2015 року не визнані недійсними, окрім того, їх недійсність прямо не передбачена законом, тому передбачені умовами цього пункту та вимоги обов`язок божника про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором підлягають виконанню.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що:

"Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

142. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

143. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

144. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

145. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

146. Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

147. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Подібні висновки викладено і у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

У справі, яка переглядається, поведінка позивача є непослідовною, не відповідає попереднім діям банку (нарахування пені на повну заборгованість за кредитним договором з 09 липня 2015 року, констатування настання строку виконання основного зобов`язання у вимозі поручителю від 14 липня 2015 року), а також поведінці його уповноважених представників під час попереднього розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій.

Описана поведінка позивача у договірних відносинах не відповідає обраній ним у спорі правовій позиції та тлумаченні обставин справи; наведене спрямоване на створення у суду помилкового уявлення про підставність позову та добросовісність позивача у тлумаченні укладених договорів та визначенні змісту договірних зобов`язань.

Щодо обов`язковості висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13 червня 2018 року у цій справі

Заперечуючи проти задоволення вимог касаційної скарги, банк зазначив, що доводи касаційної скарги спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 13 червня 2018 року під час попереднього перегляду справи, щодо визначення дати настання строку виконання основного зобов`язання, співвідношення пунктів 8.4 та 11.9 кредитного договору, які були враховані судами першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

В оцінці обов`язковості висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13 червня 2018 року, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок, викладений в ухвалі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі № 756/2765/15-ц (провадження № 61-39290сво18):

"На розгляд об`єднаної палати може бути передана справа, якщо в аналогічній (подібній) справі викладено інший висновок щодо застосування норми права. Подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за їхніми елементами: суб`єктами, об`єктами та змістом (правами й обов`язками суб`єктів правовідносин).

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що у цій справі відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи об`єднаною палатою, оскільки Верховний Суд в іншій аналогічній (тотожній) справі не викладав висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. А відступати від правового висновку, викладеного Верховним Судом у цій же справі під час перегляду попередньо ухвалених судових рішень, є неможливим з огляду на те, що ухвалене ним судове рішення вже реалізовано прийняттям нового судового рішення судом нижчої інстанції.

Щодо такого судового рішення Верховного Суду діє імперативна норма щодо обов`язковості вказівок (стаття 417 ЦПК України), за винятком правових ситуацій, коли у порядку, передбаченому нормами ЦПК України (1618-15) , відповідний судовий орган відійшов від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах".

Застосовуючи наведений правовий висновок, Верховний Суд дійшов переконання, що постанова Верховного Суду від 13 червня 2018 року вже реалізована, а тому відступати від правового висновку, викладеного Верховним Судом у цій же справі під час перегляду попередньо ухвалених судових рішень, відсутня необхідність.

Також Суд у складі цієї колегії суддів вважає, що у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року міститься власна правова оцінка обставин справи, яка не є обов`язковою для суду касаційної інстанції у цьому складі.

IV.3. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому рішення судів першої та апеляційної підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

У прийнятті такого рішення Верховний Суд керується тим, що реалізація суб`єктивного цивільного права, обмеженого законом у своїй дії у часі, є неможливою після закінчення визначеного законом присічного строку. При цьому, не має правового значення тривалість пропуску такого строку. Право кредитора пред`явити таку вимогу вважається припиненим на наступний день після закінчення присічного строку, який не може бути поновлений або продовжений судом або кредитором.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

IV.4. Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені банком у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на позивача.

Судові витрати, понесені заявником у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на користь ОСОБА_1 .

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року, з урахуванням ухвали суду касаційної інстанції від 18 серпня 2020 року про виправлення описок, зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зробивши висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, ухвалення нового про відмову у задоволенні позову Верховний Суд, керуючись частиною другою статті 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, рішення судів першої та апеляційної інстанцій втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Сбербанк" до ОСОБА_1, треті особи: Приватне акціонерне товариство "Футбольний клуб "Чорноморець", ОСОБА_2, про стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії на підставі договору поруки відмовити.