розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на постанову Тернопільського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Храпак Н. М., Дикун С. І., Щавурської Н. Б., від 19 листопада 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - товариство

з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Омега"

(далі - ТОВ "ФК "Омега"), про виселення.

Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що ОСОБА_2 відповідно до договору іпотеки, укладеного 17 грудня 2007 року між ним та відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" (далі - ВАТ "Кредобанк"), правонаступником якого є ТОВ "ФК "Омега", в забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором передав в іпотеку нерухоме майно - будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Позивач зазначав, що між ним та ТОВ "ФК "Омега" 26 травня 2016 року укладено два договори купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння, посвідчені приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, відповідно до яких він став власником зазначеного домоволодіння. Проте, станом на момент подачі позову він, як повноправний власник нерухомого майна, не має доступу до приміщення будинковолодіння у зв`язку із проживанням у ньому відповідачів та відмовою останніх у добровільному порядку звільнити його. Зазначив, що відповідно до частини першої статті 40 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Позивачем на адресу відповідача 30 червня 2016 року надіслано вимогу про звільнення приміщення зазначеного домоволодіння у місячний строк, однак останній її не виконав. Згідно із інформацією виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29 грудня 2017 року у будинку АДРЕСА_1 зареєстровано дві особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вказував, що ним направлялись вимоги про звільнення зазначеного приміщення.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1 та належить йому на праві приватної власності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, у складі судді Ромазана В. В., від 04 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3 з будинку по АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1, з наданням іншого постійного житлового приміщення - будинку АДРЕСА_2, що належить на праві власності ТОВ "ФК "Омега". Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний будинок, з якого позивач просить виселити відповідачів, не придбавався відповідачами за рахунок наданих кредитних коштів, а тому слід виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3 з домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1, яке належить на праві приватної власності ОСОБА_1, з наданням іншого постійного житлового приміщення, що знаходиться по АДРЕСА_2, яке належить на праві власності ТОВ "ФК "Омега". При цьому, суд не взяв до уваги твердження представника відповідачів, що приміщення, яке надається судом відповідачам, знаходиться у іншій області, а тому не може бути надане судом, оскільки стаття 109 ЖК Української РСР та стаття 40 Закону України "Про іпотеку" не містять обов`язкових умов щодо місцезнаходження такого житла. Суд врахував, що кредит надався юридичній особі, а площа будинку, з якого підлягають виселенню відповідачі, перевищує 250 кв. м.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 19 листопада 2020 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 -

ОСОБА_5 задоволено.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 04 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки кредит надавався не на придбання будинку, який є предметом іпотеки, а тому відповідачі не можуть бути виселені зі спірної квартири без надання іншого постійного житлового приміщення. У матеріалах справи відсутні докази щодо надання відповідачам, яких позивач просить виселити, іншого постійного приміщення, придатного для проживання. ОСОБА_1 просив надати відповідачам житло по АДРЕСА_2, яке належить ТОВ "ФК "Омега", однак позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено, що вказане житло є придатним для проживання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

09 грудня 2020 року до Верховного Суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року

і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник стверджує, що апеляційний суд, посилаючись на положення статті 50 ЖК Української РСР, не взяв до уваги доводи позивача про те, що чинне законодавство України не вимагає представлення доказів придатності житла для проживання. У порушення вимог частини першої статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги.

На думку особи, яка подала касаційну скаргу, положення статті 50 ЖК Української РСР стосуються виключно вимог, що ставляться до жилих приміщень державного чи громадського житлового фонду, натомість наданий для проживання відповідачам будинок належить ТОВ "ФК "Омега" і відноситься до приватного житлового фонду, а тому апеляційний суд помилково послався на зазначену статтю. Навіть, у випадку, якщо б стаття 50 ЖК Української РСР застосовувалась до спірних правовідносин, наданий відповідачам будинок складається із п`яти кімнат, його загальна площа складає 207, 6 кв. м, в ньому ніхто не зареєстрований, а тому такий будинок відповідає вимогам статті 50 ЖК Української РСР.

Також заявник стверджує, що у власності дружини відповідача - ОСОБА_6 перебуває квартира АДРЕСА_3 .

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - ТОВ "ФК "Омега", про виселення призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до кредитного договору № 3/К від 15 січня 2007 року, укладеного між ВАТ "Кредобанк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Нечипорук Транспорт Сервіс" (далі ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс", позичальник), ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" надано кредит у розмірі 1 000 000, 00 євро, з метою придбання та сервісного обслуговування транспортних засобів згідно укладених договорів, який позичальник зобов`язувався повернути у строк до 13 січня 2012 року з відсотковою ставкою 12, 00 % річних за користування кредитними коштами.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором, ВАТ "Кредобанк" та ОСОБА_2 17 січня 2007 року уклали нотаріально посвідчений договір іпотеки, за яким забезпечувалось виконання зобов`язань ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року, предметом іпотеки виступало нерухоме майно: будинковолодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1, яке належить іпотекодавцю на праві власності заставною вартістю у розмірі 2 218 900, 00 грн.

У подальшому до зазначеного договору іпотеки сторонами внесено зміни, зокрема, 22 січня 2010 року, 05 березня 2010 року, 31 березня 2011 року. Так внесеними змінами від 31 березня 2011 року сторони передбачили, що зазначеним договором іпотеки забезпечувались виконання зобов`язань ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року на суму кредиту 1 428 100, 58 євро, строк повернення кредиту 14 січня 2017 року, розмір відсоткової ставки 9, 8 % річних.

Відповідно до договору про відступлення права вимоги № 1 від 28 грудня 2011 року право вимоги за первісним кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року відступлено ПАТ "Кредобанк" на користь ТОВ "Фінансова компанія "Приватні інвестиції".

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 13 березня 2014 року у справі № 1915/19152/2012 за позовом ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" до ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс", ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, змінено рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 лютого 2013 року шляхом стягнення із ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованості за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року у розмірі 1 667 745, 23 євро, що еквівалентно 16 976 122, 12 грн. На погашення заборгованості за кредитним договором № 3/К від 15 січня 2007 року у розмірі 1 667 745, 23 євро, що еквівалентно 16 976 122, 12 грн, стягнуто з ОСОБА_2 солідарно з ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість у розмірі 494 007, 50 євро, що еквівалентно 5 206 592, 04 грн.

02 квітня 2014 року між ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" та ТОВ "ФК "Омега" укладено договір факторингу № 97/0, відповідно до якого первісний стягувач відступив права вимоги до ТОВ "Нечипорук Транспорт Сервіс" за кредитним договором та усіма зобов`язаннями, що забезпечують належне виконання умов кредитного договору. Крім цього, 29 квітня 2014 року між ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" та ТОВ "ФК "Омега" укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до якого ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" відступило ТОВ "ФК "Омега" права вимоги за договором іпотеки від 17 січня 2007 року, укладеним між ВАТ "Кредобанк" та ОСОБА_2 .

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 17 липня 2015 року замінено стягувача ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" за виконавчим документом № 1915/19152/2012 у виконавчому провадженні № 46326926 на ТОВ "ФК "Омега".

26 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Омега" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), від імені якого діяла на підставі довіреності ОСОБА_7, укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння згідно із статтею 38 Закону України "Про іпотеку" та пунктом 5.3 іпотечного договору, відповідно до якого продавець передав у власність покупця 1/2 частину будинковлодіння АДРЕСА_1, житловою площею 147, 5 кв. м, загальною площею 373, 2 кв. м, а покупець прийняв це будинковолодіння у власність та має сплатити за нього певну грошову суму. Продаж вчинено за ціною 1 517 611, 00 грн.

Крім цього, 26 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Омега" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), від імені якого діяла на підставі довіреності ОСОБА_7, укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 1/2 частини будинковолодіння згідно із статтею 38 Закону України "Про іпотеку" та пунктом 5.3 іпотечного договору, відповідно до якого продавець передав у власність покупця 1/2 частину будинковлодіння АДРЕСА_1, житловою площею 147, 5 кв. м, загальною площею 373, 2 кв. м, а покупець прийняв це будинковолодіння у власність та має сплатити за нього певну грошову суму. Продаж вчинено за ціною 1 517 611, 00 грн.

Згідно інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 66995936 від 31 серпня 2016 року, право власності на будинковолодіння загальною площею 373, 2 кв. м, житловою 147, 5 кв. м по АДРЕСА_1, яке виникло на підставі двох укладених договорів купівлі-продажу 1/2 частин будинковолодіння, зареєстроване 26 травня 2016 року за ОСОБА_1 (номер запису про право власності № 14716459 та № 14716111).

За даними картотеки, переданої Тернопільським міським відділом управління державної міграційної служби України в Тернопільській області до Тернопільської міської ради за період з 01 серпня 2012 року по 31 березня 2016 року та за період виконання повноважень з 04 квітня 2016 року по 29 грудня 2017 року, за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано дві особи, зокрема ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 23 червня 2012 року.

29 червня 2016 року та 01 лютого 2018 року ОСОБА_1 на адресу відповідачів надсилав вимоги про звільнення належного йому будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1, протягом одного місця з моменту її отримання, які останні отримали відповідно 02 липня 2016 року та 06 лютого 2018 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на підставі вказаних вище договорів купівлі-продажу, укладених відповідно до статті 38 Закону України "Про іпотеку", позбавлений можливості одноособово користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, а також член його сім`ї, відмовляються виселятися з нього.

Усталена практика Верховного Суду України засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.

ВерховнийСуд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" № 898-IV (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно", що міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (3795-17) внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Судами встановлено, що кредит надавався не на придбання будинку, який виступав предметом іпотеки, а тому відповідачі не можуть бути виселені зі спірного будинку без надання іншого постійного жилого приміщення. Загальна площа будинковлодіння АДРЕСА_1 становить 373, 2 кв. м, житлова - 147, 5 кв. м.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові від 31 жовтня 2018 року по справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) та практики Європейського суду з прав людини, а також враховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції із посиланням на положення статті 50 ЖК Української РСР виходив із того, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, і відповідачі не можуть бути виселені з домоволодіння без надання іншого постійного житлового приміщення. При цьому суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 просив надати відповідачам житло по АДРЕСА_2, яке належить ТОВ "ФК "Омега", однак позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено, що вказане житло є придатним для проживання.

Дійшовши вказаного висновку апеляційний суд не приділив достатньої уваги положенням статті 40 Закону України "Про іпотеку", статті 109 ЖК Української РСР, які підлягають до застосування, не вказав, яким критеріям, передбаченим статтею 50, частиною другою статті 114 ЖК Української РСР (благоустроєність, відповідність технічним, санітарним нормам тощо), не відповідає житловий будинок по АДРЕСА_2 (складається з п`яти житлових кімнат).

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок, який позивачем було запропоновано надати відповідачам для проживання по АДРЕСА_2 має загальну площу 207, 6 кв. м, житлову - 115 кв. м та належить на праві власності ТОВ "Омега".

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог із зазначених вище підстав, апеляційний суд, з урахуванням встановлених обставин цієї справи, не надав оцінки балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, не дослідив належними чином питання придатності запропонованого позивачем житла для проживання у ньому відповідачів, а також іншим обставинам, що мають істотне значення, зокрема місцю проживання відповідачів, місцю їхньої роботи, навчання та місцю знаходження житла, яке підлягає наданню відповідачам у користування у зв`язку із їх виселенням.

Окрім того, судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки наявності у відповідачів можливості користуватись іншим житловим приміщенням у м. Тернопіль, яке зареєстровано на праві власності за дружиною ОСОБА_2 - ОСОБА_6 (квартира АДРЕСА_3 ), у разі незгоди відповідачів на запропонований позивачем варіант надання їм у користування житлового будинку або неможливості застосування запропонованоговаріанту.

З урахуванням наведеного, постанова суду апеляційної інстанції не може бути визнана законною та обґрунтованою.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки вказані недоліки, допущені апеляційним судом, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

При новому розгляді справи суду необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, надати мотивовану відповідь на всі основні аргументи сторін, мотивувавши належним чином свої висновки.

Головуючий	Є. В. Синельников
Судді	О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара
	С. Ф. Хопта

	В. В. Шипович